Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 95)

— Але малюк… — почала я, озирнувшись на пагорб.

— Дитина мертва, — коротко сказав він, відтягуючи мене. — Я вже піднявся й побачив.

Тоді я пішла за ним без заперечень, засмучена смертю дитини, але рада, що не довелося все ж таки лізти аж на верхівку пагорба фейрі й довго повертатися поночі на самоті. Пригнічена пітьмою й шурхотом дерев, я не розмовляла, поки ми не перетнули струмок. Все ще мокра після попереднього занурення, я не стала знімати панчохи, а пішла так. Джеймі, ще сухий, таким і лишився, стрибнувши з берега на центральний камінь, що стирчав із води, а потім на мій берег, як стрибун у довжину.

— Ти уявляєш, як небезпечно ходити тут самій у таку ніч, Сассенах? — спитав він. Джеймі здавався не розлюченим, а допитливим.

— Ні… тобто так. Вибач, якщо змусила хвилюватися. Але я не могла кинути там дитину, просто не могла.

— Так, знаю. — Він коротко обійняв мене. — У тебе добре серце, Сассенах. Але ти не знала, з чим тут маєш справу.

— Фейрі, га? — я втомилася й була стурбована випадком, але приховала це за легковажністю. — Я не боюся забобонів. — У голові промайнула думка. — А ти віриш у фейрі, підмінків і все це?

Він вагався мить перед відповіддю.

— Ні. Ні, я в таке не вірив, хоча нізащо не погодився б спати на пагорбі фейрі. Але я освічена людина, Сассенах. У мене був учи-тель-німець у будинку Дуґала, файний, навчив мене латини, грецької й іншого, а пізніше, коли я потрапив до Франції у вісімнадцять, я вивчав історію й філософію. Побачив, що у світі є не лише гаї й поля, водяні коні в озерах. Але ці люди… — він махнув рукою на темряву позаду нас. — Вони ніколи не відходили на відстань, яку не подолаєш за день, від місця, де народилися, хіба що на велику подію, як збори клану, а таке може статися двічі за життя. Вони живуть серед гаїв і озер, чують про світ лише те, що отець Бейн розповідає в церкві в неділю. Це старі казки.

Він посунув гілку вільхи, і я нахилилася під нею. Ми були на оленячій стежці, якою ми з Джейліс ходили раніше, і мені стало легше від такого свіжого доказу, що він міг знайти дорогу навіть у темряві. Подалі від пагорба фейрі він розмовляв нормальним голосом, лише іноді переривався, щоб прибрати якісь сплутані зарості зі шляху.

— Ті казки лише розвага в руках Ґвілліна, коли сидиш у залі й п’єш рейнське вино. — Він крокував стежкою поперед мене, голос долинав до мене в прохолодному вечірньому повітрі тихий і сповнений співчуття. — Але тут, та навіть у селищі, — це дещо інше. Народ живе цим. Напевно, у деяких із них є якась частка правди.

Я згадала бурштинові очі водяного коня, і мені стало цікаво, які ще історії були правдою.

— Але інші… ну… — голос Джеймі стишився, і я докладала зусиль, щоб чути його. — Батькам тієї дитини, може, легше повірити, що помер підмінок, а свою дитину уявляти здоровою й веселою, що завжди буде жити разом з фейрі.

Ми дісталися коней і вже за пів години перед нами засяяли в пітьмі вогні замку Леох, вітаючи нас. Я й не думала, що вважатиму ту похмуру будівлю форпостом розвиненої цивілізації, але зараз ці вогні здавалися маяком просвітництва.

Та коли ми наблизилися, я зрозуміла, чому мене так вразило світло: тому що ліхтарі палали вздовж парапету мосту.

— Щось сталося, — сказала я, обернувшись до Джеймі. Побачила його у світлі й збагнула, що він одягнений не у звичну поношену сорочку й брудний кілт. Білосніжна тканина сяяла у світлі ліхтарів, а найкращий — і єдиний — оксамитовий плащ лежав на його сідлі.

— Так, — він кивнув. — Тому я за тобою поїхав. Герцог врешті-решт прибув.

Герцог мене здивував. Не знаю, на що я очікувала, але не на грубувато-добродушного мисливця з червоним обличчям, якого зустріла в залі Леоху. Він мав приємне приплюснуте й обвітрене лице зі світло-блакитними очима, які весь час трохи примружував, ніби дивився на сонці на політ фазана.

Я замислилася на мить, чи не були перебільшеними розповіді про герцога. Але, окинувши поглядом зал, помітила, що всі хлопці молодше вісімнадцяти були трохи напружені, дивилися на герцога, поки він сміявся і жваво балакав з Колумом і Дуґалом. Тож то були не просто розповіді: їх попередили.

Коли мене знайомили з герцогом, було складно приховати емоції на обличчі. Це був кремезний чоловік, здоровий і міцний, таких часто можна побачити в пабах: вони голосно висловлюють свої думки і під натиском цієї гучності й повторень запобігають суперечкам. Звісно, Джеймі мене попередив своєю розповіддю, але фізичне враження було таке приголомшливе, що, коли герцог нахилився над моєю рукою і сказав: «Як чудово зустріти землячку в цьому віддаленому місці, пані», — голосом переляканої миші, мені довелося прикусити щоку зсередини, щоб не зганьбитися перед усіма.

Втомившись від мандрів, герцог і його почет рано пішли спати. Але наступного вечора після їжі були музика й розмови, і ми з Джеймі приєдналися до Колума, Дуґала й герцога. Сандрінґемський випив багато Колумового рейнського й говорив багатослівно, однаково описував жахи мандрів Нагір’ям і гарні краєвиди. Ми ввічливо слухали, і я намагалася не ловити погляд Джеймі, поїси герцог пищав історію своїх поневірянь.

— Зламали вісь біля Стерлінга й застрягли на три дні — під зливою, до речі, поки мій лакей не зміг знайти коваля, щоб той прийшов і полагодив ту кляту штуковину. Не минуло й половини дня, як ми підстрибнули на найгіршій вибоїні з усіх, що я бачив, і знову зламали ту кляту вісь! А потім один кінь загубив підкову, і нам довелося розвантажити карету, крокувати поруч — у багнюці — і вести кульгаву кобилу. І тоді…

Розповідь линула від нещастя до нещастя, а мені все сильніше хотілося сміятися. Я спробувала втопити це бажання у вині — можливо, це було помилкою.

— Але дичина, Маккензі, дичина! — вигукнув згодом герцог, закотивши збуджено очі. — Я ледь вірив очам. Тож такий ваш стіл не дивує. — Він ніжно поплескав свій великий твердий живіт. — Клянуся, я віддав би все, аби скуштувати оленя, якого ми бачили два дні тому; прекрасний звір, просто прекрасний. Вистрибнув з кущів перед каретою, люба, — зізнався він мені. — Перелякав коней, тож ми знову ледь не зійшли з дороги!

Колум підняв графин у формі дзвона, запитально піднявши темну брову. Наповнюючи простягнуті келихи, сказав:

— Ну, ми могли б влаштувати полювання для вас, ваша світлість. Мій племінник — файний мисливець.

Він кинув гострий погляд на Джеймі з-під брів, той ледь помітно кивнув у відповідь. Колум сів, опустивши графин, і спокійно сказав:

— Тоді так і зробимо. Напевно, на початку наступного тижня. Ще зарано для фазанів, але на оленя можна. — Він обернувся до Дуґала, який відпочивав на м’якому стільці поруч. — Мій брат теж може поїхати; якщо ви збираєтеся на північ, він може показати землі, про які ми раніше говорили.

— Чудово! — зрадів герцог. Він поплескав Джеймі по нозі, і я бачила, як напружилися м’язи, але Джеймі не поворухнувся. Він спокійно усміхався, а долоня герцога затрималася на мить. Потім його світлість помітив мій погляд і радісно усміхнувся мені, вираз його обличчя говорив: «Спробувати варто, га?». Я мимоволі відповіла усмішкою. На диво, мені цей чоловік навіть сподобався.

Від хвилювання через прибуття герцога я забула про пропозицію Джейліс допомогти мені дізнатися, хто підклав пагубу. Та й після неприємної сцени з дитиною-підмінком на пагорбі фейрі я сумнівалася, чи хочу пробувати те, що вона може запропонувати.

І все ж допитливість перемогла підозри, і коли Колум попросив Джеймі супроводити Дунканів до замку на банкет герцога два дні по тому, я поїхала з ним.

Ось так у четвер ми з Джеймі опинилися в невеликій вітальні Дунканів. Із дружньою незграбністю нас розважав прокурор, поки його дружина завершувала одягатися вгорі. Артур уже майже оговтався після недавнього нападу гастриту, але все ще не виглядав здоровим. Як і в багатьох товстунів, які раптово худнули, жирок зійшов з його лиця, а не з живота. Тож зелений шовк жилета все ще роздувався на його черевці, тоді як шкіра на обличчі висіла млявими складками.

— Я можу піднятися й допомогти Джейліс із зачіскою чи чимось іще, — запропонувала я. — Я принесла їй нову стрічку. — Передбачивши необхідність виправдання для розмови з Джейліс наодинці, я взяла з собою невеличкий згорток. Діставши його, я опинилася на сходах за дверима ще до того, як Артур зміг заперечити.

Вона чекала на мене.

— Гайда, — сказала вона, — ходімо в мою кімнату. Треба поспішати, хоч це і не займе багато часу.

Я пішла за Джейліс вузькими витими сходами. Сходинки були різної висоти, деякі такі високі, що доводилося підбирати спідниці, щоб не перечепитися. Я вирішила, що або теслярі у сімнадцятому столітті не вміли міряти, або вони мали почуття гумору.

Особистий прихисток Джейліс був під самим дахом, на одному з віддалених горищ над кімнатами слуг. Двері були замкнені. їх відмикав справді грізний ключ, який Джейліс дістала з кишені фартуха: не менш як сантиметрів п’ятнадцять завдовжки, з широкою різьбленою головкою, прикрашеною візерунком із квітів і лоз. Важити мав не менш як пів кілограма; якщо взяти його за основу, вийде непогана зброя. Замок і петлі були добре змащені, і товсті двері тихо відчинилися всередину.

Кімната на горищі була невеличка, тісна через гостроверхі мансардні вікна, що перерізали фасад будівлі. Полиці з банками, пляшками, колбами, флаконами і склянками займали все місце на стінах. Букетики сушених трав, старанно перев’язаних нитками різного кольору, висіли охайно рядами на кроквах над головою, зачіпали моє волосся з запашним пилом, поки ми проходили внизу.