Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 16)

— Помовч, бо зроблю боляче. — Він обережно торкнувся перев’язки, і я ляснула його по долоні.

— О, це погрози? — спитав він зухвало. — А ми пили з тобою разом!

Фляга пройшла по колу чоловіків. Вставши на коліна поруч зі мною, Дуґал нахилив її обережно, щоб пацієнт зміг випити. Гострий і пекучий запах дуже міцного віскі дістався мене, і я зупинила наближення фляги рукою.

— Досить віскі, — сказала я. — Йому потрібен чай чи хоча б вода. Не алкоголь.

Дуґал забрав флягу з моєї руки, не зважаючи на мене, і налив досить багато рідини з живильним запахом в горло мого пацієнта, від чого він закашлявся. Дочекавшись, поки чоловік на землі видихне, він підніс флягу.

— Припиніть! — я знову простягнула руку до віскі. — Хочете, щоб він через це не міг стояти?

Мене грубо посунули убік.

— А вона зухвала крихітка, так? — весело сказав мій пацієнт.

— Займайся своїм ділом, жінко, — наказав Дуґал. — Нам ще далеко їхати вночі, і він потребує всіх сил, яких може додати напій.

Щойно рана була перев’язана, пацієнт спробував сісти. Я змусила його лягти й притиснула коліном на грудях, щоб не вставав.

— Не ворушись, — розлючено мовила я, схопила Дуґала за край кілта й грубо потягнула, змусивши його встати на коліна поруч зі мною.

— Подивіться на це, — наказала я найкращим тоном медсестри. Я плюхнула мокру і брудну сорочку на його долоню. Він відкинув її з вигуком відрази.

Я опустила його долоню на плече пацієнта.

— І сюди. Якесь лезо пройшло крізь трапецієподібний м’яз.

— Багнет, — підказав пацієнт.

— Багнет! — вигукнула я. — Чому ти мені не сказав?

Він знизав плечима, але завмер з тихим стогоном від болю.

— Я відчув, як він увійшов, але не міг зрозуміти, чи все так погано: боляче майже не було.

— А зараз болить?

— Так, — коротко сказав він.

— Добре, — мовила я, не стримуючись. — Так тобі й треба. Може, це навчить тебе, що не варто блукати околицями, викрадати молодих жінок і в-вбивати людей, і…. — я по-дурному відчувала наближення сліз, тож зупинилася, щоб опанувати себе.

Дуґалу вже набридла ця розмова.

— Ти зможеш тримати ноги по боках коня, хлопче?

— Він не може нікуди їхати! — обурилася. — Йому треба в лікарню! Йому не можна…

Але моїх протестів, звісно, ніхто не слухав.

— Ти можеш їхати? — перепитав Дуґал.

— Так, якщо прибрати дівча з моїх грудей і дати мені чисту сорочку.

4

Я прибуваю до замку

Решта шляху минула без пригод, якщо можна так назвати п’ятнадцять миль верхи пересіченою місцевістю вночі, часто без доріг і серед озброєних чоловіків у кілтах, ще й з пораненим сусідом на коні. На нас хоча б не напали розбійники, ми не зустріли диких звірів, і не дощило. За стандартами, до яких я вже звикала, було досить нудно.

Світанок настав з пошматованими смугами туману над вересовим пустищем. Місце, куди ми прямували, височіло попереду — величезна маса темного каменю, підсвічена сірим світлом.

Навкруги вже не було тихо й порожньо. Люди в грубому одязі вздовж струмка прямували до замку. Вони сходили на край вузької дороги, щоб пропустити вершників, витріщалися на мій одяг, який явно вважали чудернацьким.

Дивно, але попри густий туман світла вистачало, щоб побачити кам’яний міст над невеличким струмком, що вигинався перед замком до тьмяно сяючого озера за кількасот метрів звідси.

Сам замок був грубуватий і міцний. Ніяких химерних веж або зубців. Будівля нагадувала величезний укріплений дім з товстезними кам’яними стінами й високими вікнами-щілинами. З кількох димоходів над гладкою черепицею даху сотався дим, посилюючи загальне сіре враження.

Ворота замку були достатньо широкі, щоб змогли розминутися два вози. І це не образний вираз, бо саме це й відбувалося, поки ми перетинали міст. Один віз, що його тягнув віл, був заповнений бочками, другий сіном. Наша невелика група вершників зібралася на мосту, нетерпляче очікуючи, поки вони роз’їдуться.

Після того як я поспіхом перев’язала біля дороги плече супутника, я з ним не розмовляла. Він теж мовчав, лише іноді бурчав від дискомфорту, коли невдалі кроки коня підкидали його. А коли вже коні крокували слизькою бруківкою мокрого подвір’я, наважилася запитати.

— Де ми? — голос хрипів від холоду й довгої мовчанки.

— Фортеця Леох, — коротко відповів він.

Замок Леох. То он де ми тепер перебуваємо! Замок Леох, яким я його знала, був мальовничими руїнами кілометрів за п’ятдесят на північ від Барґреннана. Той Леох, який я бачила перед собою, був значно мальовничіший навіть зі свиньми, що рили землю під стінами фортеці, і всепроникним смородом брудних стічних вод. Хіть-не-хіть почнеш змирятися з неможливою думкою, що опинилася у вісімнадцятому столітті.

Такого бруду й метушні в Шотландії 1945 року, я впевнена, не існувало навіть попри вирви від бомб. А ми ж точно в Шотландії: мова людей на подвір’ї з відповідним акцентом тому свідчення.

— Гей, Дуґале! — закричав розпатланий конюх, що підбіг і схопився за вуздечку коня лідера. — Ти рано, ми не думали побачити тебе до зборів!

Лідер нашої невеличкої групи зістрибнув із сідла, кинувши повіддя неохайному юнакові.

— Так, сталося дещо добре й погане. Я до брата. Покличеш пані Фіц нагодувати хлопців? Вони потребують сніданку й ліжок.

Він поманив Мертаґа й Руперта за собою, і вони разом зникли під аркою.

Решта злізли з коней і стояли на мокрому подвір’ї ще хвилин десять, чекаючи, коли пані Фіц, хай би ким вона була, вирішить показати себе. Кілька допитливих дітей оточили нас, обговорювали моє можливе походження і обов’язки. Найсміливіші набралися нахабства й торкалися моєї спідниці, поки кремезна пані в темно-коричневому лляному домотканому одязі не вибігла й відігнала їх.

— Віллі, любчику! — заголосила вона. — Рада тебе бачити! І Недді! — Вона тепло поцілувала невисокого лисуватого чоловіка, від чого він ледь не впав. — Ви, мабуть, хочете снідати. На кухні всього багато, тож ідіть і пригощайтеся, — вона повернулася до мене і Джеймі й відсахнулася, наче її вкусила змія. Витріщилася на мене, роззявивши рота, а потім розвернулася до Джеймі за поясненнями.

— Клер, — сказав він, кивнувши в мій бік. — І господиня Фіцґіббонс, — додав він, киваючи в другий бік. — Мертаґ знайшов її вчора, і Дуґал сказав взяти її з нами, — додав він, щоб було зрозуміло, що то не його провина.

Господиня Фіцґіббонс закрила рота й окинула мене оцінювальним поглядом. Схоже, вона дійшла висновку, що я не несу якоїсь небезпеки, попри, щонайменше, дивний вигляд, бо усміхнулася — люб’язно, хоча не мала кількох зубів, — і схопила мене за руку.

— Що ж, Клер. Вітаю. Ходімо, пошукаємо тобі щось більш… ммм, — кинула погляд на мою коротку спідницю й невідповідне взуття, хитаючи головою.

Вона рішуче повела мене, але я згадала про свого пацієнта.

— О, прошу, зачекайте! Я забула про Джеймі!

Господиня Фіцґіббонс здивувалася.

— Джеймі може подбати про себе. Він знає, де їжа, і хтось знайде для нього ліжко.

— Але він поранений. Його вчора підстрелили, а минулої ночі ще й поранили ножем. Я перев’язала рану, щоб він міг їхати, але не встигла промити й перев’язати належним чином. Треба зробити це зараз, поки вона не інфікувалася.

— Інфікувалася?

— Саме так, тобто, запалилася, знаєте, з гноєм, набряком і гарячкою.

— О, так, я тебе розумію. А ти хочеш сказати, що вмієш таке робити? Ти чаклунка? З Бітонів?

— Можна й так сказати. — Я гадки не мала, ким були Бітони, та не хотіла обговорювати свою медичну кваліфікацію, бо починався холодний дощ. Господиня Фіцґіббонс теж про це подумала, тому покликала Джеймі, який пішов у протилежний бік, і схопила і його за руку, а потім повела нас обох у замок.

Ми довго крокували холодними вузькими коридорами з тьмяним світлом з вузьких вікон, і потрапили в доволі велику кімнату з ліжком, парою стільців і, що найважливіше, каміном.

Я тимчасово відволіклася від пацієнта, щоб зігріти долоні. Господиня Фіцґіббонс, імовірно стійка до холоду, усадила Джеймі на стілець біля вогню й ніжно прибрала залишки його рваної сорочки, замінила її теплою ковдрою з ліжка. Вона цокнула язиком, побачивши плече, вкрите синцями й набрякле, і торкнулася моєї незграбної перев’язки.

Я відійшла від каміна.

— Як на мене, рану треба розмочити, а потім прочистити розчином, щоб… запобігти лихоманці.

Господиня Фіцґіббонс могла б стати чудовою медсестрою.

— Що знадобиться? — просто спитала вона.

Я задумалася. Господи, що люди використовували для знезараження до відкриття антибіотиків? З тих обмежених компонентів, що можуть бути доступними мені в примітивному шотландському замку на світанку?