Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 11)

Якби він був змією, я б наступила на нього. Він стояв так тихо серед молодих дерев, наче був одним із них. Не бачила його, поки чиясь долоня не схопила мене за руку.

Друга закрила мій рот, поки мене тягли в дубовий гай, я шалено металася в паніці. Мій викрадач, хай би хто це був, здавався не вищим за мене, але в його руках відчувалася неабияка сила. Я відчула легкий квітковий аромат, як від лавандової води, і чогось гострішого, — і це змішувалося з різким запахом чоловічого поту. Гілки з шумом змикалися за нами, і я помітила дещо знайоме в долоні й передпліччі, притиснутому до моєї талії.

Хитаючи головою, я прибрала перепону зі свого рота.

— Френку! — вибухнула я. — Що за гру ти, скажи на милість, влаштував? — я розривалася між полегшенням, бо знайшла його, і роздратуванням через грубу розвагу. Стривожена подіями серед каменів, я була не в настрої для жорстоких ігор.

Долоні відпустили мене, і коли я розвернулася до нього, відчула щось недобре. Не тільки парфуми були незнайомі, а й щось іще, невиразне. Я завмерла, шию поколювало.

— Ви — не Френк, — прошепотіла я.

— Не Френк, — погодився він, оглядаючи мене зі значним інтересом. — Хоча маю кузена з таким ім’ям. Та навряд ви сплутали мене з ним, мадам. Ми з ним майже не схожі.

Хай би на кого був схожий його кузен, цей чоловік міг бути братом Френка. Така ж гнучка й міцна статура й тонкі кістки; схожі витончені риси обличчя; рівні брови, великі горіхові очі й таке саме темне волосся, гладко зачесане з лоба.

Але волосся цього чоловіка було довге, прибране з обличчя й зібране шкіряним ремінцем. Темніша шкіра натякала на глибоку засмагу від місяців, ні, років впливу погоди, на відміну від золотавого кольору, якого Френк набув під час відпочинку в Шотландії.

— Хто ви такий? — запитала я стривожено. Френк мав багато родичів і зв’язків, але я думала, що знала все про британську гілку родини. Серед них точно не було нікого схожого на цього чоловіка. І Френк згадав би близького родича, який живе у Нагір’ї, хіба ні? І не тільки згадав, а наполягав би на візиті до нього разом зі звичною колекцією родоводів і записників, бо бажав би дізнатися більше крихт родинної історії про відомого Чорного Джека Рендалла.

Незнайомець підняв брови від мого питання.

— Хто я? Можу поставити таке саме питання, мадам, і матиму на це більше прав, — його очі повільно роздивлялися мене з голови до ніг, нахабно мандруючи моєю тонкою бавовняною сукнею з півоніями, затримались з дивним веселим поглядом на моїх ногах. Я не зовсім розуміла погляд, тож нервувала від цього, відсахнулася на крок чи два, поки різко не наштовхнулася на дерево.

Чоловік нарешті відірвав погляд і розвернувся. Він наче зняв з мене якісь пута, і я видихнула з полегшенням, тільки тоді зрозумівши, що затамовувала подих.

Він розвернувся забрати свій мундир, що висів на найнижчій гілці молодого дуба. Струсив з одягу листя і став його надягати.

Напевно, я зойкнула, бо він знову підвів очі. Мундир був темно-червоний, з довгими полами, без лацканів, з декоративними застібками спереду. Шкіряні відгорнуті манжети сягали сантиметрів п’ятнадцяти, а на одному еполеті⁷ виблискувала невелика петля золотої тасьми. Це був драгунський сюртук, мундир офіцера. І тут я зрозуміла: звісно, це актор, належить до компанії, яку я бачила по той бік лісу. Хоча короткий меч, який він пристебнув до ременя, здавався набагато реалістичнішим за будь-який реквізит.

Я притиснулася до кори дерева позад себе — воно заспокоювало твердістю — і схрестила руки перед собою в захисті.

— Та хто ви, трясця, такий? — знову запитала я. Питання цього разу прозвучало хрипом, який звучав налякано навіть для мене.

Наче не чуючи мене, він проігнорував питання, не поспішаючи застібав мундир спереду. Тільки завершивши, знову звернув увагу на мене. Раптом глузливо вклонився, притиснувши долоню до серця.

— Я, мадам, Джонатан Рендалл, есквайр, капітан восьмого драгунського ескадрону Його величності. До ваших послуг, мадам.

І я побігла. Дихання хрипіло в грудях, поки я проривалася крізь дуби й кущі вільхи, ігноруючи гілки, кропиву, каміння, колоди на землі — все на своєму шляху. Почула позаду крик, але паніка заважала визначити його напрямок.

Тікала наосліп, гілки дряпали обличчя й руки, щиколотки підверталися, бо трапляла на ямки й спотикалася об каміння. В голові не було місця для будь-яких розумних думок, хотіла лише забратися якнайдалі від нього.

Раптом щось важке оперезало мене в попереку, і я простягнулася на весь зріст, удар об землю сонячним сплетінням вибив з мене повітря. Грубі долоні перевернули мене на спину, і капітан Джонатан Рендалл став на коліна наді мною. Він важко дихав і загубив меча в погоні. Виглядав розпатланим, брудним і до того ж доволі сильно роздратованим.

— Якого біса ти вирішила тікати? — запитав він. Густе пасмо темно-каштанового волосся вибилося й вигиналося на його чолі, і так він був до моторошності схожий на Френка.

Він нахилився й стиснув мої руки. Я все ще важко дихала і намагалася вивільнитися, але змогла лише притягнути його на себе.

Він втратив рівновагу й гепнувся на мене усім зростом, розпластавши мене. Та на диво, від цього його роздратування зникло.

— О, ось так? — сказав він, сміючись. — Я був би радий допомогти тобі, ціпонько, та ти обрала досить невдалий момент, — його вага притиснула мої стегна до землі, і маленький камінчик боляче впився мені в поперек. Я посунулася, щоб прибрати його. Він міцно вперся своїми стегнами в мої, а його долоні приперли мої плечі до землі. Я обурено розкрила рота.

— Що ви… — почала я, а він опустив голову й поцілував мене, перервавши мої докори. Його язик увірвався до мого рота й досліджував мене сміливо й нахабно, мандруючи і пірнаючи, відступаючи і знову кидаючись. А потім, так само раптово, як почав, він відсунувся.

Поплескав мене по щоці.

— Непогано, ціпонько. Може, пізніше, коли я матиму час подбати про тебе належним чином.

До того часу я вже відновила дихання і застосувала його — завищала просто в його вухо, і він відсахнувся, наче я запхала туди розпечений дріт. Скориставшись цим рухом, я підняла коліно, вп’ялася ним в його відкритий бік і відкинула чоловіка на листя і цвіль.

І нарешті незграбно підвелася. Він вправно перекотився й піднявся поруч зі мною. Я ошелешено озиралася, шукала вихід, але ми були біля підніжжя однієї з високих гранітних скель, які випиналися різко з ґрунту Шотландського нагір’я. Він спіймав мене там, де схил скелі вигинався, утворюючи неглибоку кам’яну коробку, і перекрив вихід: витягнув руки і вперся ними в кам’яні стіни, вираз змішаних гніву й цікавості з’явився на його гарному засмаглому обличчі.

— З ким ти була? — запитав він. — Хто такий Френк? Серед моїх людей такого чоловіка немає. Чи це якийсь чолов’яга, що живе поруч? — він презирливо посміхнувся. — Від твоєї шкіри не тхне гноєм, тож ти була не з селянином. Як на те пішло, ти виглядаєш дорожче, ніж місцеві фермери можуть собі дозволити.

Я стиснула кулаки й опанувала себе. Хай би що спало на думку цьому жартівникові, я таке терпіти не стану.

— Гадки не маю, про що ви говорите, і я була б вдячна, якби ви негайно пропустили мене! — сказала я тренованим голосом медсестри. Це зазвичай добре діяло на непокірливих солдатів і молодих інтернів, але, капітана Рендалла, схоже, лише потішило. Я рішуче придушувала відчуття страху й розгубленості, які тріпотіли під ребрами, наче перелякана зграя курей.

Він повільно захитав головою, знову уважно роздивляючись мене.

— Поки що ні, ціпонько. Мені от цікаво, — сказав він задумливо, — чому хвойда в одній сорочці ходить у взутті? Ще й непоганому, — додав він, кинувши погляд на мої звичайні коричневі лофери.

— Що!? — вигукнула я.

Він цілковито ігнорував мене. Його погляд повернувся до мого обличчя, зненацька ступив крок уперед і схопив мене за підборіддя. Я стиснула його зап’ясток і потягнула.

— Відпустіть мене! — його пальці були наче сталеві. Не реагуючи на мої спроби звільнитися, він розвернув моє обличчя в один бік, потім в другий, щоб роздивитися у світлі згасаючого вечірнього сонця.

— Шкіра леді, присягаюся, — пробурмотів під ніс. Нахилився ближче й понюхав. — І французький аромат волосся, — він відпустив, і я обурено потерла щелепу, наче могла стерти дотик, який ще відчувала шкірою.

— Все це можна вирішити грошима твого покровителя, — розмірковував він, — але ти й розмовляєш, як леді.

— Вельми вдячна! — огризнулася. — Геть з дороги. На мене чекає чоловік; якщо я не повернуся за десять хвилин, він піде мене шукати.

— 0, твій чоловік? — глузливо захоплений вираз обличчя дещо відступив, але не зник повністю. — І як же звуть твого чоловіка? Де він? І чому він дозволяє дружині блукати самотньо серед лісу майже без одягу?

Я притлумлювала ту частину мозку, яка намагалася зрозуміти всі події цього дня. Тепер думки пробилися й повідомили мені, що хоч я вважала свої домисли абсурдними, називати цьому чоловікові ім’я Френка чи власне було, напевно, небезпечно. Тож я не стала відповідати йому й спробувала пройти повз. Він перекрив шлях однією м’язистою рукою і потягнувся до мене другою.

Раптовий свист повітря вгорі, за ним розмита пляма перед моїми очима й глухий стукіт. Капітан Рендалл опинився на землі біля моїх ніг під кремезною купою, що виглядала як згорток старих картатих ганчірок. Коричневий кулак, схожий на камінь, піднявся з тієї маси, потім опустився з неабиякою силою й рішуче зустрівся з якоюсь кісткою, бо почувся хрускіт. Ноги капітана, який намагався відбитися, у блискучих високих коричневих чоботах зненацька розслабилися.