Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 94)

Саркастичний голос з дверей змусив мене підвестися так швидко, що я вдарилася головою об полицю.

— О, — сказала я доволі сварливо. — Джейліс. Хто ж іще? Що ти тут робиш?

Вона запливла в операційну, рухаючись ніби на колесах. Я знала, що в неї є стопи, я їх бачила. Але як вона ними рухає, коли крокує, збагнути не могла.

— Принесла пані Фіц трохи шафрану з Іспанії. Вона хотіла його через прибуття герцога.

— Ще прянощі? — промовила, поволі повертаючись до гумору. — Якщо він з’їсть хоча б половину того, що вона спланувала для нього, його доведеться котити додому.

— Котити можна просто зараз. Я чула, що він невеликий і круглий, наче м’яч. — Вона облишила тему герцога і його тіла й спитала, чи не хочу я прогулятися разом із нею до найближчих пагорбів.

— Мені треба трохи моху, — вона граційно помахала довгими долонями, наче без кісток. — 3 нього робиться чудовий лосьйон для рук, якщо зварити в молоці, додавши трохи овечої вовни.

Я кинула погляд на вузьке вікно вгорі, де пилинки шаленіли в золотавому світлі. Вітерець доносив слабкий аромат стиглих фруктів і свіжоскошеного сіна.

— Чому б ні?

Джейліс чекала, поки я збирала кошики й пляшки, рухалася моєю операційною, брала щось і опускала навмання. Вона зупинилася біля малого столика й підняла те, що там лежало, насупившись.

— Що це?

Я припинила те, що робила, і підійшла до неї. Вона тримала букетик сухих рослин, перев’язаних трьома сплетеними нитками: чорною, білою і червоною.

— Джеймі каже, що це пагуба.

— Він правий. Звідки ти це взяла?

Я розповіла їй, як знайшла малий пучок у своєму ліжку.

— На наступний день я відшукала це під вікном: туди це викинув Джеймі. Хотіла показати тобі й спитати, чи знаєш ти щось про таке, але забула.

Вона стояла й задумливо стукала нігтем по передньому зубу, хитаючи головою.

— Не можу сказати, що знаю. Але можна дізнатися, хто це тобі залишив.

— Справді?

— Так. Приходь до мене додому завтра вранці, тоді розповім.

Розповідати ще щось відмовилася, розвернулася вихором зеленого плаща й змусила мене йти слідом.

Вона повела мене до пагорбів, бігла, коли це дозволяла дорога, а коли ні — крокувала. Годину ми йшли від селища, і вона зупинилася біля невеличкого струмка, над яким нахилилися верби.

Ми перетнули струмок і попленталися до пагорбів, збираючи пізні літні рослини, які затрималися, а ще стиглі ягоди початку осені й товсті жовті гриби, що росли на стволах дерев.

Постать Джейліс зникла у папороті, а я спинилася, щоб зібрати трохи кори осики. Краплі висохлої живиці на корі, схожій на папір, нагадували замерзлі краплі крові: темно-червоні, блискучі на сонці.

Якийсь звук відволік мене від думок, і я подивилася на пагорб, у той бік, звідки, здавалося, він долинув. Звук почувся виразніше: якесь пискляве нявчання. Він долинав згори, від кам’янистої виїмки біля верхівки пагорба. Я опустила кошик і почала підійматися.

— Джейліс! — закричала я. — Ходи сюди! Хтось покинув дитину!

Шарудіння спідниць і тиха лайка випередила її на пагорбі, поки вона шукала шлях серед переплетених кущів схилу. її світле обличчя пломеніло невдоволенням, у волоссі застрягли гілочки.

— Що, в ім’я Бога… — почала вона, а потім кинулася вперед. — А щоб тобі! Кинь це! — Вона квапливо вихопила дитину з моїх рук і поклала туди, де я її знайшла, — в невелике заглиблення в камені. Гладка западина у формі чаші була менш ніж метр завдовжки. З одного боку заглиблення стояла невелика дерев’яна миска зі свіжим молоком, а біля ніг дитини лежав букетик польових квітів, перев’язаних червоним шпагатом.

— Але вона хвора! — сперечалась я, знову нахилившись до дитини. — Хто міг залишити тут хвору дитину саму?

Малюк явно був недужий: маленьке зморшкувате личко зеленувате, з темними западинами під очима, маленькі кулачки кволо рухалися під ковдрою. Ще коли я підняла її, дитина була геть млява, дивно, що в неї вистачило сил на крик.

— її батьки, — коротко сказала Джейліс, зупинивши мене виставленою вперед долонею. — Залиш її. Ходімо звідси.

— Батьки? — обурилась я. — Але…

— Це підмінок, — нетерпляче сказала вона. — Залиш це, ходімо. Хутко!

Вона кинулася назад у кущі, потягнувши мене за собою. Я сперечалася, але йшла за нею по схилу, поки ми не спустилися, важко дихаючи, з червоними обличчями, вниз, де я змусила її зупинитися.

— Що це? — запитала я. — Ми не можемо просто взяти й покинути тут, на відкритому повітрі, хвору дитину. І що означає підмінок?

— Підмінок, — нетерпляче промовила вона. — Хіба ти не знаєш, що таке підмінок? Коли фейрі викрадають людську дитину, вони залишають замість неї одну зі своїх. Можна зрозуміти, що це підмінок, бо він кричить і метушиться весь час, замість того, щоб рости й радіти.

— Звісно, я знаю, що це, — сказала я. — Але хіба ти віриш у таку маячню?

Вона зненацька кинула на мене дивний погляд, сповнений настороженої підозри. А потім риси її обличчя розслабилися до звичного виразу цинізму з глузливим відтінком.

— Не вірю, — зізналася вона. — Але народ тут вірить. — Вона кинула нервовий погляд на схил, але від каменів більше не чулося жодних звуків. — Родина буде десь неподалік. Ходімо.

Я неохоче дозволила їй повести мене в напрямку селища.

— Чому вони кинули малюка там? — спитала я, сидячи на камені, поки знімала панчохи перед тим, як переходити струмок. — Сподіваються, що крихітний народець прийде й зцілить її?

Я все ще переймалася через дитину: вона здавалася дуже хворою. Важко сказати, що з нею не те, але, можливо, мені вдалося б допомогти. Може, вдасться залишити Джейліс у селищі й повернутися по дитину. Та треба зробити це швидко. Я кинула погляд на небо на сході, де світло-сірі дощові хмари швидко темнішали, підсвічені рожевим сяйвом призахідного сонця. Смужка цього світла ще виднілася на заході, але залишалося не більше ніж пів години світлого часу.

Джейліс повісила плетену ручку кошика на шию, підібрала спідницю й увійшла до струмка, затремтіла від холодної води.

— Ні, — сказала вона. — А може, так. Це один із пагорбів фейрі, і тут небезпечно спати. Якщо залишити підмінка на ніч у такому місці, народець прийде й забере його, а замість нього залишить людську дитину, яку викрали.

— Але вони цього не зроблять, бо це ніякий не підмінок, — промовила, різко вдихнувши від дотику води з талого снігу. — Це всього лише хвора дитина. Вона може не пережити ніч на відкритому повітрі!

— І не переживе, — коротко сказала вона. — Помре до ранку. І я сподіваюся, що ніхто не бачив нас поруч із нею.

Я застигла раптом, припинивши взуватися.

— Помре! Джейліс, я повернуся за нею. Я не можу кинути дитину там. — Я розвернулася й увійшла до струмка.

Вона схопила мене ззаду й штовхнула обличчям в неглибоку воду. Борсаючись і задихаючись, я примудрилася встати на коліна, розплескуючи воду навсебіч. Джейліс стояла по щиколотку в струмку, спідниця намокла, вона похмуро дивилася на мене.

— Клята англійська дурепо! — закричала вона на мене. — Ти нічим не можеш допомогти! Чуєш мене? Нічим! Та дитина вже наче мертва! Я не дозволю тобі ризикувати своїм життям і моїм через якісь твої безглузді ідеї! — Пирхаючи й бурмочучи під ніс, вона нахилилася й підхопила мене попід руки, підняла на ноги.

— Клер, — вона стривожено трусила мене за руки. — Послухай мене. Якщо ти наблизишся до дитини, і вона помре — а вона помре, повір, я бачила їх таких, — то родина звинуватить у цьому тебе. Ти не розумієш, у чому небезпека? Не знаєш, що про тебе кажуть в селищі?

Я стояла й тремтіла від холодного призахідного вітру, розриваючись між її очевидною панікою й думкою про безпорадну дитину, що повільно помирала в темряві з польовими квітами біля ніг.

— Ні, — промовила я, прибираючи з обличчя мокре волосся. — Джейліс, ні, я не можу. Я буду обережною, обіцяю, але я маю піти. — Я вивільнилася з її хватки й розвернулася до протилежного берега, спотикалася і хлюпала в мінливих тінях на дні струмка.

Позаду мене пролунав придушений крик роздратування, потім гучний плескіт, що рухався в протилежний бік. Що ж, принаймні вона не буде мене більше затримувати.

Швидко темнішало, і я квапливо рухалася крізь кущі й зарості. Не знала, чи знайду той самий пагорб, якщо темрява згуститься раніше, ніж я дійду, бо поруч було кілька, і всі були однакової висоти. І хай там фейрі чи ні, а мені не подобалася думка, що я блукатиму тут сама в темряві. А от про те, як дістатися замку з хворою дитиною, я збиралася поміркувати, коли настане той час.

Я знайшла, нарешті, пагорб, помітивши кілька молодих модрин біля нього, які запам’ятала. Темрява була вже майже суцільна, місяця не видно, і я спотикалася й часто падала. Модрини тулилися одна до одної, тихо промовляли від вечірнього вітру тріском, скреготом і шарудінням із зітханням.

Кляте місце з примарами, подумала я, слухаючи розмову листя вгорі, поки крокувала повз тонкі стовбури. Не здивувалася б, зустрівши привида за наступним деревом.

Але мене здивували. Тобто перелякали, коли тінь вислизнула й схопила мене. Я видала пронизливий вереск і вдарила її.

— Боже, — мій голос звучав перелякано, — що ти тут робиш? — Я притиснулася на мить до грудей Джеймі, зрадівши йому, хоча він і перелякав мене.

Він ухопив мене за руку й розвернувся, щоб вивести з лісу.

— Прийшов по тебе, — тихо промовив він. — Я йшов тебе зустрічати, бо близилася ніч. Але зустрів Джейліс Дункан біля струмка Святого Джона, і вона розповіла, де ти.