Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 91)

Дуґал перервав його словом ґельською, якимось грубим зауваженням, і Колум розсміявся і сказав:

— Ні, гадаю, Джеймі достатньо великий, щоб захистити себе. Але якщо герцог захоче заступитися за нього перед Його Королівською Величністю, це найкращий шанс хлопця на помилування. Якщо не проти, я повідомлю його світлості, що ти теж поїдеш. Зможеш допомогти Джеймі, а ще будеш відсутній тут, поки я все владнаю.

Приглушений стукіт з далекої сторони майданчика, і я ризикнула визирнути. Там була Лірі, бліда, як отинькована стіна позаду неї. Вона тримала тацю з графином; олов’яна чашка впала з таці на килим на підлозі — це й було джерелом звуку, який я почула.

— Що таке? — голос Колума, несподівано різкий, пролунав із кабінету. Лірі опустила тацю на стіл біля дверей, ледь не перекинула графин у поспіху, розвернулася і втекла.

Я почула кроки Дуґала, що наближалися до дверей, і знала, що не встигну непомітно спуститися сходами. Я ледь примудрилася вислизнути зі своєї схованки й підняти чашку, що впала, перед тим, як двері відчинилися.

— А, це ти. — Голос Дуґала звучав трохи здивовано. — Це те, що пані Фіц відправила Колуму від болю в горлі?

— Так, — швидко сказала я. — Каже, що сподівається, що йому одразу полегшає.

— Неодмінно. — Колум набагато повільніше з’явився у дверному отворі й усміхнувся мені. — Подякуйте від мене пані Фіц. І дякую вам, люба, що принесли. Посидите тут, поки я це питиму?

Розмова, яку я підслухала, легко змусила мене забути про початкову мету, але тепер я згадала, що збиралася позичити книгу. Дуґал вибачився й пішов, а я повільно пройшла за Колумом у його бібліотеку, де він дозволив мені обрати щось для читання.

Обличчя Колума досі було розпашіле, суперечка з братом лишалася в його думках, але він відповів на мої запитання щодо книжок із майже звичайною рівновагою. Лише яскравий блиск очей і певна напруга пози свідчили про протилежне.

Я знайшла одну-дві книги про трави, цікаві на перший погляд, і відклала їх, потім стала гортати роман.

Колум підійшов до клітки з птахами, без сумніву, хотів заспокоїтися, як робив зазвичай, спостерігаючи за гарними малими істотами, що стрибали серед гілок; кожна була окремим світом.

Крики знадвору привернули мою увагу. З висоти було видно поля позаду замку, аж до озера. Невелика група вершників мчала навколо дальнього кінця озера, весело галасуючи під дощем.

Вони наближалися, і я побачила, що то були не чоловіки, а хлопці, майже всі підлітки, але траплялися й молодші на поні, намагалися не відставати від старших юнаків. Мені було цікаво, чи був серед них Геміш, і я швидко відшукала помітну пляму яскравого волосся, що шалено сяяло над спиною Коера посеред зграї.

Група мчала до замку, прямувала до однієї з багатьох кам’яних стін, що розділяли поля. Один, два, три… Четверо старших хлопців на конях хвацько перелетіли через стіну з властивою їхньому віку у всі часи легковажністю.

Мені здалося, що гнідий жеребець наче відстав на мить, та Коер жваво біг за іншими кіньми. Опинившись перед стіною, він напружився і стрибнув.

Стрибнув ніби так само, як інші, але щось сталося. Може, вагання вершника, надто сильний ривок за поводи або погано закріплене сідло. Передні копита вдарилися об стіну на кілька сантиметрів нижче краю, і кінь і вершник з усім знаряддям перекинулися через стіну найкарколомнішою параболою, яку я бачила.

— Ой!

Почувши мій вигук, Колум повернув голову до вікна і встиг побачити, як Коер завалився на бік, притиснувши Геміша. Попри каліцтво рухався Колум швидко. Він опинився поруч зі мною, визирнув у вікно раніше, ніж кінь почав намагатися встати.

Вітер і дощ не вщухали, від цього плащ Колума намок. Я тривожно визирнула з-за Колумового плеча й помітила, як хлопці метушаться: всі бажали допомогти. Юрба, хоч і не одразу, розступилася, і ми побачили, як міцний хлопчик вийшов із тисняви, тримаючись за живіт. Він захитав головою на купу пропозицій допомоги, і рішуче пішов, похитуючись, до стіни, де виблював. Трохи відійшов і сів на вологу траву, розкинув ноги, підняв обличчя до дощу. Побачивши, як він висолопив язика й намагався впіймати краплі вологи, я торкнулася плеча Колума.

— З ним усе гаразд, — сказала я. — Лише трохи забився.

Колум заплющив очі й видихнув, тіло раптом опустилося, звільнившись від напруги. Я зі співчуттям спостерігала за ним.

— Ви піклуєтеся про нього, як про власного, так? — спитала я.

Сірі очі на мить спалахнули й подивилися в мої з неймовірним виразом тривоги. На кілька секунд запала важка тиша: жодного звуку, окрім цокання скляного годинника на полиці. Потім крапля води скотилася носом Колума й повисла на кінчику з мерехтінням. Я мимоволі простягнула руку й витерла її своєю хустинкою, і напруга на його обличчі зникла.

— Так, — просто мовив він.

Врешті-решт, я розповіла Джеймі лише про план Колума відправити його полювати з герцогом. Тепер уже не сумнівалася, що його почуття до Лірі — це лише ввічлива дружба, але не знала, що він зробив би, якби дізнався, що його дядько, либонь, спокусив дівчину, від чого та завагітніла. Схоже, Колум у надзвичайній ситуації не збирався просити про допомогу Джейліс Дункан. Може, дівчину вдасться видати за Дуґала або Колум зможе знайти їй чоловіка до того, як вагітність стане помітною. У будь-якому разі якщо Джеймі й Дуґал на кілька днів мають опинитися разом у мисливському будиночку, як на мене, тіні Лірі там ліпше не з’являтися.

— Гм, — задумливо сказав він. — Варто спробувати. Полювання весь день і повернення, щоб випити віскі біля вогню, можуть дуже зміцнити дружбу. — Він закінчив застібати мою сукню ззаду й нахилився, щоб коротко поцілувати мене в плече.

— Буде шкода тебе залишати, Сассенах, та це може бути на краще.

— Не хвилюйся за мене. — Якось і не подумала, що його від’їзд залишить мене саму в замку, а коли збагнула, то досить сильно занервувала. Але вирішила, що впораюсь, якщо це йому допоможе.

— Готовий вечеряти? — спитала я. Його долоня затрималася на моїй талії, і я обернулася до нього.

— Ммм, — промовив він за мить. — Я згоден побути голодним.

— А от я — ні, — сказала я. — Тобі доведеться почекати.

Я окинула поглядом стіл за вечерею, потім кімнату. Багатьох уже знала в лице, декого ближче. Ці люди були строкатим скупченням, розмірковувала я. Френк був би в захваті від цього збору — так багато різних типів облич.

Думки про Френка були як доторк до ниючого зуба: хотілося відсахнутися. Але настав час, коли я вже не могла відкладати це, і я змусила себе знову думати, старанно тримати його на думці, гладила подумки довгі гладкі дуги брів, як колись робила це пальцями. Дарма, що пальці раптом стало поколювати від спогадів про грубіші й густіші брови і глибокі блакитні очі під ними.

Я поквапилася обернутися до найближчого обличчя, щоб відволіктись від таких тривожних думок. Це виявився Мертаґ. Він хоча б не був схожий на жодного з чоловіків у моїх думках.

Низький, худий, зате м’язистий, як гібон, з довгими руками, що лише посилювали схожість, він мав чоло, що нависало, і вузьку щелепу, яка чомусь викликала в мене думки про печерних людей і малюнки давніх предків, що траплялися в деяких текстах Френка. Але не неандерталець. Пікт. Саме так. Було в ньому щось дуже потужне, що нагадувало мені про обвітрені камені з візерунками, давні навіть у цьому часі, що неодмінно стояли на варті перехресть і цвинтарів.

Ця думка потішила, і я роздивлялася за вечерею інших, відмічаючи етнічні типи. Наприклад, той чоловік біля каміна, якого звали Джон Кемерон, був із норманів, як мені здавалося, — я таких не бачила — з високими вилицями, високим і вузьким чолом, довгою верхньою губою й темнуватою шкірою галла.

Дивні світлі саксонці тут і там… ось Лірі, чудовий приклад. Бліда шкіра, блакитні очі, лише трішечки пухка… Я відігнала немилосердне спостереження. Вона старанно уникала поглядів на нас із Джеймі, жваво спілкувалася з друзями за одним зі столів нижче.

Я подивилася в протилежний бік, на наступний стіл, де сидів Дуґал Маккензі, цього разу окремо від Колума. Справжнісінький вікінг. З його приголомшливим зростом і широкими пласкими вилицями було легко уявити, як він командує кораблем вікінгів, глибоко посаджені очі блищать від жадоби й хіті, поки видивляються в тумані якесь селище на кам’янистому березі.

Велика долоня з мідним волоссям на зап’ястку потягнулася повз мене, щоб взяти з таці невеликий буханець вівсяного хліба. Ще один скандинав — Джеймі. Він нагадував мені легенди пані Берд про велетнів, які колись крокували Шотландією й залишили свої довгі кістки в землі на півночі.

Розмова була загальною, як зазвичай, невеликі групи бурмотіли між ковтками. Але мої вуха раптом вловили знайоме ім’я, що прозвучало за столом неподалік. Сандрінґемський. Мені здалося, що то був голос Мертаґа, і я розвернулася, щоб подивитися. Він сидів поруч з Недом Ґованом, старанно жував.

— Сандрінґемський? А, старий Віллі, що любить дупці, — сказав спокійно Нед.

— Що?! — один з молодших воїнів мало не захлинувся елем.

— Наш шанований герцог має схильність до хлопців, як я зрозумів, — пояснив Нед.

— Ммм, — погодився Руперт з набитим ротом. Він проковтнув і додав, — йому сподобався юний Джеймі, коли він гостював тут минулого разу, якщо не помиляюся. Коли це було, Дуґале? У тридцять восьмому? Тридцять дев’ятому?