Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 18)

— Коли Рендалл зміг говорити, він наказав своїм людям вивести нас обох із дому. Вони зняли з мене сорочку, прив’язали мене до голоблі воза, і Рендалл побив мене по спині пласким боком шаблі. Він розлютився, але було не так погано. Трохи жалило мене, та він не міг робити це довго.

Недовгий спалах потіхи вже зник, і плече під моєю долонею було напружене.

— Припинивши, він розвернувся до Дженні — один із драгунів тримав її — і спитав, чи хотіла вона побачити більше, чи ліпше піти з ним у будинок і запропонувати йому кращі розваги? — Плече неспокійно смикнулося.

— Я майже не міг поворухнутися, але кричав їй, що мені не було боляче — а боляче справді майже не було — і що вона не має з ним іти, навіть якщо він переріже мені горло на її очах.

— Вони тримали її позаду мене, тож я не бачив, але, судячи зі звуку, вона плюнула йому в обличчя. Мабуть, так, бо далі він схопив мене за волосся, відхилив мою голову й притиснув ножа до горла.

— Можу дослухатися до твоєї пропозиції, — сказав Рендалл крізь зуби й притиснув край до шкіри, щоб виступила кров.

— Я бачив кинджал біля лиця, — розповідав Джеймі, — і візерунок з крапель моєї крові на пилюці під возом. — Його тон був майже дрімливий, і я зрозуміла, що від утоми і болю він впав у щось на зразок гіпнотичного стану. Він міг і не пам’ятати, що я поруч.

— Я кричав сестрі, казав, що краще помру, але не дозволю їй ганьбити себе з таким негідником. Рендалл прибрав кинджал від мого горла й запхав лезо між моїми зубами, щоб я замовк. — Він потер рота, наче досі відчував смак гіркої сталі, змовк і дивився вперед.

— А що сталося потім? — не варто було говорити, але я мала знати.

Він здригнувся, наче прокинувся, і втомлено потер великою долонею шию ззаду.

— Вона пішла з ним, — сказав з гіркотою. — Подумала, що він мене вб’є, і, можливо, була права. Не знаю, що сталося потім. Один із драгунів ударив мене по голові прикладом мушкета. Коли я опритомнів, то був зв’язаний у возі з курми, трусився дорогою до Форт-Вільяма.

— Он як, — тихо сказала я. — Мені шкода. Це було жахливо.

Він неочікувано посміхнувся, туман втоми щез.

— О, так. Кури — неприємна компанія, особливо коли шлях довгий, — він зрозумів, що перев’язка завершена, зігнув плече, перевіряючи, і від цього скривився.

— Не роби цього! — стривожено промовила я. — Тобі не варто ворушити нею. Насправді, — я кинула погляд на стіл, щоб переконатися, що ще залишилися сухі смужки тканини, — краще прив’яжу цю руку до твого боку. Замри.

Він більше не говорив, але трохи розслабився під моїми руками, коли зрозумів, що боліти вже не буде. Я відчувала дивну близькість з цим юним шотландцем-незнайомцем, напевно, частково через його моторошну історію, а ще через довгий шлях вночі, коли ми притискалися одне до одного у сонливій тиші. У мене не було чоловіків, окрім мого Френка, але я вже помічала, що сон, саме сон із кимось дарував оце відчуття близькості, наче твої сни витікали з тебе і змішувалися з його, а потім вкривали обох ковдрою несвідомого знання. Наче дещо з минулого. У давні примітивніші часи (як ці? — спитала частинка мого розуму), сон у присутності іншої людини був знаком довіри. Якщо довіра була взаємною, простий сон міг зблизити вас краще за поєднання тіл.

Я прив’язала його руку, допомогла надягнути грубу лляну сорочку, особливо на постраждале плече. Він встав, щоб заправити її однією рукою в кілт, й усміхнувся мені.

— Дякую, Клер. У тебе добра рука. — Його долоня потягнулася, наче він хотів торкнутися мого обличчя, але передумав. Рука завагалася й опустилася до його боку. Напевно, і він відчув цю дивну близькість. Я швидко відвела погляд, помахала долонею, наче це була дрібниця.

Мій погляд блукав кімнатою, сприймаючи почорнілий від диму камін, вузькі незасклені вікна й меблі з міцного дуба. Ніяких пристосувань для електрики. Ніяких килимів. Ніяких блискучих латунних рам ліжка.

Так справді міг виглядати замок вісімнадцятого століття. А Френк? Чоловік у лісі виглядав, як він, що лякало, але опис капітана Рендалла від Джеймі не збігався з тим, що я знала про свого ніжного миролюбного чоловіка. Та якщо це правда — а я вже почала визнавати, що таке могло бути, — то він міг бути майже яким завгодно. Чоловік, якого я знала лише з родоводу, не мав обов’язково нагадувати нащадків поведінкою.

Але тепер я переймалася за Френка. Якщо я опинилася у вісімнадцятому столітті, то де перебуває він? Що робитиме, коли я не повернуся до готелю пані Берд? Чи побачу я його знову? Думки про Френка були останньою краплею. Щойно я увійшла в камінь, і звичне життя припинило існування, на мене напали, мені погрожували, викрали й грубо поводилися. Я не їла й не спала належним чином більше доби. Щосили намагалася опанувати себе, але моя губа затремтіла, а очі мимоволі наповнили сльози.

Я розвернулася до вогню, щоб сховати обличчя, але не встигла. Джеймі взяв мене за руку, ніжно спитав, що сталося. Світло вогню виблискувало на золотій обручці, і я почала швидко дихати носом.

— О, я… все добре, зі мною все буде добре, просто… мій… мій чоловік… я не…

— Ой, то ти вдовиця? — його голос був сповнений співчуття й тривоги, і я цілковито втратила контроль.

— Ні… так… тобто я не… напевно, так, — я програла емоціям і втомі, припала до його плеча й істерично заридала.

Юнак не був дурнем. Він не став кликати на допомогу чи відходити розгублено, а сів поруч, посадив мене рішуче на свої коліна здоровою рукою й ніжно гойдав, тихо бурмотів на вухо ґельською і гладив моє волосся однією рукою. Я гірко ридала, піддалася на мить страху і сум’яттю розбитого серця, але повільно затихала, поки Джеймі гладив мою шию і спину; біля його широких теплих грудей було так затишно. Мої схлипи згасали, і я почала заспокоюватися, втомлено притулилася до вигину його плеча. Звісно, він добре ладнав з кіньми, подумала я втомлено, відчуваючи, як його пальці ніжно терли мене за вухами, слухаючи незрозумілі заспокійливі слова. Якби я була конем, дозволила б йому їхати на мені куди завгодно.

Ця дурна думка раптом збіглася з моїм усвідомленням, що юнак не цілком втомився. Насправді це стало бентежно очевидним для нас обох. Я закашлялася, витерла очі рукавом і зісковзнула з його колін.

— Вибач… це, тобто, дякую за… але я… — я лепетала, відступаючи від нього, обличчя палало. Він ледь помітно зашарівся, але не розгубився: вхопив мене за долоню і притягнув назад. Намагаючись не торкатися мене інакше, він притиснув долоню під моєю щелепою і змусив підняти голову.

— Не треба мене боятися, — тихо сказав він. — Та й усіх інших, поки я з тобою. — Він відпустив і розвернувся до вогню.

— Тобі треба щось гаряче, дівча, — мовив без емоцій, — і троха поїсти. Щось у шлунку допоможе краще за все інше, — я з тремтінням розсміялася від його спроб налити бульйон однією рукою й вирішила допомогти. Він не помилився, їжа допомогла. Ми пили бульйон і їли хліб у приємній тиші, розділяючи зростаючий комфорт тепла й ситості.

Врешті-решт, він встав, підняв з підлоги ковдру, що впала, кинув її на ліжко і вказав на нього.

— Поспи троха, Клер. Ти знесилена, і хтось із часом захоче з тобою поговорити.

Це було зловісним нагадуванням про моє хитке становище, але втома заважала перейматися. Я висловила лише формальний протест щодо ліжка, але нічого спокусливішого не бачила. Джеймі запевнив мене, що відшукає ліжко деінде. Я впала головою на купу ковдр і заснула раніше, ніж він дістався дверей.

5

Маккензі

Я прокинулася цілковито розгубленою. Було якесь невиразне відчуття, що щось неправильно, але не могла згадати, що саме: спала так міцно, що не одразу зрозуміла, хто я і де. Мені було тепло, а кімната навкруги була пронизливо холодною. Я спробувала заритися знову в кокон із ковдр, але голос, що розбудив мене, все ще буркотів.

— Агов, дівча! Час вставати! — Голос був низький і лякаючий, хоч і привітний, наче гавкіт вівчарки. Я неохоче розплющила око так, щоб побачити гору коричневої домотканої тканини.

Господиня Фіцґіббонс! її вигляд повернув мене до свідомості, і спогади проявилися. То це все правда.

Я загорнулася в ковдру, щоб не змерзнути, хитаючись, встала з ліжка і якомога швидше попрямувала до каміна. Господиня Фіцґіббонс принесла чашку гарячого бульйону. Я ковтала його, почуваючись так, ніби пережила велике бомбардування, поки вона розкладала купу одягу на ліжку. Там була довга лляна жовтувата сорочка, з тонким мереживом по краю, нижня спідниця з непоганої бавовни, дві спідниці коричневих відтінків і блідо-жовтий корсет. Коричневі смугасті панчохи з вовни й жовті черевички доповнювали костюм.

Незважаючи на протести, жінка зняла з мене невідповідний одяг і стежила за процесом весь час. Вона відійшла, задоволено оглядаючи свою роботу.

— Жовтий тобі пасує, дівча, я вгадала. Добре поєднується з каштановим волоссям, а ще додає золота твоїм очам. Зачекай, треба ще троха стрічок. — Вивернувши кишеню, наче мішок для зерна, вона витягнула жменю стрічок і прикрас.

Надто ошелешена, щоб сперечатися, я дозволила їй заплести моє волосся. Вона збирала пасма по боках, вплітаючи блідо-жовту стрічку, і обурювалася через нежіночність мого каре довжиною до плечей.

— Боже, люба, чим ти думала, так коротко обрізавши волосся? Маскувалася? Я чула, деякі дівчата так роблять, щоб приховати свою стать під час мандрів, і щоб захиститися від клятих червоних мундирів. Файні часи настануть, як на мене, коли панянки зможуть мандрувати дорогами безпечно. — Вона пригладжувала волосся тут і там, поправила кучеряве пасмо і складки одягу. Нарешті, її влаштував мій вигляд.