Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 14)

Чоловіки були в пітьмі безформною масою. Я хотіла вже ковзнути до лісу, але Дуґал, передбачивши мої думки, схопив мене за лікоть і потягнув до коней.

— Джеймі, підіймайся, — крикнув він. — Дівча поїде з тобою. — Він стиснув мій лікоть. — Зможеш тримати повіддя, якщо Джеймі не впорається однією рукою, але тримайся близько до всіх нас. Якщо щось утнеш, переріжу горлянку. Затямила?

Я кивнула: горло пересохло так, що не могла відповісти. В його голосі не було погрози, але я вірила кожному слову. Не збиралася нічого «утнути», бо не знала, що робити. Гадки не мала, де я, хто мої супутники, чому ми так поспішали поїхати, куди ми їдемо, але інших варіантів, окрім поїздки з ними, не було. Я переймалася за Френка, який мав давно почати мене шукати, але зараз не варто було згадувати про нього.

Дуґал мав відчути мій кивок, бо відпустив мою руку й раптом нахилився переді мною. Я стояла і по-дурному дивилася на нього, поки він не прошипів:

— Ногу, дівча! Дай мені ногу! Ліву ногу, — додав він із відразою. Я швидко прибрала з його долоні праву ногу й наступила лівою. З кректанням він підсадив мене до сідла перед Джеймі, який притягнув мене ближче до себе здоровою рукою.

Хоча ситуація була незручною, я була вдячна юному шотландцю за тепло. Від нього сильно пахло димом, кров’ю й немитим чоловіком, але холод ночі проходив крізь тонку сукню, і я була рада притулитися до нього.

Із тихим брязканням вуздечок ми поїхали в зіркову ніч. Чоловіки не спілкувалися, всі були пильні й обережні. Коні побігли риссю, щойно ми дісталися дороги, і мене неприємно підкидало, тож говорити не хотілося, навіть якби хтось хотів слухати.

Мій супутник, схоже, не страждав, хоча не міг користатися правою рукою. Я відчувала його стегна позаду себе, ноги рухалися й час від часу стискали коня. Я трималася за край короткого сідла, щоб не випасти. їздити на конях мені вже доводилося, але такою вправною вершницею, як цей Джеймі, я, звісно, не була.

Згодом ми дісталися роздоріжжя, де зупинилися на мить, поки лисий чоловік і ватажок тихо розмовляли. Джеймі опустив повіддя на шию коня й дозволив йому відійти до трави і пожувати її, а сам почав вовтузитися позаду мене.

— Обережно! — сказала я. — Не крутися так, бо пов’язка спаде! Що ти хочеш зробити?

— Візьми мою накидку і вкрийся, — відповів він. — Ти тремтиш. Я не можу зробити це однією рукою. Можеш за мене розстібнути брошку?

Після довгої й незграбної метушні ми вивільнили накидку. Він на диво спритно розкрутив тканину, накинув її на свої плечі, наче шаль, а краями прикрив мої плечі й запхав їх надійно під край сідла, щоб нас обох огорнуло тепло.

— Ось так! — сказав він. — Не можна, щоб ти змерзла, поки ми доїдемо.

— Дякую, — промовила, вдячна за тепло. — А куди ми їдемо?

Я не бачила його обличчя позаду й наді мною, але він відповів не одразу.

Врешті-решт, коротко розсміявся.

— Щиро скажу, що сам не знаю. От ми вдвох і дізнаємося, коли приїдемо, га?

Було щось знайоме в околицях, якими ми їхали. Хіба я не бачила вже ту велику скелю попереду, формою схожу на хвіст півня?

— Скеля Кокнаммон! — вигукнула я.

— Саме так, — сказав мій супутник, але не зрадів цьому відкриттю.

— Хіба англійці не робили там засідки? — спитала я, намагаючись згадати похмурі деталі місцевої історії, про які Френк розповідав мені годинами минулого тижня. — Якщо поруч англійський патруль… — я вагалася. Якщо неподалік все ж був англійський патруль, можливо, не варто було вказувати на нього. У випадку засідки мене не відрізнять від мого супутника, бо ми вкриті однією накидкою. А ще я згадала капітана Джонатана Рендалла й мимоволі здригнулася. Все, що я побачила після того, як пройшла у розщілину в камені, наводило на доволі безглуздий висновок, що чоловік, якого я зустріла в лісі, був далеким прадідом Френка. Я вперто боролася з цим висновком, але іншого, який відповідав би фактам, не було.

Спочатку я думала, що бачу сон, яскравіший, ніж зазвичай, проте поцілунок Рендалла, грубий, але воднораз близький, розвіяв це враження. І навряд чи мені наснився б удар по голові від Мертаґа; біль на потилиці можна було порівняти лише з тим, як сідло натирало внутрішню частину моїх стегон, так не мало бути уві сні. І кров. Так, я була знайома з кров’ю, вона вже була в моїх снах. Але не запах крові; цей теплий мідний запах, що я все ще відчувала від чоловіка позаду мене.

— Тцц, — сказав він нашому коню й скерував його до лідера, заговорив з кремезною тінню тихо ґельською. Коні повільно крокували.

За сигналом лідера Джеймі, Мертаґ і лисий чоловічок відстали, а інші двоє помчали галопом до скелі метрів за чотириста попереду праворуч. Зійшов півмісяць, і світло було досить яскраве, дозволяло навіть бачити мальви, що росли біля дороги, але в тіні в тріщинах скелі могло ховатися що завгодно.

Силуети пронеслися галопом повз скелі, і мушкет спалахнув у тріщині пострілом. Несамовитий крик пролунав позаду мене, і кінь стрибнув уперед, наче його штрикнули гострою палицею. Ми раптом помчали до скелі крізь верес, Мертаґ й інший чоловік по боках. Нічне повітря розколювали моторошні крики.

Я трималася за луку з усіх сил. Неочікувано зупинившись біля великого куща дроку, Джеймі схопив мене за талію й безцеремонно скинув туди. Кінь одразу розвернувся й помчав знову, огинаючи камінь, щоб дістатися південного боку. Я бачила, як вершник низько нахилився в сідлі, коли кінь зникав у тіні каменя. Коли він повернувся, все ще галопом, сідло було порожнє.

Поверхня скелі була всіяна кратерами з тінями; я чула крики, а час від часу — постріли мушкетів, але не могла зрозуміти: бачила рухи людей чи тіні невисоких дубів, що проросли з тріщин у камені.

Я насилу виборсалася з куща, струсила колючий дрок зі спідниці й волосся. Лизнула подряпину на долоні, розмірковуючи, що тепер робити. Можна було зачекати, поки не пройде бій під скелею. Якщо переможуть шотландці, чи хоч виживуть, вони, напевно, повернуться на пошуки мене. Якщо ж вони програють, я зможу поговорити з англійцями, які могли вирішити, що я була разом з шотландцями, бо їхала з ними. Я не знала, що ліпше, та поведінка чоловіків у будиночку ясно вказувала, що вони щось задумали, що, на їхню думку, не сподобається англійцям.

Може, краще уникати обох сторін цього конфлікту? Тепер хоча б знаю, де я, тож існує шанс повернутися до знайомого міста чи селища, навіть якщо доведеться йти пішки. Я рішуче попрямувала до дороги, спотикаючись об нескінченні виступи граніту — дітей-байстрюків скелі Кокнаммон.

Світло місяця плутало мене. Хоча я бачила всі деталі, та бракувало глибини сприйняття. Невисокі рослини й зубчасті камені здавалися однаковими за висотою, що змушувало мене надто високо підіймати ноги над неіснуючими перепонами й битися пальцями ніг об камені, що стирчали. Я намагалася йти швидко, прислухаючись до звуків погоні позаду себе.

Коли дісталася дороги, галас бою вщух. На дорозі я була б надто помітною, тому йти треба було десь поблизу, щоб знайти шлях до міста. У пітьмі напрямку не відчувала, не навчилася від Френка орієнтуватися за зірками. Від думок про Френка хотілося плакати, тож намагалася відволіктися, шукаючи сенс у подіях дня.

Це здавалося немислимим, та все вказувало на те, що я опинилася там, де все ще владарювали звичаї й політика кінця вісімнадцятого століття. Я вирішила б, що все це якийсь маскарад, якби не поранення молодика, якого звали Джеймі. Та рана з’явилася через щось схоже на кулю мушкета, судячи з того, який слід залишився. Поведінка чоловіків у будиночку не була награною, навряд чи вони прикидалися. Були цілком серйозні, а їхні кинджали й мечі — справжні.

Може, це якась відокремлена група мешканців селища, яка влаштовує реконструкцію певного періоду їхньої історії? Я чула, що таке було в Німеччині, але не в Шотландії. А про акторів, які стріляють одне в одного з мушкетів, ти чула? — глузувала прагматична частина мого мозку.

Я озирнулася на скелю, перевіряючи своє положення, подивилася на небо попереду, і кров похолола. Там була лише пір’яста хвоя сосен, непроникно чорна у світлі зірок. Де вогні Інвернессу? Якщо позаду мене скеля Кокнаммон, а так і є, то Інвернесс мав бути в менш ніж трьох милях на південний захід. Я мала б бачити з цієї відстані сяйво над містом. Якби воно там було.

Я роздратовано пересмикнула плечима і обійняла себе руками від холоду. Навіть якщо визнати на мить цілковито неправдоподібну думку, що я перебуваю не у своєму часі, Інвернесс існував на своєму місці шістсот років. Він був там. Але, схоже, без світла. За цих обставин залишалося припустити, що там немає електричних вогнів. Ще один доказ, якщо хочете. Але доказ чого?

Силует вийшов з пітьми так близько переді мною, що я ледь не зіштовхнулася з ним. Я придушила крик, розвернулася тікати, але велика долоня схопила мене за руку, не давши втекти.

— Не хвилюйся, дівча. Це я.

— Цього я й боялася, — сказала суворо, хоча зраділа, що це був Джеймі. Його я боялася менше за інших чоловіків, хоча він теж виглядав небезпечно. Юний, навіть молодший за мене, вирішила я. Та й якось недоладно боятися того, хто нещодавно був моїм пацієнтом.

— Сподіваюся, ти не перевантажував плече, — сказала я докірливим голосом медсестри. Якщо мій голос звучатиме досить владно, може, вдасться переконати його відпустити мене.