Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 96)

Тут не було чистоти й ділового порядку кімнати травниці внизу. Тут було тісно, майже захаращено й темнувато, попри мансардні вікна.

На одній палиці лежали книги, майже всі старі, без відміток на корінцях. Я провела зацікавлено пальцем по ряду шкіряних палітурок. Більшість була з телячої шкіри, але дві чи три мали якісь інші палітурки: щось м’яке, але неприємно жирне на дотик. А одна палітурка була, схоже, з риб’ячої шкіри. Я витягнула том і боязко розгорнула. Назва написана від руки сумішшю старовинної французької і ще більш застарілої латини, але я змогла її прочитати. L’Grimoire d’le Comte Sl Germain³¹.

Я загорнула книгу й повернула її на палицю з відчуттям легкого шоку. Гримуар. Посібник з магії. Відчувала, як погляд Джейліс буравить мою спину, обернулася й побачила суміш пустощів і обережності: що робитиму тепер, коли я дізналася?

— То це не чутки? — сказала я з усмішкою. — Ти справді відьма.

Мені було цікаво, як далеко це зайшло, чи вірить вона в це сама, чи це лише атрибути складної вигадки, якою вона полегшує нудьгу шлюбу з Артуром. І я замислилася, яку магію вона практикує — чи думає, що практикує.

— О, біла, — сказала вона з усмішкою. — Магія точно біла.

Я подумала сумно, що Джеймі не брехав щодо мого обличчя — здавалося, всі могли зрозуміти, про що я думаю.

— Що ж, це добре, — промовила я. — Бо я проти танців навколо вогнища і польотів на мітлі, і тим паче не хочу цілувати дулу диявола.

Джейліс відкинула волосся й радісно розсміялася.

— Ти нікому сраку не цілуєш, це я помітила, — сказала вона. — Я також. Хоча, якби в моєму ліжку був такий милий диявол, як у тебе, я могла б до цього дійти з часом.

— До речі… — почала я, але вона вже обернулася й заходилася готуватися, бурмочучи щось собі під ніс.

Переконавшись насамперед, що двері за нами надійно замкнені, Джейліс підійшла до мансардного вікна і стала порпатися в скрині, вбудованій у сидіння біля вікна. Витягнула велику неглибоку пательню й високу білу свічку в глиняному тримачі. Ще трохи пошуків, і вона дістала потерту ковдру, яку розклала на підлозі як захист від пилу і скалок.

— Що саме ти збираєшся робити, Джейліс? — спитала я, з підозрою роздивляючись підготовку. Поки що загрози в пательні, свічці й ковдрі не вбачала, але ж я початківець у магії, якщо не сказати гірше.

— Прикликання, — сказала вона, підтягуючи кутики ковдри, щоб вони лежали рівно на дошках підлоги.

— Прикликання кого? — спитала я. — Чи чого?

Вона підвелася й прибрала волосся за спину. Тонке і ковзке, воно вибивалося із зачіски. Бурмочучи, вона витягнула шпильки з волосся й розпустила його прямою сяючою завісою кольору вершків.

— О, привидів, духів, видінь. Усього, що тобі може знадобитися, — сказала вона. — Початок однаковий, але для кожного випадку трави й слова різні. Ми зараз хочемо видіння — побачити, хто бажає тобі зла. А потім скеруємо цю пагубу на них.

— Е-е, ну… — я не хотіла бути мстивою, але мені було цікаво побачити, який вигляд має прикликання, як і дізнатися, хто залишив мені пагубу.

Вона розмістила пательню в центрі ковдри, налила в неї воду з глечика, пояснюючи:

— Можна використати будь-яку посудину, достатньо велику для хорошого відображення, хоча ґримуар рекомендує використовувати срібний резервуар. Та навіть ставок чи калюжа води надворі згодяться для деяких прикликань, хоча місце має бути усамітненим. Щоб зробити це, потрібні спокій і тиша.

Вона швидко ходила від вікна до вікна, зсувала важкі чорні штори, поки світло в кімнаті не згасло. Я ледве бачила тонку фігуру Джейліс, що літала крізь морок, поки вона не запалила свічку. Тремтливий вогник осяював її обличчя, поки вона несла свічку до ковдри, кидав клиноподібні тіні під великий ніс і досконалої форми щелепу.

Свічку опустила поруч із пательнею води, але не поруч зі мною. Дуже обережно наповнила пательню — так сильно, що вода злегка вигиналася над краєм, пролитися заважав поверхневий натяг. Нахилившись, я побачила, що поверхня води забезпечила чудове відображення, краще за те, що можна було досягти з будь-якими дзеркалами замку. Наче знову читаючи думки, Джейліс пояснила, що, окрім використання задля прикликання духів, пательня з водою чудово допомагала робити зачіски.

— Не зачепи її, бо промокнеш, — порадила вона, зосереджено насупившись. Щось у практичному тоні зауваження, такого прозаїчного посеред цих надприродних приготувань, декого мені нагадало. Дивлячись на тонку й бліду фігуру, що граційно нахилилася над трутом, я не одразу збагнула, кого вона мені нагадувала. Та звісно ж! І хоча зовні вона дуже відрізнялася від тієї похмурої постаті з чайником у кабінеті превелебного Вейкфілда, тон голосу був саме, як у пані Ґрем.

Можливо, вони поділяли це прагматичне ставлення, вважаючи окультне лише колекцією явищ — як погода, — тим, із чим належить поводитися з обережною повагою, так само обережно, як із гострим кухонним ножем, — але не боятися чи уникати.

Чи, може, це був запах лавандової води. Вільні сукні Джейліс, що наче розтікалися, завжди пахли есенціями, які вона переганяла: календула, ромашка, лавровий лист, нардостахіс, м’ята, майоран. Та сьогодні від складок білої сукні пахло лавандою. Саме цей запах просочував практичну блакитну бавовну пані Ґрем і долинав від складок на її кістлявих грудях.

Якщо груди Джейліс теж підпирали такі опори скелету, натяків на це не було видно, навіть з низьким викотом. Я вперше бачила Джейліс Дункан майже роздягненою; зазвичай вона носила строгі й пишні сукні з високим коміром, як і годилося дружині фіскального прокурора. Розкішні опуклості, що тепер були помітні, здивували мене, вершкова маса майже того самого відтінку, що і її сукня, і це навело мене на думку, чому такий чоловік, як Артур Дункан, одружився з дівчиною без грошей і родини. Мій погляд мимоволі впав на ряд баночок з охайними ярликами вздовж стіни, шукаючи селітру.

Джейліс обрала три банки з полиці, насипала потрохи з кожної в чашу крихітної металевої жаровні. Вона запалила шар вугілля знизу від вогника свічки й подула на вогонь, щоб він розгорівся. Запашний дим почав здійматися, коли іскра закріпилася.

Повітря на горищі було геть нерухоме, тож сірий дим підіймався вгору прямо, не розсіюючись, формуючи своєрідну колону, що повторювала форму високої білої свічки. Джейліс сіла між двох колон, наче жриця у власному храмі, граційно склавши під собою ноги.

— Гадаю, це добре спрацює. — Жваво струсивши крихти розмарину з пальців, Джейліс із задоволенням роздивлялася сцену. Чорні штори з загадковими символами не впускали настирливі сонячні промені, і лише свічка залишалася джерелом прямого освітлення.

Вогник відбивався й розсіювався у нерухомій воді, яка ніби сяяла, наче теж була джерелом світла, а не лише його відображенням.

— Що тепер? — поцікавилась я.

Великі сірі очі сяяли, як вода, палали передчуттям. Вона помахала руками над поверхнею води, потім склала долоні між ніг.

— Просто посидь мить тихо, — сказала вона. — Слухай своє серцебиття. Чуєш його? Дихай легко, повільно й глибоко.

Попри жвавий вираз обличчя її голос був спокійний і повільний, що сильно відрізнялося від її звичної бадьорої манери.

Я слухалася її вказівок, відчуваючи, як сповільнюється серцебиття, а дихання переходить до рівного ритму. У диму я розпізнала запах розмарину, але не могла визначити інші трави. Може, наперстянка чи перстач? Мені здалося, що фіолетові квітки — це беладона, але цього не могло бути. Та хай би що це були за квітки, моє сповільнене дихання не пов’язувалося лише з силою навіювань Джейліс. Здавалося, якась вага тисне на мої груди, сповільнюючи дихання без мого бажання.

Сама Джейліс сиділа нерухомо, дивилася на мене, не кліпаючи. Вона кивнула раз, і я слухняно подивилася на нерухому поверхню води.

Вона почала говорити рівним привітним тоном, що знову нагадав мені про пані Ґрем, яка кликала сонце в колі каменів.

Слова були не англійською, але й не зовсім не англійською. Це була дивна мова, але відчувалося, що я мала її знати, наче слова були промовлені нижче рівня мого слуху.

Я відчула, як почали терпнути руки, хотіла поворушити ними, відірвати від колін, але вони не слухалися. Її рівний голос все звучав, тихий і переконливий. Тепер я знала, що розумію те, що звучало, але все ще не могла викликати слова на поверхню розуму.

Я туманно збагнула, що мене або гіпнотизують, або впливають якимось наркотиком, і мій розум ухопився за край свідомої думки, опирався тяжінню солодкого диму. Я бачила своє відображення у воді, зіниці звузилися до точок, очі були круглі, як у сови, яку засліпило сонце. У згасаючих думках спливло слово «опій».

— Хто ти? — я не розуміла, хто з нас це спитав, але відчула, як рухалося моє горло, коли відповіла:

— Клер.

— Хто направив тебе сюди?

— Я прийшла.

— Чому ти прийшла?

— Не можу сказати.

— Чому не можеш?

— Бо мені ніхто не повірить.

Голос у моїй голові став ще більш заспокійливим, дружнім і спокусливим.

— Я повірю тобі. Вір мені. Хто ти?

— Клер.

Раптовий гучний шум розбив чари. Джейліс сіпнулася, її коліно зачепило пательню, і відображення зникло у воді.

— Джейліс? Люба? — покликав голос із-за дверей, обережний, але владний. — Уже треба їхати, люба. Коні готові, а ти ще не одягла сукню.