Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 97)

Лаючись собі під ніс, Джейліс підвелася й відчинила вікно: свіже повітря повіяло мені в лице, змушуючи кліпати, і туман у голові почасти зник.

Вона стояла й задумливо дивилася на мене, потім нахилилася, щоб допомогти мені встати.

— Ходімо, — сказала вона. — Важкувато прийти до тями? У декого таке буває. Тобі краще полежати на моєму ліжку, поки я одягаюся.

Я лежала на покривалі в її спальні, заплющивши очі, слухала, як Джейліс чимось шарудить у своїй коморі, і розмірковувала про те, що в біса сталося. Це не було пов’язано з пагубою або з тим, хто її підклав. Лише з тим, хто я така. Гострота поволі поверталася до розуму, і я стала розмірковувати про те, чи Джейліс не шпигунка Колума. На своєму місці вона чула про справи й таємниці цілого району. І кого, окрім Колума, цікавило б, хто я?

Що сталося б, замислилася я, якби Артур не перервав прикликання? Я почула б крізь запашний туман стандартну фразу гіпнотизера: «Коли прокинешся, нічого не згадаєш»? Але я пам’ятала, тому й міркувала.

Та зараз я не могла обговорити це з Джейліс. Двері спальні були відчинені, і Артур Дункан увійшов. Він дістався дверей комори, постукав раз і увійшов.

Всередині пролунав наляканий скрик, потім мертва тиша.

Артур Дункан з’явився у дверях, очі округлені, а погляд наче невидющий, лице таке біле, що я подумала, ніби в нього почався якийсь напад. Я скочила на ноги й квапливо пішла до нього, коли він важко сперся на одвірок.

Але я не встигла дістатися до нього — він відштовхнувся від дверей і вийшов з кімнати, похитуючись, пройшов повз мене, наче не бачив мене.

Я сама постукала у двері.

— Джейліс! З тобою все добре?

Мить тиші, а потім ідеально стриманий голос промовив:

— Так, звісно. Я вийду за хвильку.

Коли ми, врешті-решт, зійшли сходами, то побачили Артура, який уже дещо оговтався, пив бренді з Джеймі. Він здавався трохи неуважним, наче думав про щось, але привітав дружину схвальними словами щодо її зовнішності, а потім відправив конюха за кіньми.

Банкет лише починався, коли ми прибули, і прокурора з його дружиною відвели на почесні місця за головним столом. Ми з Джеймі мали дещо нижчий статус, тож зайняли місця за столом із Рупертом і Недом Ґованом.

Пані Фіц перевершила себе й сяяла від задоволення, поки хвалили їжу, напої і сервірування.

Було дуже смачно. Я ще не куштувала смаженого фазана, фаршированого каштанами з медом, тож брала вже третій шматок, коли Нед Ґован, весело спостерігаючи за моїм апетитом, спитав, чи куштувала я вже молочне порося.

Мою відповідь перервала метушня в далекому кінці залу. Колум встав з-за столу й прямував до мене, його супроводжував Старий Алек Макмен.

— Бачу, вашим талантам немає меж, пані Фрейзер, — зауважив Колум, злегка вклонившись. Привабливі риси осяювала широка усмішка.

— Перев’язуєте рани, лікуєте хворих і приймаєте пологи в кобили. Гадаю, скоро ми зможемо викликати вас підіймати мертвих. — Всі засміялися від цього, хоча я помітила, що один-два чоловіки нервово кидали погляди на отця Бейна, який прибув цього вечора й методично пхав у себе смажену баранину в кутку.

— Та хай би там як, — вів далі Колум, мацнувши рукою в кишені піджака, — дозвольте мені подарувати вам дрібничку на знак подяки.

Він простягнув мені маленьку дерев’яну коробочку, на кришці була вирізьблена емблема Маккензі. Я не розуміла, наскільки цінною була кобила Лосганн, тож подумки подякувала всім добрим духам, які стежили за тими подіями, за те, що не сталося нічого лихого.

— Скажете таке, — я намагалась повернути коробочку. — Я не зробила нічого незвичайного. Просто пощастило, що в мене маленькі долоні.

— І все ж таки. — Колум наполягав. — Якщо хочете, можете вважати це невеличким подарунком на весілля, але я хочу, щоб ви це взяли.

Джеймі кивнув, і я неохоче прийняла коробочку й відкрила її. Всередині лежала гарна вервиця з гагату, кожну намистину прикрашало різьблення, а хрестик був інкрустований сріблом.

— Гарно, — щиро мовила я. Так і було, але я гадки не мала, що з цим робити. Номінально я католичка, та мене виховував дядько Ламб, повний агностик, тож мала лише невиразне уявлення щодо важливості вервиці. І все ж я тепло подякувала Колуму й віддала її Джеймі на збереження в спорані.

Я зробила реверанс Колуму, зраділа, виявивши, що оволоділа мистецтвом робити це, не падаючи долілиць. Він уже збирався піти, коли позад мене пролунав раптовий гуркіт. Я обернулася, але бачила лише спини й голови, люди скочили з лав, щоб дізнатися, що викликало гамір. Колум обійшов стіл, відігнавши юрбу нетерплячим помахом руки. Люди з повагою пропускали його, і я побачила округле тіло Артура Дункана на підлозі, він судорожно махав кінцівками, відбиваючи послужливі руки тих, хто бажав допомогти. Його дружина продерлася крізь натовп, упала на підлогу поруч із ним і марно намагалася покласти його голову на свої коліна. Постраждалий вп’явся п’ятами в підлогу й вигнув спину, надсадно дихав і якось наче булькав.

Джейліс підвела зелені очі, стривожено роздивлялася натовп, наче когось шукала. Вирішивши, що вона шукає мене, я обрала шлях найменшого опору й пірнула під стіл, поповзла на руках і колінах.

Дісталася Джейліс, притиснула долоні до обличчя її чоловіка і спробувала розтиснути його щелепи. Через звуки, які він видавав, подумала, що він міг подавитися шматком м’яса, який міг потрапити до його трахеї.

Але він зціпив зуби, напружені губи посиніли, на них з’явилися краплі пінистої слини, що ніяк не асоціювалося із задухою. Але він задихався, пухкі груди марно здіймалися, намагалися вдихнути.

— Хутко, розверніть його на бік, — сказала я. Кілька рук одразу заходилися допомагати, і важке тіло спритно повернули широкою спиною в чорній саржі до мене. Я з силою встромила широку частину долоні між лопаток, вдаряла його знову й знову з глухим стукотом. Кремезна спина злегка тремтіла від ударів, але він не смикнувся у відповідь, як від раптово прибраної перепони.

Я стиснула товсте плече й знову розвернула його на спину. Джейліс нахилилася ближче до обличчя з широко розплющеними очима, кликала його на ім’я, масажувала горло в плямах. Очі вже закотилися, і п’яти, що тарабанили, вдаряли вже слабше. Долоні, напружені в агонії, раптом широко розкинулися, зачепивши обличчя стривоженого роззяви, що сидів навпочіпки.

Булькання неочікувано стихло, і кремезне тіло обм’якло, лежало нерухомо, наче мішок ячменю на кам’яній підлозі. Я шалено шукала пульс на млявому зап’ястку, помітивши краєм ока, що Джейліс робить те саме: задерла кругле поголене підборіддя і з силою притискає пальці до плоті під щелепою в пошуках сонної артерії.

Та пошуки були марні. Серце Артура Дункана, втомлене необхідністю штовхати кров кремезним тілом багато років, припинило боротьбу.

Я перепробувала всі реанімаційні техніки, які знала, хоча розуміла, що вони вже марні: плескання руками, масаж грудної клітки, навіть штучне дихання, хоча це було огидно, але результат був очікуваним. Артур Дункан був мертвий.

Я втомлено підвелася й відійшла, а отець Бейн, кинувши на мене неприємний погляд, упав навколішки біля прокурора й почав швидко проводити відповідні обряди. Мої спина і руки боліли, обличчя заніміло. Гомін навколо здавався якимсь віддаленим, ніби завіса відокремлювала мене від юрби в залі. Я заплющила очі й потерла долонею губи, які поколювало, намагаючись прибрати смак смерті.

Незважаючи на смерть прокурора й подальші формальності включно з похованням, полювання герцога на оленя відклали всього на тиждень.

Розуміння, що Джеймі неминуче поїде, сильно засмучувало; я раптом зрозуміла, як сильно чекаю миті, коли побачу його за вечерею після дня праці, як моє серце підстрибує, коли бачу його неочікувано протягом дня, і як залежу від спілкування з ним, від його присутності, що заспокоювала серед небезпроблемного життя в замку. І, якщо бути цілком чесною, як сильно я люблю його теплу силу в моєму ліжку кожної ночі й пробудження від поцілунків з усмішкою вранці. Перспектива його відсутності була похмурою.

Він притискав мене до себе, моя голова притулилася під його підборіддям.

— Я сумуватиму, Джеймі, — тихо сказала я.

Він обійняв мене міцніше й сумно розсміявся.

— Я теж, Сассенах. Я не очікував, якщо чесно, але мені буде боляче залишити тебе. — Він ніжно гладив мою спину, пальці зачіпали бугорки хребців.

— Джеймі… ти будеш обережним?

Я відчула низький гуркіт веселощів у його грудях, коли він відповів:

— З герцогом чи конем?

Він збирався їхати на полювання на оленя на Донасі, і це мене нервувало. Я уявляла, як величезний рудий звір кидається зі скелі від чистої безглуздості або топче Джеймі своїми небезпечними копитами.

— З обома, — сухо мовила я. — Якщо кінь тебе скине, і ти зламаєш ногу, то опинишся в руках герцога.

— Так. Але там буде Дуґал.

Я пирхнула.

— Він зламає другу ногу.

Він розсміявся й нахилив голову, щоб поцілувати мене.

— Я буду обережним, мо дюін. Пообіцяєш і мені те саме?

— Так, — щиро сказала я. — Ти про того, хто залишив пагубу?

Він уже не веселився.

— Можливо. Я не думаю, що ти в небезпеці, інакше не залишив би тебе. Але все ж… о, і тримайся подалі від Джейліс Дункан.

— Що? Чому? — я трохи відсунулася, щоб подивитися на нього. У нічній темряві його обличчя не було видно, але тон був серйозний.