Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 13)

«Куля мушкета? — подумала я розгублено. — Хірург?»

Молодик захитав головою, обличчя було біле.

— Навіть просто сидіти боляче. Я не впораюся з конем, — він заплющив очі і з силою прикусив нижню губу.

Мертаґ заговорив нетерпляче:

— Але ж кинути його не можна? Червоні мундири погано вміють шукати в темряві, та вони з часом знайдуть це місце, хоча віконниці й зачинені. А Джеймі не зможе прикинутися наївним селянином з такою діркою в тілі.

— Не переймайся, — сказав Дуґал коротко. — Я не збираюся залишати його.

Чоловік з вусами зітхнув.

— Тоді нічого не вдієш. Доведеться спробувати повернути суглоб на місце. Мертаґу, потримайте його разом з Рупертом. Я спробую.

Я дивилася зі співчуттям, як він узяв руку молодика за зап’ясток і лікоть і почав рухати її вгору. Кут був неправильний; біль мав бути пекельний. Піт котився обличчям юнака, але він не видав ані звука, окрім тихого стогону. Потім несподівано впав уперед, не опинився на підлозі лише завдяки чоловікам, які тримали його.

Один відкоркував шкіряну флягу й притиснув до його губ. Сморід чистого спирту долетів туди, де я стояла. Молодик кашляв і давився, але ковтав, бурштинова рідина капала на залишки його сорочки.

— Готовий ще раз спробувати? — спитав лисий чоловік. — Або Руперт може це зробити, — запропонував він, звернувшись до невисокого бандита з чорною бородою.

Руперт від запрошення почав розминати долоні, наче збирався підкидати колоду, і схопив зап’ясток молодика, явно мав намір повернути суглоб на місце лише силою; така дія точно зламає руку, як мітлу.

— Не смійте цього робити! — думки про втечу потонули в професійному обуренні, я кинулася вперед, не помічаючи здивованих поглядів чоловіків навколо себе.

— Ти про що? — огризнувся лисий чоловік, роздратований моїм втручанням.

— Ви зламаєте йому руку, якщо так це робитимете, — відповіла. — Відійдіть, будь ласка, — я відштовхнула Руперта ліктем і сама схопила пацієнта за зап’ясток. Молодик здивувався, але не пручався. Його шкіра була дуже тепла, але не від гарячки, вирішила я.

— Треба направити кістку плеча під належним кутом, перш ніж вставляти її в суглоб, — я кректала, поки рухала зап’ясток угору, а лікоть від себе. Молодик був кремезний, і його рука — важка, як свинець.

— Це найгірше, — попередила я пацієнта. Охопила лікоть, готуючись рухати його вгору.

Рот молодика смикнувся, але так і не утворив посмішку.

— Гірше боліти просто не може. Роби вже, — піт виступив і на моєму обличчі. Вправлення плечового суглоба — важка робота і в кращих умовах. Щоб зробити це з кремезним чоловіком, який вивихнув плече не одну годину тому, м’язи набрякли й тягнули суглоб, я мала витратити всі сили. Вогонь був небезпечно близько; і я сподівалася, що ми не впадемо туди, якщо суглоб раптово роз’єднається знову.

Плече раптом тихо хруснуло, і суглоб став на місце. Пацієнт виглядав здивовано. Він недовірливо підняв долоню, щоб перевірити.

— Більше не болить! — широка посмішка радісного полегшення осяяла його обличчя, і чоловіки вибухнули вигуками й оплесками.

— Заболить, — я спітніла від зусиль, але була задоволена результатом. — Кілька днів плече буде непокоїти. Два-три дні не можна навантажувати суглоб. Коли знову будеш ним користуватися, спочатку роби це дуже повільно. Зупинись, щойно почне боліти, і кожного дня прикладай до плеча теплий компрес.

Доки давала поради, помітила, що поки пацієнт шанобливо слухав, інші чоловіки дивилися на мене з подивом або відвертою підозрою.

— Я медсестра, — пояснила я, чомусь бажаючи захиститися.

Очі Дуґала, як і Руперта, дивилися на мої груди з наляканим захопленням. Вони обмінялися поглядами, і Дуґал подивився на моє обличчя.

— Припустимо, — сказав він, піднявши брови. — Як на годувальницю, ти наче вмієш зцілювати. Можеш заткнути хлопцеві рану, щоб він сидів на коні?

— Я можу перев’язати рану, так, — сказала я обурено. — Якщо у вас є чим це зробити. Але що значить «годувальниця»? І чому ви вирішили, що я хочу вам допомагати?

Мене не слухали, Дуґал розвернувся й заговорив мовою, яку я ледве упізнала як ґельську, з жінкою, яка тремтіла в кутку. Оточену чоловіками, я її не помітила. Вона була дивно вдягнена, як на мене, в довгу драну спідницю й блузу з довгими рукавами, частково прикриту якимось корсетом чи жилеткою. Усе було брудне, навіть її обличчя. Я озирнулася, помітила, що в будиночку немає ні електрики, ні водопроводу; може, цим і пояснювався бруд.

Жінка швидко зробила реверанс і квапливо пройшла повз Руперта й Мертаґа, стала ритися у розмальованій дерев’яній скрині біля каміна, а потім принесла купу поношеного одягу.

— Ні, це не годиться, — сказала я, обережно мацаючи тканину. — Рану спочатку треба продезінфікувати, потім перев’язати чистою тканиною, якщо немає стерильних бинтів.

Всі підняли брови.

— Продезінфікувати? — сказав обережно малий чоловічок.

— Саме так, — суворо відповіла я, вирішивши, що він дурний, хоча на вигляд був досвідчений. — Весь бруд потрібно прибрати з рани, а потім обробити її сполукою, що відганяє паразитів і прискорює зцілення.

— Наприклад?

— Наприклад йод, — сказала я. На обличчях переді мною не було розуміння, і я спробувала ще раз. — Тіомерсал? Розбавлений кар-бол? — запитала я. — Чи, може, просто спирт? — вони поглянули з полегшенням. Нарешті я знайшла слово, яке вони зрозуміли.

Мертаґ тицьнув шкіряну флягу мені до рук. Я нетерпляче зітхнула. Знала, що Нагір'я було примітивним, але це було майже неймовірно.

— Слухайте, — сказала я терпляче. — Чому б вам не відвезти його до міста? Воно не має бути далеко, і там, упевнена, є лікар, який допоможе йому.

Жінка витріщилася на мене.

— Яке місто?

Великий чоловік, на ім’я Дуґал, ігнорував цю розмову, вдивлявся насторожено в пітьму з-за краю занавіски. Він повернув її на місце й тихо рушив до дверей. Чоловіки замовкли, коли він зник у ночі.

Повернувся за мить, привів лисого чоловіка й приніс із собою свіжий і різкий запах темних сосен. Він захитав головою у відповідь на запитання в очах чоловіків.

— Поблизу нічого. Треба їхати зараз, поки безпечно.

Він помітив мене, завмер на мить, розмірковуючи. А потім кивнув мені, прийнявши рішення.

— Вона поїде з нами, — промовив він. Пошукав щось в купі одягу на столі й вихопив драну ганчірку, що нагадувала шийну хустку, яка бачила кращі часи.

Чоловік з вусами, схоже, не бажав брати мене з собою, хай куди б вони їхали.

— Чому не можна її тут кинути?

Дуґал кинув на нього нетерплячий погляд, але залишив пояснення Мертаґу.

— Червоні мундири, хай би де вони зараз були, до світанку будуть тут, а це вже доволі скоро. Якщо ця жінка — англійська шпигунка, не можна кидати її тут, щоб вона не розповіла їм, в який бік ми поїхали. А якщо вона не одна з них, — він із сумнівом подивився на мене, — ми тим паче не можемо кинути жінку саму в спідній сорочці. — Він трохи повеселішав, торкнувшись тканини моєї спідниці. — Може, її можна буде віддати за викуп. У неї мало речей, але якість непогана.

— А ще, — додав Дуґал, втрутившись, — вона може стати в пригоді, бо щось знає про лікування. Та зараз на це немає часу. Боюся, ти обійдешся без «дезінфікування», Джеймі, — сказав він, поплескавши молодика по спині. — Зможеш їхати з однією рукою?

— Так.

— Молодець. Ось, — він кинув мені жирну ганчірку. — Хутко перев’яжи його рану. Ми одразу відбуваємо. А ви поки готуйте коней, — сказав він чоловікові з вузьким обличчям і гладкому Руперту.

Я невдоволено крутила ганчірку в руках.

— Я не можу цим перев’язувати, — поскаржилася. — Вона брудна.

Не чула, як він рухався, але кремезний чоловік схопив мене за плече, його темні очі були в дюймі від моїх.

— Роби це, — промовив він.

Відштовхнувши мене, він попрямував до дверей, зник слідом за двома помічниками. Я ошелешено взялася за перев’язування рани від кулі, старалася зробити це якомога ліпше. Мої медичні навички не дозволяли навіть думати використати брудну ганчірку. Спробувала опанувати страх і розгубленість і пошукати щось краще. Швидко переглянувши одяг у купі, я нічого не знайшла й зупинилася на смужках штучного шовку, відірваних від подолу моєї комбінації. Хоч вони, звісно, не стерильні, чистішого матеріалу під рукою не знайшлося.

Лляна сорочка пацієнта була стара й поношена, але на диво міцна. Я насилу розірвала решту рукава й зробила з нього щось схоже на пов’язку. Відступила крок, щоб подивитися на результат польового перев’язування, і наштовхнулася спиною на кремезного чоловіка, який тихо підійшов і стежив.

На мої старання дивився явно схвально.

— Непогано, дівча. Ходімо, ми готові.

Дуґал віддав жінці монету й вивів мене з будиночка, за нами повільно йшов Джеймі, все ще блідий. Вставши з низького стільця, мій пацієнт виявився доволі високим — на кілька дюймів вищим за Дуґала, а той не був низьким.

Руперт із чорною бородою й Мертаґ тримали надворі шість коней, м’яко розмовляли з ними ґельською в пітьмі. Ніч була без місяця, але зірки виблискували на металевих деталях упряжі, наче ті були ртуттю. Я підвела очі й ледь не зойкнула від подиву — нічне небо було повне розкішних зірок, стільки я ще не бачила. Озирнулася на ліс навкруги й зрозуміла: місто поблизу не ховало небо за світлом, і зірки володарювали тут вночі.

Я завмерла, відчувши холод сильніший за прохолоду ночі. Вогнів міста не було. «Яке місто?», — спитала жінка в будиночку. Я звикла до вимкнень світла й нальотів за роки війни, і відсутність світла спершу не хвилювала мене. Але настав мир, і світло Інвернесса мало бути помітним за милі.