Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 103)

— Чи відмовляюся я бути втопленою? Звісно! — я надто пізно подивилася на Джейліс, яка шалено хитала головою, від чого світле волосся літало навколо її обличчя.

Судця обернувся до Макрея.

— Роздягніть її і відшмагайте, — сухо сказав він.

У тумані недовіри я почула ніби одночасний вдих усіх присутніх, як я думала, від ошелешеного розчарування, насправді ж — від очікування насолоди. І тоді я зрозуміла, що означає ненависть. Не їхня. Моя.

Вони не стали повертати мене на площу селища. Схоже, я вже майже нічого не втрачала, тож не збиралася спрощувати їхню роботу.

Грубі ручиська потягнули мене вперед, смикали за краї блузи й ліфа.

— Відпусти, бридкий хаме! — зарепетувала я і вдарила ногою одного з тих покидьків туди, де було болісніше за все. Він зігнувся зі стогоном, але його згорблене тіло швидко зникло в киплячому виверженні криків, плювків і похмурих мармиз. Ще більше рук схопили мене і штовхали далі, я спотикалася, мене підіймали над тілами, що впали в тисняві, проштовхували в отвори, в які я не змогла б пройти.

Хтось ударив мене в живіт, і я не могла дихати. Мій ліф уже розірвали, тож було не складно зняти залишки. Я ніколи не страждала від надмірної скромності, але поки стояла напівоголена під насмішки злозичливого натовпу зі слідами спітнілих долонь на моїх голих грудях, то відчувала ненависть і приниження, яких не могла навіть уявити.

Джон Макрей зв’язав мої руки переді мною, обмотав плетеною мотузкою мої зап’ястки, залишивши відрізок у кілька футів завдовжки. Йому вистачило совісті виглядати при цьому присоромлено, але він не дивився мені в очі, і було зрозуміло, що я не мала очікувати від нього допомоги чи поблажливості — він залежав від натовпу не менше за мене.

З Джейліс, без сумніву, вчиняли так само. Я помітила її платинове волосся, що розліталося від раптового вітру. Мої руки витягнули високо над моєю головою, мотузку перекинули через гілку великого дуба й туго затягнули. Я зціпила зуби й трималася за лють: лише так могла побороти страх. Юрба глядачів майже не дихала в очікуванні, деякі схвильовано шепотіли й кричали.

— Влаштуй їй, Джоне! — крикнув хтось. — Зроби це!

Джон Макрей, чутливий до театральних обов’язків своєї професії, завмер, тримаючи батіг біля пояса, і розглядав натовп. Він пройшов вперед і ніжно поправив моє положення, щоб я опинилася обличчям до стовбура, майже торкалася грубої кори. Потім він відійшов на два кроки, підняв батіг і різко хльоснув.

Шок від цього був гірший за біль. Тільки після кількох ударів, якщо чесно, я зрозуміла, що клямківник з усіх сил намагався пощадити мене. Та все ж один чи два удари розірвали шкіру: відчула різке поколювання після удару.

Міцно заплющивши очі й притиснувшись щокою до дерева, я намагалася бути деінде. Але раптом почула дещо, що одразу нагадало мені про тут і зараз.

— Клер!

Мотузка, що зв’язувала мої зап’ястки, трохи розтягнулася, і я змогла розвернутися й кинутися від цього до натовпу. Моя несподівана втеча застала клямківника зненацька, бо він ударив у пустоту на моєму місці, похитнувся і вдарився головою об гілку. Натовп це явно розважило, вони заревіли образи й почали кепкувати з нього.

Волосся падало мені на очі, прилипло до обличчя від поту, сліз і бруду ув’язнення. Я захитала головою, щоб прибрати його і примудритися бодай краєм ока переконатися, що мої вуха не обманювали мене.

Джеймі пробивався крізь озвірілий натовп, обличчя нагадувало грозу, він безжалісно використовував перевагу свого зросту і м’язів.

Я почувалася, як генерал Маколіфф у Бастоні³³, який побачив на обрії Третю армію Паттона. Хоча Джейліс, я, а тепер і Джеймі, були в жахливій небезпеці, я ще ніколи не раділа так чиїйсь появі.

«Чоловік відьми!», «Це її чоловік!», «Смердючий Фрейзер! Гаспид!» і схожі образи цілим хором лунали у мій бік і бік Джеймі. «Хапайте його теж!», «Спаліть їх! Спаліть усіх!». Істерія натовпу, почасти розвіяна випадком з клямківником, знову розпалювалася.

Помічники клямківника чіплялися й заважали, намагалися стримати його, і Джеймі застряг. Чоловіки висіли на його руках, він намагався все одно дотягнутися до пояса. Вирішивши, що він тягнувся за ножем, один з чоловіків вдарив його з силою у живіт.

Джеймі трохи зігнувся, а потім випростався, вдарив ліктем в ніс чоловіка, який атакував його. Тимчасово звільнивши руку, він ігнорував скажені лапи чоловіка з іншого боку. Він запхав долоню у споран, підняв руку й кинув. Його крик долетів до мене, коли річ залишила його долоню.

— Клер! Замри!

Мені нікуди йти, ошелешено подумала я. Темна пляма прямувала до мого обличчя, і я почала відхилятися, але вчасно зупинилася. Пляма вдарила мене в лице зі стукотом і гострим болем, і чорні намистини впали на мої плечі, чотки з гагату, кинуті наче м’яч, охайно оточили мою шию. Чи не зовсім охайно, бо нитка зачепилася за моє праве вухо. Я захитала головою, в очах були сльози від удару, і намисто опустилося на місце, хрестик жваво хитався між моїх голих грудей.

Обличчя в першому ряду витріщилися на це з жахом і збентеженням. їхнє раптове мовчання вплинуло на тих, хто стояв далі, і кипляче ревіння згасало. Голос Джеймі, зазвичай тихий, навіть у гніві, задзвенів у тиші. Він уже не був м’яким.

— Відв’яжіть її!

Ті, хто заважав йому, відчепилися, і хвилі натовпу розходилися перед ним, поки він прямував уперед. Клямківник дивився на його наближення, завмерши з роззявленим ротом.

— Я сказав: відв’яжіть її! Хутко! — клямківник оговтався від трансу, що викликала апокаліптична сцена рудоволосої смерті, що неслася до нього, здригнувся і швидко відшукав свій кинджал. Перерізана мотузка репнула з тремтливим тріском, і мої руки обвисли як валики, боліли від напруги, що тепер зникла. Я похитнулася і впала б, але сильна знайома рука схопила мене за лікоть і підняла. Потім моє обличчя опинилося біля грудей Джеймі, і все інше втратило сенс.

Напевно, я на кілька миттєвостей знепритомніла чи так здалося від сильного полегшення. Рука Джеймі притримувала мене за талію, і його накидка вкрила мене, сховала нарешті від очей селян. Навколо лунали розгублені голоси, але це вже не був оскаженілий від жаги крові натовп.

Голос Мутта — чи то був Джефф? — втрутився у збентеження.

— Хто ви? Як наважилися заважати розслідуванню суду?

Я відчула, а не побачила, як натовп посунувся вперед. Джеймі був кремезний і озброєний, але все ще один. Я тремтіла біля нього під складками накидки. Його права рука міцніше охопила мене, а ліва торкнулася піхов на стегні. Срібно-блакитний клинок загрозливо зашипів, наполовину залишивши піхви, і ті, хто стояв попереду юрби, раптово завмерли.

Судді виявилися міцнішими. Я визирнула зі схованки й побачила, як Джефф похмуро дивиться на Джеймі. Мутт виглядав більше спантеличеним, аніж роздратованим від цього несподіваного втручання.

— Ви насмілилися дістати зброю проти правосудця Господа? — прогарчав низький і пухкий суддя.

Джеймі витягнув меч цілком — сталь спалахнула — і всадив його в землю кінчиком уперед, залишивши рукоятку хитатися від сили удару.

— Я витягнув його на захист цієї жінки і правди, — сказав він. — Якщо хтось тут проти них, вони відповідатимуть переді мною, а вже потім перед Богом.

Суддя кліпнув раз, потім ще, наче не міг зрозуміти такої поведінки, потім знову кинувся в атаку.

— Вам немає місця на цьому суді, пане! Я вимагаю, щоб ви негайно відпустили ув’язнену. Ваша поведінка буде розглянута зараз!

Джеймі холодно кинув погляд на суддів. Я відчувала, як калатало його серце під моєю щокою, поки чіплялася за нього, але його руки не знали сумніву — одна лежала на рукоятці меча, друга — на кинджалі за поясом.

— Взагалі-то, пане, я присягався біля вівтаря Бога захищати цю жінку. І якщо ви мені скажете, що вважаєте свою владу більшою за Вседержителя, то мені доведеться повідомити, що я так не вважаю.

Тишу після цього порушив зніяковілий сміх, тут і там він відлунював нервовим гигиканням. Натовп усе ще не підтримував нас, але ми вже не неслися до катастрофи.

Джеймі розвернув мене рукою за плече. Дивитися на натовп не могла, але знала, що мушу. Тримала підборіддя якомога вище, зосередила погляд не на обличчях, а на малому човникові в центрі озера. І дивилася туди до сліз в очах.

Джеймі відгорнув накидку, тримаючи її навколо мене, але посунувши достатньо, щоб відкрити мої плечі й шию. Він торкнувся чорних чоток, змусив їх ніжно гойдатися.

— Гагат обпалює шкіру відьми, хіба ні? — спитав він у суддів. — А ще більше, гадаю, хрест нашого Господа. Але дивіться. — Він підчепив пальцем намистини й підняв хрестик. Моя шкіра під ним була чисто-білою, без слідів, окрім бруду із ями крадіїв, і натовп зойкнув і загомонів.

Мужність, холодний розум і вміння привернути увагу. Колум Маккензі не дарма побоювався амбіцій Джеймі. І, враховуючи його страх, що я могла розкрити походження Геміша, чи те, що я знала, на його думку, вчинок Колума зі мною можна було зрозуміти. Зрозуміти — але не пробачити.

Настрій натовпу тепер хитався, однозначність зникла. Кровожерливість, що штовхала його раніше, розсіювалася, але все ще могла піднятися, як гребінь хвилі, і розчавити нас. Мутт і Джефф перекинулися поглядами в нерішучості, розгубилися від останнього вчинку, і на мить втратили контроль над ситуацією.