Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 107)

— Моя пані, — м’яко сказав він. — Моя… Клер. Немає сенсу чекати. Тепер я мушу з тобою розійтися.

Мої губи наче омертвіли, я не могла говорити, але вираз мого обличчя було, напевно, легко зрозуміти, як зазвичай.

— Клер, — квапливо сказав він, — по той бік… цього — твій час. Там твій дім, твоє місце. Те, до чого ти звикла. І… і Френк.

— Так, — мовила я, — там Френк.

Джеймі спіймав мене за плечі, підняв на ноги й ніжно затрусив мене, благаючи.

— У тебе нічого немає по цей бік, дівча! Лише жорстокість і небезпека. Йди! — він злегка підштовхнув мене, розвернувши до кола каменів. Я озирнулася на нього, схопила за руки.

— Хіба в мене нічого тут немає, Джеймі? — я дивилася в його очі, не дозволяючи йому відвернутися від мене.

Він ніжно вивільнився з моєї хватки без відповіді й відійшов — постать з іншого часу, помітна на тлі туманних пагорбів; життя на його обличчі, мовби сплющеному під шарами фарби, було грою тіней, наче спогад художника про забуті місця і пристрасті, що обернулися на пил.

Я дивилася в його очі, сповнені болю й туги, і він знову був плоттю, справжнім і близьким, коханцем, чоловіком, людиною.

Мука, яку я відчувала, мала відобразитися на моєму обличчі, бо він завагався, потім повернувся на схід і вказав униз до підніжжя пагорба.

— Бачиш унизу за невеликим скупченням дубів? Десь посередині.

Я побачила дуби, помітила, на що він вказував: покинутий напівзруйнований будинок фермера біля моторошного пагорба.

— Я піду до будинку й залишатимуся там до вечора. Щоб переконатися… що ти в безпеці. — Він подивився на мене, але не зрушив з місця, не намагався торкнутися. Заплющив очі, наче не міг більше витерпіти погляду на мене.

— Прощавай, — він обернувся, щоб піти.

Я дивилася йому вслід, занімівши, а потім згадала. Я мала дещо розповісти йому. Я крикнула йому в спину:

— Джеймі!

Він завмер і не ворушився мить, намагаючись контролювати обличчя. Воно було біле й напружене, губи геть безкровні, коли він обернувся до мене.

— Так?

— Є дещо… я маю тобі дещо сказати, поки… поки не пішла.

Він на мить заплющив очі, і мені здалося, що він похитнувся, але це вітер міг тягнути за його кілт.

— Не варто, — сказав він. — Ні. Йди, дівча, не варто затримуватися. Йди.

Він почав розвертатися, але я спіймала його за рукав.

— Джеймі, послухай мене! Ти мусиш! — Він безпорадно захитав головою, підняв долоню, наче хотів відштовхнути мене.

— Клер… ні. Я не можу. — На його очах з’явилася волога від вітру.

— Повстання, — тривожно сказала я, смикаючи його за руку. — Джеймі, слухай. Принц Чарлі… його армія. Колум правий! Чуєш мене, Джеймі? Колум правий, не Дуґал.

— Га? Ти про що? — я привернула його увагу. Він потер рукавом обличчя, й очі, що подивилися на мене, були уважні та ясні. Вітер співав у моїх вухах.

— Принц Чарлі. Буде повстання, Дуґал правий щодо цього, але успіху воно не матиме. Армія Чарлі якийсь час триматиметься, але це призведе до різанини. Все це скінчиться в Каллодені. К-клани… — перед очима я бачила надгробки кланів, сірі валуни, що розсипалися в полі, на кожному було ім’я клану, до якого відносився вбитий чоловік, що лежав під ним. Я вдихнула і стиснула його долоню, щоб віднайти сили. Він був холодний, наче труп. Я здригнулася й заплющила очі, щоб зосередитися на власних словах.

— Горці… всі клани, що підуть за Чарлі… будуть знищені. Сотні й сотні членів кланів помруть у Каллодені; тих, хто залишиться, відшукають і вб’ють. Клани будуть розтрощені… і не відродяться знову. Не у твоєму часі… і навіть не в моєму.

Я розплющила очі й виявила, що він дивиться на мене без емоцій на обличчі.

— Джеймі, тримайся від цього подалі! — благала я його. — І не пускай туди своїх людей, якщо зможеш, але заради Бога… Джеймі, якщо ти… — я затнулася. Хотіла сказати: «Джеймі, якщо ти мене любиш». Але не змогла. Я втрачу його назавжди, і якщо досі не змогла розповісти йому про кохання, не смію намагатися тепер.

— Не їдь до Франції, — тихо сказала я. — Прямуй до Америки чи Іспанії, або до Італії. Але заради тих, хто тебе любить, Джеймі, не ступай на поле Каллодена.

Він усе ще витріщався на мене. Я не розуміла, чи почув він мене.

— Джеймі? Ти мене почув? Ти розумієш?

Через мить він заціпеніло кивнув.

— Так, — тихо сказав він, так тихо, що я ледь його почула за шумом вітру. — Так, чую. — Він відпустив мою руку. — Іди з Богом… мо дюін.

Він зійшов з виступу й попрямував униз крутим схилом, спираючись ногами на кущики трави, хапався за гілки, щоб не втратити рівновагу, не озираючись. Я спостерігала за ним, поки він не зник у скупченні дубів, крокуючи повільно, наче поранений, який знав, що має рухатися, але відчував, як життя повільно витікає крізь пальці, які він притискає до поранення.

Мої коліна тремтіли. Я повільно опустилася на гранітний виступ і сіла, схрестивши ноги, спостерігаючи за ластівками, що займалися своїми справами. Внизу я бачила дах будинку, де тепер опинилося моє минуле. Позаду височів розколотий камінь. І моє майбутнє.

Я просиділа нерухомо весь день. Намагалася прогнати з голови всі емоції і слухати голос розуму. Джеймі вчинив логічно, коли казав, що я мушу повернутися додому, у безпеку, до Френка, навіть до малих зручностей життя, яких мені час від часу сильно не вистачало, як-от гаряча ванна і сантехніка в будинку, не кажучи про більші зручності, такі як належне медичне обслуговування й комфортні подорожі.

Та все ж, хоча визнавала незручності й прямі небезпеки цього місця і цього часу, я мала визнати, що багато що мені тут подобалося.

Якщо подорожі й були незручними, тут не було великих ділянок бетонного покриття посеред сільської місцевості, як і шумних смердючих автівок — винаходів, що приховували власні небезпеки, нагадала я собі. Життя було простіше, і люди також. Не менш розумні, але більш щирі — за кількома яскравими винятками, як Колум бан Кемпбелл Маккензі, похмуро подумала я.

Через роботу дядька Ламба я жила в різних місцях, деякі були навіть гірші, і зручностей там було менше, аніж тут. Я досить швидко пристосовувалася до грубих умов життя, не сильно сумувала за «цивілізацією», перебуваючи далеко від неї, хоча так само легко звикала до присутності таких дрібниць, як електричні плити й водонагрівачі. Я затремтіла від холодного вітру, обіймаючи себе, поки дивилася на камінь.

Голос розуму, схоже, не дуже допомагав. Я звернулася до емоцій і почала, відхиляючись від мети, обмірковувати деталі моїх подружніх життів — спочатку з Френком, потім із Джеймі. Але в результаті виявилася геть розбита і в сльозах, що залишали крижані сліди на моєму обличчі.

Якщо не розум і емоції, то може, обов’язок? Я дала Френку шлюбну обітницю, робила це щиро. Таку саму обітницю я дала Джеймі, збираючись зрадити її якомога швидше. І яку з обітниць я тепер порушу? Я продовжувала сидіти, сонце опускалося нижче в небі, ластівки зникли у своїх гніздах.

Вечірня зоря засяяла серед чорних гілок сосен, і я дійшла висновку, що в цій ситуації розум допомагає мало. Треба покладатися на щось інше, але не знала, на що саме. Я обернулася до розколотого каменя й ступила крок, потім ще і ще. Завмерла, розвернулася і рушила в протилежний бік. Крок, ще і ще, а потім не встигла збагнути, що вирішила, як перетнула половину схилу, шалено хапаючись за пучки трави, ковзаючи й падаючи на ділянках гранітних осипів.

Коли дісталася будинку, ледь дихаючи від страху, що він міг уже піти, мене заспокоїв Донас, що походжав і пасся неподалік. Кінь підняв голову й невдоволено зиркнув на мене. Я тихо підійшла і штовхнула двері.

Він був у вітальні, спав на вузькій дубовій лавці — горілиць, як зазвичай, зімкнувши пальці на животі, з ледь відкритим ротом. Останні промені призахідного сонця з вікна позаду мене розмалювали його обличчя ніби металеву маску: срібні сліди висохлих сліз мерехтіли на золотій шкірі, а мідна щетина бороди тьмяно блищала.

Я стояла й роздивлялася його мить, сповнена невимовної ніжності. Рухаючись якомога тихіше, я лягла поруч із ним на вузькій лавці й притулилася. Він розвернувся до мене уві сні й опустив щоку на моє волосся. У напівсні він прибрав моє волосся від свого носа, і я відчула, як він сіпнувся, коли прокинувся і зрозумів, що я тут, а потім ми втратили рівновагу і впали на підлогу, Джеймі опинився на мені.

Я вже не сумнівалася, що він був твердою плоттю. Я вп’ялася коліном в його живіт з кректанням.

— Злізь! Я не можу дихати!

Він натомість лише посилив мій бездиханний стан ретельним поцілунком. Я тимчасово ігнорувала відсутність кисню, зосередившись на важливіших справах.

Ми довго трималися один за одного без слів. Врешті-решт він пробурмотів:

— Чому? — моє волосся приглушувало його голос.

Я поцілувала його в щоку, вологу й солону. Відчувала його серцебиття ребрами, хотіла лише залишитися так назавжди, не рухатися, не кохатися, просто дихати одним повітрям.

— Я мусила, — сказала я і розсміялася з тремтінням. — Ти не уявляєш, як близько це було. Гаряча ванна майже перемогла. — І я заплакала й затремтіла, бо щойно зробила вибір, і радість від чоловіка, якого тримала в руках, змішалася з роздираючою тугою за чоловіком, якого більше не побачу.

Джеймі міцно тримав мене, притискаючи своєю вагою, наче захищав, рятував від ревучого тяжіння кола каменів, що могло забрати мене. Врешті-решт, у мене скінчилися сльози, і я лежала втомлено головою на його затишних грудях. За цей час уже цілком стемніло, але він усе ще тримав мене, ніжно бурмотів, наче я дитина, що боїться темряви. Ми чіплялися одне за одного, не хотіли відпускати, навіть щоб розпалити багаття чи запалити свічку.