Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 10)

Він впав у транс ученого, бурмотів під ніс час від часу. Транс перервався, лише коли він раптом спіткнувся об перепону ближче до низу пагорба. Змахнув руками з наляканим скриком, втратив опору Й покотився останніми метрами стежки, опинившись у заростях бугили.

Я побігла пагорбом за ним, але він уже сидів серед тремтливих стебел, коли я досягла кінця стежки.

— З тобою все гаразд? — спитала я, хоча вже бачила, що все добре.

— Наче так, — він ошелешено потер долонею чоло, прибираючи назад темне волосся. — Через що це я перечепився?

— Ось, — я показала банку від сардин, кинуту кимось із минулих гостей. — Одна із загроз цивілізації.

— Он воно що, — він взяв її в мене, зазирнув всередину й викинув через плече. — Шкода, що порожня. Я зголоднів після цієї екскурсії. Перевіримо, чим пані Берд може пригостити на пізній сніданок?

— Можна, — сказала я, пригладивши пасма його волосся. — Хоча можна зробити це раннім обідом. — Я зазирнула в його очі.

— Можна, — повторив уже зовсім іншим тоном. Він повільно провів долонею по моїй руці й шиї, великий палець ніжно залоскотав мочку мого вуха. — Чому б і ні.

— Якщо ти не надто голодний, — сказала я. Друга рука опинилася за моєю спиною. Він розкрив пальці й ніжно підштовхнув мене до себе, долоня опускалася все нижче. Френк розтулив рота, легенько дихав біля коміра моєї сукні, його теплий подих лоскотав мені груди зверху.

Він обережно поклав мене на траву, перисті квіти бугили неначе плавали в повітрі навколо його голови. Потім нахилився й поцілував мене ніжно, не припиняв цілувати, поки розстібав мою сукню, по ґудзику за раз, поки дражнив, роблячи паузи, щоб просунути долоню й пограти з набряклими вершечками моїх грудей. Нарешті, він розкрив сукню від коміра до талії.

— Ах, — мовив знову іншим тоном, — наче білий оксамит, — він говорив хрипло, його волосся знову впало на чоло, та він не намагався прибрати пасма.

Він вправно розстебнув бюстгальтер рухом великого пальця і взявся досвідчено пестити мої груди. Потім відсунувся, схопив груди обома руками, повільно провів долонями вниз, поки руки не зустрілися між набряклими гірками, і без зупинок скерував їх ніжно вбоки, окреслюючи лінію моєї грудної клітки до спини. Вгору, знову вниз і вбоки, поки я не застогнала й розвернулася до нього. Він торкнувся губами моїх, пригорнув мене до себе, щоб наші

стегна щільно притиснулись, схилив голову до моєї, ніжно прикусив краєчок вуха.

Долоня, що гладила мою спину, рухалася все нижче, але здивовано завмерла. Торкнулася ще раз, і Френк підняв голову й подивився на мене з усмішкою.

— Що це таке? — спитав він, граючи сільського поліцейського. — Тобто чому там є не все?

— Просто підготувалася, — повідомила я. — Медсестер вчать передбачати непередбачуване.

— О, Клер, — пробурмотів він, скеровуючи долоню під мою спідницю й по стегну до м’якого незахищеного тепла між моїх ніг, — ти страх яка практична, я більше нікого такого не знаю.

Френк підійшов до мене ззаду, коли я сиділа в кріслі у вітальні того вечора, велика книга лежала на моїх колінах.

— Що ти робиш? — спитав він, долоні ніжно лягли на мої плечі.

— Шукаю ту рослину, — відповіла я, просунувши палець між сторінками, щоб не загубити місце, де читала. — Яку я бачила в колі каменів. Бачиш… — я розкрила книгу. — Вона може бути з родини дзвоникових чи тирличевих, синюхових, шорстколистих — найімовірніше, як на мене, це незабудки — а може навіть бути варіантом Anemone patens, — я вказала на кольорову ілюстрацію сну широколистого. — Та вона не схожа на тирлич; пелюстки не круглі, але…

— Чому б тобі не повернутися і взяти зразок? — запропонував він. — Пан Крук може позичити тобі свій старий мотоцикл, чи… ні, є краща ідея. Позич машину пані Берд, так безпечніше. Від дороги до пагорба недалеко.

— А потім мало не кілометр угору, — сказала я. — Чому тебе так зацікавила та рослина? — я озирнулася на нього. Лампа вітальні окреслила його голову тонким золотим ореолом, як на середньовічних гравюрах святих.

— Мені важлива не рослина. Та якщо ти все одно підеш туди, я хочу, щоб ти перевірила кам’яне коло ззовні.

— Добре, — слухняно сказала я. — Що там шукати?

— Сліди вогню, — відповів він. — В усьому, що я зміг прочитати про Белтейн, у ритуалах завжди згадували вогонь, але жінки, яких ми бачили вранці, його не використали. Тож, можливо, вони розпалили багаття Белтейну попередньої ночі, а вранці повернулися задля танцю. Хоча історично вогонь мали розпалювати пастухи.

Всередині кола слідів вогню не було, — додав він. — Але ми пішли раніше, ніж я здогадався перевірити ззовні.

— Добре, — повторила я і позіхнула: відчувалося, що два дні поспіль прокидалася рано. Я загорнула книгу і встала. — Але я не збираюся прокидатися раніше дев’ятої.

Дісталася кам’яного кола майже об одинадцятій. Дощило, і я змокла, не здогадавшись взяти плащ. Побіжно оглянула зовнішню сторону кола, але якщо там і був вогонь, хтось доклав зусиль, аби прибрати всі сліди.

Рослину знайти було легше. Вона була там, де я й пам’ятала, біля основи одного з найвищих каменів. Я взяла кілька зразків квітки й сховала їх тимчасово в хустинку, щоб розібратися належним чином, коли повернуся до маленької машини пані Берд, де залишила важкі преси для рослин.

Найвищий камінь кола був розщеплений, вертикальна тріщина тягнулася між двома величезними частинами. Дивно, частини якось розсунулися, хоча їхні краї можна було б з’єднати — їх розділяло трохи більше ніж пів метра.

Низький гул долинав звідкілясь поблизу. Можливо, десь у тріщині в камені був вулик. Я торкнулася долонею каменя, щоб зазирнути в розщелину.

Камінь заверещав.

Я миттю відсахнулася, з переляку зачепилася за коротку траву й різко сіла. Витріщилася на камінь, мене кинуло в піт.

Такого звуку ніколи не чула від когось живого. Його не описати. Але найменше такий крик очікуєш почути від каменя. Це було жахливо.

Закричали й інші камені. Лунав шум бою, крики людей, які вмирали, і поранених коней.

Я з силою захитала головою, щоб прибрати це, але шум не зник. Скочила на ноги і пішла, хитаючись, до краю кола. Звуки оточили мене, від них боліли зуби й наморочилося в голові. Зір почав розпливатися.

Не знаю досі, чи увійшла до розщілини каменя свідомо, чи це сталося випадково, я просто сліпо крокувала крізь туман і гамір.

Якось я їхала вночі й задрімала на пасажирському сидінні автівки, заколисана шумом і рухом до ілюзії спокою й невагомості. Водій машини їхав мостом надто швидко, втратив керування, і я прокинулася з мінливого сну від різкого світла фар, з жахом відчула падіння на великій швидкості. Щось подібне відчула й тепер, але не настільки жахливе.

Точно можу сказати, що поле зору стислося до темної цятки, потім зникло зовсім, але залишило по собі не темряву, а яскраву порожнечу. Відчувала наче запаморочення, ніби мене обертають, ніби мене вивертає. Так і було, але все це не могло пояснити відчуття цілковитого розриву, наче я з силою вдарилася об щось, чого там не було.

Насправді ніщо не рухалося, ніщо не змінилося, наче нічого й не сталося, але відчуття первісного жаху було таке сильне, що я втратила розуміння того, хто я і де. Перебувала в серці хаосу, і ніяка сила розуму чи тіла не могла допомогти.

Навряд чи я знепритомніла, але деякий час не усвідомлювала себе. Прокинулася, якщо можна так сказати, коли наткнулася на камінь біля основи пагорба. Майже прослизнула останні сантиметри й підвелася на густій траві біля підніжжя.

Мене нудило, у голові паморочилося. Я поповзла до саджанців дуба й притулилася до одного, аби не впасти. Неподалік лунали збентежені крики, що нагадало мені звуки, які я чула й відчувала в колі каменів. Та дзвону нелюдської жорстокості не було — цей гомін був звичайною людською суперечкою, і я розвернулася в той бік.

3

Чоловік у лісі

Чоловіки були на чималій відстані, коли я побачила їх. Двоє чи троє, в кілтах, бігли, наче біси, малою галявиною. Віддалік пролунав гуркіт, в якому я розгублено впізнала постріли.

Була впевнена, що бачу галюцинацію, коли після пострілів з’явилося п’ятеро чи шестеро чоловіків в червоних мундирах і бриджах, з мушкетами. Я кліпнула й витріщилася. Провела долонею перед своїм обличчям, витягнула два пальці. І побачила два пальці, все правильно: зір не розмитий. Обережно понюхала повітря. Різкий запах дерев навесні й слабкий аромат конюшини біля моїх ніг. Ніяких проблем із нюхом.

Я обмацала голову. Ніде не боліло. Тож струс малоймовірний. Пульс трохи зашвидкий, але рівномірний.

Звуки вдалині зненацька змінилися. Загриміли копита, і кілька вершників-шотландців у кілтах на конях рушили в мій бік, кричачи щось по-ґельськи. Я відсахнулася з дороги зі спритністю, що мала довести, що я не постраждала фізично, незалежно від психічного стану.

Усе зрозуміла, коли один з червоних мундирів, збитий шотландцем, який тікав, підвівся й награно замахав кулаком услід вершникам. Звісно. Кіно! Я захитала головою від власної загальмованості. Вони знімають якусь костюмовану драму, от і все. Без сумніву, якийсь із тих фільмів про принца-красеня.

Що ж, незалежно від художніх достоїнств, знімальна група не подякує мені за додавання нотки історичної недостовірності до їхніх кадрів. Я повернулася до лісу, хотіла якомога далі обійти галявину й вийти на дорогу, де залишила машину. Шлях виявився складнішим, ніж я уявляла. Молодий ліс із густим підліском, гілля якого чіплялося за мій одяг. Доводилося рухатися обережно повз тонкі деревця, повсякчас відчіпляючи спідницю від колючих чагарів.