Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 105)

— Після вечері перейдемо в ліс, Сассенах, — сказав Джеймі, відламуючи суглоб від тушки зайця. — Я не хотів би спати біля струмка: так не чути, як хтось наближається, за шумом води.

Ми майже не розмовляли, поки їли. Жахіття ранку й думка про те, що ми все залишили, обтяжували обох. І я посилено відчувала сум. Я втратила не лише шанс дізнатися більше про те, чому й навіщо опинилася тут, а й подругу. Єдину подругу. Я часто сумнівалася в мотивах Джейліс, але ні краплі не сумнівалася в тому, що вона врятувала вранці моє життя. Знаючи, що приречена, вона спробувала подарувати мені шанс на втечу. Вогонь, ледь помітний у світлі дня, ставав яскравішим, бо темрява заповнювала ущелину. Я вдивлялася у вогонь, бачила хрустку шкірку й підгорілі кістки зайців на рожнах. Крапля крові з розламаної кістки впала у вогонь, зашипіла й зникла. М’ясо раптом застрягло в моєму горлі. Я швидко відклала його, відвернулася й виблювала.

Все ще практично мовчки ми залишили ущелину і знайшли зручне місце біля краю галявини в лісі. Пагорби підіймалися хвилястими курганами навколо нас, але Джеймі обрав високе місце з хорошим видом на дорогу з селища. Сутінки на короткий час посилили всі кольори околиць, осяяли землю коштовностями: сяючий смарагд у низинах, милі аметистові тіні серед пучків вересу й палаючі рубіни на деревах горобини з червоними ягодами, що вінчали пагорби. Ягоди горобини — засіб проти чарів. Вдалині все ще було видно силует замку Леох біля підніжжя Бен-Аден. Він швидко згасав, бо світло тьмянішало.

Джеймі розпалив багаття в захищеному місці й сів поруч із ним. Дощ перетворився на крихітні бризки в повітрі, що висіли, наче туман, і викликали веселку під моїми віями, коли я дивилася на вогонь.

Дивився на вогонь і Джеймі, довго дивився, спершись ліктями на стегна і зчепивши пальці в замок. Врешті-решт, підвів очі на мене.

— Я казав раніше, що не питатиму про те, чого ти не хочеш мені розповідати. Не питаю і зараз, але маю знати заради твоєї безпеки і моєї. — Він замовк, вагаючись. — Клер, якщо ти ніколи не була чесною зі мною, будь такою зараз, бо я мушу знати правду. Клер, ти відьма?

Я витріщилася на нього.

— Відьма? Ти… справді питаєш про це? — я подумала, що він жартує. Але ні.

Він схопив мене за плечі й міцно стиснув, вдивляючись у мої очі, наче вмовляв мене відповісти йому.

— Я мушу спитати, Клер! І ти маєш мені відповісти!

— А якби й була? — спитала я крізь пересохлі губи. — Якби ти думав, що я відьма? Ти все ще боровся б за мене?

— Я пішов би у вогонь з тобою! — палко сказав він. — І далі в пекло, якщо мушу. Та най Ісус буде милостивий до моєї душі й твоєї, скажи мені правду!

Я не витримала всієї цієї напруги: вирвалася з його хватки й побігла галявиною. Недалеко, лише до дерев, бо не могла винести незахищеності відкритого простору. Я стиснула дерево, обійняла його руками і вп’ялася з силою пальцями в кору, притиснулася до неї обличчям і вищала від істеричного сміху.

Обличчя Джеймі, біле й ошелешене, з’явилося з-за дерева. Крізь туман я усвідомила: те, що зараз роблю, має звучати аж надто схоже на регіт, тож зупинила це неймовірним зусиллям. Важко дихаючи, якусь мить дивилася на нього.

— Так, — сказала я, відступаючи, все ще важко дихаючи від нападів незрозумілого сміху. — Так, я відьма! Для тебе я маю такою бути. У мене ніколи не було віспи, але я можу пройти крізь кімнату, повну вмираючих людей, і не захворіти. Я можу лікувати хворих і дихати одним із ними повітрям, торкатися їхніх тіл, і мене не зачепить хвороба. Я не можу захворіти й холерою або правцем, чи дифтерією. І ти, напевно, вважатимеш це чарами, бо ніколи не чув про вакцину, тож інакше не зможеш пояснити це. Те, що я знаю… — я перестала відступати і завмерла, важко дихаючи, намагаючись опанувати себе. — Я знаю про Джона Рендалла, бо мені розповідали про нього. Я знаю, коли він народився і коли помре. Я знаю, що він зробив і що зробить. Я знаю про Сандрінґемського, тому що… бо Френк мені розповів. Він знав про Рендалла, бо він… він… о, Боже! — здавалося, мене знудить, і я заплющила очі, щоб не бачити, як зірки кружляють угорі.

— І Колум… він гадає, що я відьма, бо я знаю, що Геміш не його син. Я знаю… в нього не може бути дітей. Але він думає, що я знаю, хто батько Геміша… Я думала, що це міг бути ти, а потім виявила, що це неможливо, і… — я говорила все швидше, намагаючись відігнати запаморочення звуком власного голосу.

— Все, що я розповідала тобі про себе, — правда, — сказала я, шалено киваючи, наче заспокоюючи себе. — Все. У мене немає нікого, немає історії, бо я ще не з’явилася. Знаєш, коли я народилася? — спитала я, піднявши очі. Знала, що моє волосся стирчить, а очі широко відкриті, та мені було все одно. — Двадцятого жовтня тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року від Різдва Христового. Чуєш мене? — спитала я, бо він кліпав і не рухався, наче не звертав уваги на мої слова. — Я сказала: тисяча дев’ятсот вісімнадцятий! До цього ще майже двісті років! Ти чуєш?

Я вже кричала, і він повільно кивнув.

— Чую, — тихо мовив він.

— Так, чуєш! — кипіла я. — І думаєш, що я здуріла. Так? Визнай! Про це ти думаєш. Ти маєш так думати, бо інакше не можеш собі пояснити мої слова. Ти не можеш мені повірити, не наважишся. О, Джеймі…

Я відчула, як зморщується обличчя. Весь цей час я приховувала правду, розуміючи, що нікому не можу розповісти, а тепер збагнула, що можу розповісти Джеймі, своєму коханому чоловікові, якому я довіряю більше за всіх, але він теж не зможе мені повірити.

— Все через камені, пагорб фейрі. Стоячі камені. Камені Мерлі-на. Крізь них я пройшла. — Я задихалася, майже схлипувала, слова щосекунди ставали менш розбірливими. — Одного разу, але через двісті років. У казках це завжди двісті років… Але в казках люди завжди повертаються. Я не змогла повернутися. — Я обернулася, хитаючись, і шукала підтримки. Упала на камінь, опустила плечі, схопилася руками за голову. У лісі довгий час було тихо. Достатньо довго, щоб малі нічні пташки відшукали сміливість і знову почали шуміти, кликати одне одного тонкими високими співами, поки полювали на останніх комах літа.

Врешті-решт, я підвела очі, вирішивши, що він випростався й залишив мене, поборений моїми відкриттями. Але він ще був там, ще сидів, стиснувши долонями коліна, опустивши голову, наче в думках.

Волосся на його руках сяяло, наче мідні дроти у світлі багаття, і я зрозуміла, що волосся стоїть дибки, як на загривку собаки. Він боїться мене!

— Джеймі, — сказала я, відчуваючи, як серце розбивається від цілковитої самотності. — О, Джеймі!

Я сіла й згорнулася в клубок, намагаючись огорнути собою ядро свого болю. Вже нічого не мало значення, тож я дала волю сльозам.

Його долоні на моїх плечах підняли мене, щоб я бачила його обличчя. Крізь туман сліз я помітила вираз, який був у нього в бою,

боротьба в ньому пройшла точку напруги й стала спокійною впевненістю.

— Я тобі вірю, — твердо сказав він. — Я не все зрозумів — поки що — але я вірю тобі. Клер, я тобі вірю! Послухай мене! Між нами, тобою і мною, є правда. Хай би що ти розповіла, я в це повірю. — Він ніжно струсив мене.

— Не важливо, що це. Ти розповіла мені. Поки цього достатньо. Не переймайся, мо дюін. Лягай відпочивати. Розповіси решту пізніше. І я тобі повірю.

Я все ще схлипувала, не могла осягнути те, що він мені казав. Я боролася, намагалася відсунутися, але він підняв мене й міцно тримав біля себе, сховавши мою голову в складках накидки, повторюючи знову й знову: «Я тобі вірю».

Згодом від утоми я заспокоїлася достатньо, щоб підвести очі й сказати:

— Але ти не можеш мені вірити.

Він усміхнувся мені. Його рот злегка тремтів, але він усміхався.

— Ти не вказуватимеш мені, що я можу робити, Сассенах. — Він замовк на мить. — Скільки тобі років? — поцікавився він. — Я навіть не думав питати.

Питання здавалося таким безглуздим, що змусило мене розмірковувати.

— Мені двадцять сім… чи, може, двадцять вісім, — додала я. Це трохи збентежило його. У двадцять вісім жінки в цьому часі вже майже вважалися середнього віку.

— О, — сказав Джеймі. Він глибоко вдихнув. — Я думав, ти мого віку чи молодша.

Якусь мить він не рухався, а потім опустив погляд і ледь помітно усміхнувся мені.

— З днем народження, Сассенах, — сказав він.

Такого я не очікувала, тож лише по-дурному витріщилася на нього.

— Що? — нарешті промовила.

— Я сказав «з днем народження». Сьогодні двадцяте жовтня.

— Хіба? — тупо сказала я. — Я втратила лік. — Знову тремтіла, від холоду, шоку й сили моєї тиради. Він притягнув мене до себе і тримав, гладив легенько великими долонями волосся, притуливши мою голову до своїх грудей. Я знову заплакала, але цього разу з полегшенням. У стані потрясіння здавалося логічним: якщо він знає мій справжній вік і все ще хоче мене, то все буде добре.

Джеймі підняв мене й обережно відніс до вогню, де поклав сідло коня. Сів, притулився до сідла й тримав мене не міцно, але близько.

Він заговорив після довгої паузи:

— Добре. Розкажи зараз.

І я розповіла. Розповіла все, запинаючись, але розбірливо. Я заніміла від утоми, але відчувала задоволення, наче заєць, що втік від лисиці й знайшов тимчасовий прихисток під колодою. Не прихисток, але хоча б передишка. І я розповіла йому про Френка.