Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 98)

— Жінку знають як відьму, і розповіді про неї — вони стануть набагато гірші після смерті її чоловіка. Я не хотів би, щоб ти була біля неї, Сассенах.

— Ти справді вважаєш, що вона відьма? — спитала я. Його сильні долоні стиснули мої спідниці й підтягнули мене ближче до себе. Я обійняла його, насолоджуючись відчуттям його гладкого міцного торсу.

— Ні, — врешті-решт сказав він. — Але не моя думка може стати небезпекою для тебе. Обіцяєш?

— Добре. — Насправді, обіцяти це було доволі легко: після випадків з підмінком і прикликанням я не мала бажання йти до Джейліс. Я торкнулася губами соска Джеймі, легенько дражнила його язиком. Він видав тихий звук глибоко в горлі й притягнув мене ближче.

— Розсунь ноги, — прошепотів він. — Я маю переконатися, що ти пам’ятатимеш мене, поки я у від’їзді.

Дещо пізніше я прокинулася від відчуття холоду. Сонливо пошукала навпомацки ковдру, але не знайшла її. Раптом вона сама мене вкрила. Я здивовано піднялася на лікті, щоб подивитися.

— Вибач, — сказав Джеймі. — Не хотів тебе будити.

— Що ти робиш? Чому не спиш? — я примружилася, дивлячись на нього над плечем. Було ще темно, але мої очі так звикли, що я бачила злегка боязкий вираз його обличчя. Він не був сонний, сидів на стільці біля ліжка, загорнувшись у свою накидку задля тепла.

— Просто… мені наснилося, що ти зникла, і я не можу тебе знайти. Від цього прокинувся і… я лише хотів подивитися на тебе. Запам’ятати, щоб згадувати, поки я у від’їзді. Я посунув ковдру. Вибач, ти змерзла.

— Все добре. — Ніч була холодна й дуже тиха, ніби ми були єдиними душами в усьому світі. — Йди до ліжка. Ти теж мав змерзнути.

Він ковзнув до мене й притулився до моєї спини. Його долоні гладили мене від шиї до плеча, від талії до стегна, окреслювали лінії спини, вигини мого тіла.

— Мо дюін, — м’яко сказав він. — Але зараз ліпше сказати мо ере-ґедах. Моя срібна. Твоє волосся, як позолочене срібло, а шкіра немов білий оксамит. Калман ґіал. Біла голубка.

Я притиснула стегна до нього, запрошуючи, і припала до нього, зітхнувши, коли його міцна твердість заповнила мене. Він тримав мене біля своїх грудей і рухався зі мною, повільно, глибоко. Я тихо зойкнула, і він послабив хватку.

— Вибач, — пробурмотів він. — Не хотів завдати болю. Але я хочу бути в тобі, залишатися так глибоко в тобі. Я хочу залишити відчуття себе глибоко в тобі з моїм сім’ям. Я хочу тримати тебе й бути з тобою до світанку, залишити тебе сплячою і поїхати, відчуваючи твій теплий силует у своїх руках.

Я притулилася до нього.

— Ти мені не нашкодиш.

Джеймі поїхав, і я тинялася замком: бачилася з пацієнтами в кабінеті, знаходила собі багато занять в саду й намагалася відволіктися пошуками в бібліотеці Колума, але час усе ще тиснув на мене.

Минуло майже два тижні, відколи поїхав Джеймі, і якось у коридорі біля кухонь я зустріла Лірі. Відтоді, як бачила її на майданчику біля кабінету Колума, я приховано стежила за нею. Вона здавалася

квітучою, але була ледь помітно напружена, а ще розсіяна й примхлива — нічого дивного, бідолаха, подумала я тепло.

Але сьогодні вона виглядала дещо схвильовано.

— Пані Фрейзер! — мовила вона. — У мене для вас повідомлення. Вдовиця Дункан повідомила, що погано почувається і просить вас прибути й подбати про неї.

Я вагалася, пам’ятаючи накази Джеймі, але співчуття, з одного боку, і нудьги — з другого, вистачило, щоб за годину я їхала дорогою до селища, пристебнувши ящик із ліками до сідла кобили.

Будинок Дунканів, коли я прибула, справляв враження занедбаності, відчуття безладу, що охопило будівлю і всередині. На мій стукіт ніхто не відповів. Я прочинила двері й побачила, що в передпокої і вітальні повсюди розкидані книги й брудні склянки, килими лежали криво, меблі вкривав товстий шар пилу. Я кликала, але служанка не з’явилася. Кухня виявилася порожньою, тут так само панував безлад.

Тривога посилювалася, і я пішла вгору. Спальня попереду теж була порожня, але я почула тихе шарудіння в коморі по другий бік майданчика.

Я штовхнула двері й побачила Джейліс. Вона сиділа у зручному кріслі, закинувши ноги на робочий стіл, і пила; на столі стояли графин і келих, у кімнаті сильно пахло бренді.

Вона здригнулася, побачивши мене, але сяк-так спромоглася підвестися, усміхаючись. Очі були злегка розфокусовані, подумала я, але загалом мала досить здоровий вигляд.

— Що сталося? — спитала я. — Хіба ти не хворієш?

Вона витріщилася на мене з подивом.

— Хворію? Я? Ні. Всі слуги пішли, і в будинку немає їжі, але багато бренді. Будеш? — вона обернулася до графина. Я стиснула її рукав.

— То ти не викликала мене?

— Ні. — Вона витріщилася на мене.

— Тоді чому… — моє запитання перервав шум знадвору. Далекий гул і голоси. Я вже його чула з цієї кімнати, і мої долоні спітніли від думки про зіткнення з його джерелом — натовпом.

Я витерла долоню об спідницю. Гул наближався, і вже не було необхідності й часу ставити запитання.

25

Не зоставляй відьми живою

Плечі в сірому переді мною розступилися в пітьмі. Я вдарилася ліктем об дерево, аж кістки занили, коли мене грубо штовхнули за якийсь поріг, і я впала головою вперед у живий чорний сморід, у якому звивалися невидимі тіла. Я верещала й билася, намагаючись вивільнитися із заплутаної купи незліченних крихітних лапок, що дряпалися, й уникнути нападу чогось більшого, що пискнуло й вдарило мене з силою по стегну.

Я примудрилася відкотитися, хоча не більш як на пів метра, і вдарилася об земляну стіну, через що цілий дощ бруду посипався на мою голову. Я притулилася до стіни якомога ближче, намагаючись стримати своє шумне дихання, щоб почути, що ще потрапило в цю смердючу яму зі мною. Хай би що це було, воно було велике, хрипко дихало, але не гарчало. Може, свиня?

— Хто там? — пролунав голос з непроглядної чорноти, звучав налякано, але зухвало голосно. — Клер, це ти?

— Джейліс! — видихнула я і стала шукати її навпомацки, зустріла її долоні, які теж шукали. Ми міцно стиснули одна одну, трохи похитуючись туди-сюди в мороку.

— Тут є ще хтось, окрім нас? — спитала я, обережно озираючись. Хоча очі вже звикли до темряви, я майже нічого не бачила. Тьмяне світло лилося звідкілясь згори, але тут, внизу, поставали довгі темні тіні. Я ледь могла розрізнити обличчя Джейліс на рівні з моїм на відстані кільканадцяти сантиметрів.

Вона якось тремтливо розсміялася.

— Гадаю, кілька мишей та інших шкідників. І сморід, здатний убити тхора.

— Я помітила запах. Де ми в біса опинилися?

— Яма злодіїв. Відійди!

Вгорі пролунало грюкання, раптом спалахнуло світло. Я притиснулася до стіни, ледь встигнувши уникнути купи бруду й сміття, що посипалося крізь малий отвір у даху нашої в’язниці. І врешті щось м’яко впало на підлогу. Джейліс нахилилася й схопила предмет

з підлоги. Отвір угорі лишився, і я побачила в її руках невеличкий буханець, черствий і вимазаний різною гидотою. Вона обережно обтрусила його складкою спідниці.

— Вечеря, — сказала вона. — Хочеш їсти?

Діра вгорі лишалася відкритою, іноді перехожі щось туди жбурляли. Залітали краплі дощу і вітер. Було холодно, волого й взагалі страхітливо. Те, що треба, напевно, для злочинців, які тут мали сидіти. Крадії, бродяги, богохульники, зрадливці… і ті, в кому бачили відьом.

Ми з Джейліс тулилися одна до одної і до стіни, майже не розмовляли. Не було сенсу говорити: ми мало чим могли собі зарадити, окрім підтримки терпіння в душах.

Отвір угорі поступово ставав темнішим, наближалася ніч, а потім він зник в чорноті навкруги.

— Гадаєш, вони довго нас тут триматимуть?

Джейліс посунулася, витягнула ноги, щоб невеличкий промінь ранкового світла згори сяяв на смугастій тканині її спідниці. Колись рожево-біла, тепер вона виглядала просто жахливо.

— Недовго, — сказала вона. — Вони чекатимуть на церковних суддів. Артур листувався минулого місяця, домовлявся про це. Мали приїхати на другому тижні жовтня. Отже, от-от прибудуть.

Вона потерла долоні, щоб зігріти, потім опустила їх на коліна у малий квадратик сонячного світла.

— Розкажи про суддів, — сказала я. — Що саме станеться?

— Навіть не знаю. Я ще не бачила суду над відьмою, хоча, звісно, чула про таке. — Вона притихла на мить, розмірковуючи. — За домовленістю мають вирішувати суперечки щодо землі, а до суду над відьмою вони не готувалися. Тож із ними принаймні не буде відьмоколу.

— Що це?

— Відьми не відчувають болю, — пояснила Джейліс. — І в них не тече кров, якщо їх уколоти. — Відьмоколам доручають за допомогою різних шпильок, ножів й іншого гострого знаряддя перевірити це.

Я туманно пригадувала щось таке з книжок Френка, але думала, що це було звичною практикою для сімнадцятого століття, а не цього. З іншого боку, подумала я кисло, Крейнсмур важко вважати осередком цивілізації.

— Тоді погано, що такого не буде, — сказала я, хоча й напружилася від думки, що мене кололи б багато разів. — Ми б легко пройшли перевірку. Принаймні я, — додала уїдливо. — Напевно, вони побачили б крижану воду, а не кров, вколовши тебе.

— Я б не була така впевнена, — задумливо сказала вона, не звертаючи уваги на образу. — Я чула, що відьмоколи мають особливі шпильки — вони розсипаються, коли їх притискають до шкіри, тому здається, що вони не можуть її пробити.

— Але навіщо? Навіщо намагатися навмисно довести, що хтось — відьма?