Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 9)

— Констебль, якого відправили перевірити, повернувся і сказав, що якщо не брати до уваги калюжі крові, це був досить точний опис, — він навмисно зробив паузу, — тамтешньої корови, що жувала траву в заростях!

Ми пропливли половину озера, а потім висадилися задля пізнього ланчу. Звідти машина повезла нас западиною, утім нічого моторошнішого за руду лисицю з якоюсь дрібного тваринкою в пащі не побачили. Руда хижачка злякано сахнулася від машини, зіскочила з дороги і чкурнула берегом, швидка, наче тінь.

Було вже дуже пізно, коли ми дісталися до будинку пані Берд, але ми трималися один за одного на ґанку, поки Френк шукав ключі, досі сміючись над подіями дня.

Тільки коли вже роздягалися, щоб лягти спати, я розповіла Френкові про крихітний гендж на Крейґ-на-Дун. Його втома одразу зникла.

— Справді? І ти знаєш, де це? Це чудово, Клер! — він посміхнувся й почав порпатися у валізах.

— Що ти шукаєш?

— Будильник, — відповів він, витягши годинник.

— Навіщо? — спитала я здивовано.

— Хочу прокинутися вчасно, щоб їх побачити.

— Кого?

— Відьом.

— Відьом? Хто тобі сказав, що відьми існують?

— Вікарій, — відповів Френк, насолоджуючись жартом. — Його хатня робітниця одна з них.

Я згадала поважну пані Ґрем і презирливо пирхнула.

— Дурниці!

— Це не зовсім відьми. Відьми були по всій Шотландії сотні років, але у вісімнадцятому столітті їх спалили. А ці більше нагадують друїдів чи щось схоже. Навряд чи це саме ковен⁶ — я про те, що там не поклоняються дияволу. Та вікарій сказав, що тут є група, яка досі дотримується ритуалів старих сонячних свят. Він не може проявляти особливу цікавість до таких заходів через свій статус, але надто допитливий, щоб це ігнорувати. Де відбуватиметься церемонія, він не знав, та якщо поруч є коло з каменів, то, напевно, там, — він потер долоні в очікуванні. — Оце так удача!

Хто встає до світання, зветься жайворонком. Але робити так два дні поспіль було мазохізмом.

І цього разу не було теплої машини з ковдрою і термосом. Я сонно крокувала пагорбом позаду Френка, спотикаючись об коріння й вдаряючи пальці ніг об каміння. Було холодно й туманно, і я ховала долоні глибше в кишені кардигану.

Останній ривок до верхів’я пагорба, і гендж опинився попереду, камені були ледь помітні в похмурий передсвітанковий час. Френк завмер, милуючись ними, а я присіла на зручний камінець, щоб перевести подих.

— Краса, — пробурмотів він. Френк тихо підкрався до зовнішнього краю кола, його темна фігура зникла серед великих тіней каменів. Вони були гарні, але трохи моторошні. Я здригнулася, і не тільки від холоду. Якщо хтось зробив їх, щоб вражати, йому це вдалося.

Френк повернувся за мить.

— Поки нікого немає, — раптово прошепотів він позаду мене, і я стрепенулась від несподіванки. — Ходімо, я знайшов місце, звідки можна подивитися на них.

Світло вже з’явилося на сході — поки що лише блідо-сірий відтінок на обрії, але я все одно повсякчас через щось перечіплювалася, поки Френк вів мене до прогалини, яку знайшов у заростях вільхи біля початку стежки. Це була крихітна галявинка, де ми ледь помістилися, стоячи плечем до плеча. Та звідси було видно стежку, як і коло з каменів, що було в шести метрах від нас. Я не вперше задумалася, яку саме роботу виконував Френк під час війни, — він занадто багато знав про безшумний рух у темряві.

Я була досі сонна, тож найбільше хотіла згорнутися калачиком під затишним кущем і поспати. Але там не вистачало місця на це, тож я продовжила стояти, дивитися на круту стежку в пошуках наближення друїдів. У мене заклякла спина, а стопи боліли, та чекати залишалося недовго: смужка світла на сході стала блідо-рожевою, і я вирішила, що до світанку залишилося менше ніж пів години.

Перша рухалася майже так само тихо, як Френк. її видав лише ледь чутний брязкіт, коли її нога зрушила камінчик біля верхівки пагорба, а потім стало видно акуратну сиву голову. Пані Ґрем. То це правда?! Хатня робітниця вікарія була практично одягнена у твідову спідницю й вовняне пальто, під рукою тримала якийсь білий згорток. Вона зникла за одним зі стоячих каменів, тиха наче примара.

Після цього вони швидко зібралися — по одній, по дві й по три, — тихо посміюючись і шепочучись на стежці, але замовкли, щойно бачили коло.

Кількох я упізнала. Наприклад, пані Б’юкенен, тутешня поштарка, світле волосся недавно завите в кучері, від яких сильно пахло «Вечором у Парижі». Я ледь стримувала сміх. Отакі вони, сучасні друїди!

Їх було п’ятнадцять, всі жінки, але різного віку, від пані Ґрем шістдесяти з гаком років до двадцятирічної дівчини, яку я бачила з дитячим візочком у магазині два дні тому. Всі були вдягнені для прогулянки околицями й тримали згортки під руками. Майже без слів вони зникли за каменями чи кущами, а повернулися з порожніми руками, повністю одягнені в біле. Я вловила запах господарського мила, коли одна пройшла повз наші кущі, і впізнала у вбранні простирадла, що огортали тіло й були зав’язані на плечі.

Вони стали ззовні кола з каменів у ряд від найстаршої до наймолодшої і стояли тихо, чекаючи. Світло на сході яскравішало.

Сонце підіймалося над обрієм. Вервечка жінок почала рухатися й повільно проходити між двох каменів. Найстарша повільно повела їх, величних, мов лебеді, до центру, ніби по спіралі.

Найстарша несподівано зупинилася, підняла руки й увійшла в центр кола. Піднявши обличчя до пари східних каменів, вона щось крикнула високим голосом. Не гучно, але досить чітко, щоб почули в усьому колі. Туман все одно вкрав слова, зробивши з них відлуння, наче вони вилітали з самих каменів.

Хай би чим був той клич, його повторили танцівниці, — а вони стали танцівницями. Не торкаючись, простягали руки одна до одної, нахилялися й хиталися, але все ще рухалися по колу. Раптом вони розділилися на дві групи. Семеро рухалися за годинниковою стрілкою, все ще по колу. Решта — в протилежний бік. Два півкола проходили повз все швидше, то утворюючи ціле коло, то стаючи подвійною лінією. У центрі нерухомо стояла найстарша, знову і знову видаючи той скорботний високий клич мовою, що давно вмерла.

Вони мали виглядати по-дурному, може, так і було. Група жінок у простирадлах — багато з них огрядні й не надто зграбні — крокувала по колу на верхівці пагорба. Але мою шию поколювало ззаду від звуку їхнього кличу.

Вони зупинилися разом, розвернулися до сонця, що сходило, стояли двома півколами, і між половинами кола сформувалася чітка стежка. Сонце підіймалося над обрієм, його світло полилося між східними каменями, розтинаючи коло навпіл, і вдарило по великій тріщині на протилежному боці генджу.

Танцівниці стояли мить, завмерли в тіні по обидва боки від променя світла. Потім пані Ґрем сказала щось дивною мовою, але цього разу звичайним голосом. Вона розвернулася й пішла вздовж стежки світла з прямою спиною; сірі, як залізо, кучері виблискували на сонці. Танцівниці без слів попрямували за нею. Вони проходили одна за одною крізь отвір у головному камені й зникали в тиші.

Ми ховалися в кущах вільхи, поки жінки, вже сміючись і нормально спілкуючись, забирали одяг і відходили разом стежкою, щоб випити кави в будинку вікарія.

— Боже! — я потягнулася, намагаючись прибрати біль зі спини і ніг. — Оце так видовище!

— Диво! — захоплено вигукнув Френк. — Я би нізащо не пропустив таке, — він вислизнув з кущів, наче змія, кинувши мене саму вивільнятися, поки ходив усередині кола, схилившись до землі, як мисливський пес.

— Що ти шукаєш? — спитала я. Після вагань увійшла до кола, але день уже розпочався, і камені, хоча все ще вражали, втратили майже всю моторошність, що була на світанку.

— Позначки, — відповів він, поки повзав навколішки, уважно роздивляючись коротку траву. — Звідки вони знали, де починати і де зупинятися?

— Гарне питання. Я нічого не бачу.

Зате, озираючись, я помітила на землі цікаву рослину біля основи одного з високих каменів. Незабудка? Ні, навряд чи; у цих синіх квітів були оранжеві серцевини. Я зацікавлено пішла до них. Раптом Френк, який чув краще за мене, випростався, схопив мене за руку, швидко вивів з кола, і в ту мить одна з вранішніх танцівниць увійшла з іншого боку.

То була пані Грант, невисока пишнотіла жінка, яка заправляла крамницею солодощів і випічки на Гай-стріт, що пасувало до її фігури. Вона короткозоро озиралася, шукаючи в кишені окуляри. Насадивши їх на носа, пішла вздовж кола й відшукала втрачену заколку, за якою й повернулася. Повернувши її в густе блискуче волосся, вона не поспішала повертатися до справ. Замість цього всілася на брилу, по-товариськи прихилилася до одного з кам’яних велетнів і ліниво запалила сигарету.

Френк приглушено й роздратовано зітхнув поруч зі мною.

— Що ж, — сказав він, здавшись, — нам краще піти. Скидається на те, що вона може просидіти там весь ранок. І я все одно не побачив якихось позначок.

— Можна повернутися пізніше, — запропонувала я, все ще думаючи про ті сині квіти.

— Так, добре.

Але він, схоже, втратив цікавість до самого кола й тепер обмірковував деталі церемонії. Невпинно допитував мене стежкою, вимагав згадати якомога точніше звучання кличу й порядок рухів танцю.

— Скандинавські, — задоволено сказав він. — Ключові слова давньоскандинавською, я майже впевнений. Але танок, — він задумливо захитав головою. — Ні, танок набагато давніший. Звісно, у вікінгів є хороводи, — сказав він, суворо піднявши брови, наче я сказала, що їх не було. — Та ці рухи з двома лініями, це… гм, це наче… деякі візерунки на посуді культури дзвоноподібних келихів, дещо схожі на це, та все ж таки… гм.