Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 19)

— От тепер добре. В тебе є троха часу поїсти, а тоді я відведу тебе до нього.

— До нього? — перепитала я. Втім, відповідь мене не надто цікавила: хай би про кого йшлося, він ставитиме складні запитання.

— Маккензі, звісно. Хто ж іще?

Дійсно, хто ж іще? Замок Леох — з’явився невиразний спогад — стояв посеред земель клану Маккензі. Схоже, вождем клану все ще був Маккензі. Я почала розуміти, чому наша мала група вершників прямувала до замку вночі: це місце надавало неприступну безпеку людям, яких переслідували солдати Корони. Жоден англійський офіцер, що має хоч краплю розуму, не поведе людей так глибоко в землі клану. Там можна було скласти голови, потрапивши в засідку біля першого гайочка. Лише велика армія могла дістатися воріт замку. Я намагалася згадати, чи заходила англійська армія так далеко, коли раптом зрозуміла, що кінцева доля замку зараз менш важлива за моє найближче майбутнє.

Мені не хотілося коржів з вівсяною кашею, що пані Фіцґіббонс принесла мені на сніданок, але відламала шматочок і вдала, ніби їм, щоб мати трохи часу, аби подумати. Коли пані Фіц повернулася, щоб відвести мене до Маккензі, у мене вже був сякий-такий план.

Вождь прийняв мене в кімнаті на вершині маршу кам яних сходів. Кімната була у вежі, кругла, картини й гобелени висіли на похилих стінах. Решта замку здавалася досить комфортною, але дещо голою, а ця кімната була розкішно умебльована й оздоблена, тепло осяяна вогнем і свічками, хоча зовні була мряка. Зовнішні стіни замку мали лише вікна-бійниці вгорі, що допомагали відбивати атаку, а високі вікна у внутрішній стіні не так давно закрили втулками, що впускали сяке-таке світло дня.

Я увійшла, і мою увагу одразу привернула величезна металева клітка, вмонтована у вигин стіни від стелі до підлоги, з десятками дрібних пташок: зябликів, вівсянок, синиць і кількох видів очеретянок. Я наблизилася й роздивлялася пухкі й гладенькі тіла з яскравими очима-намистинками, що нагадували дорогоцінне каміння на оксамитовому зеленому фоні; вони снували серед листя дуба, в’яза і каштана. Доглянуті дерева зростали в замульчованих горщиках на підлозі клітки. Жвавий гомін спілкування птахів переривався гудінням крил і шарудінням листя, поки мешканці пурхали й стрибали.

— Завзяті крихітки, так? — низький приємний голос заговорив позаду мене, і я розвернулася з усмішкою, що заклякла на обличчі.

Колум Маккензі мав широкі риси й високе чоло, як у брата, Дуґала, хоча життєва сила, що надавала Дуґалові загрозливого вигляду, тут була пом’якшена до рівня більш гостинного, хоча не менш яскравого. Темніший, з сірими, наче пір’я голуба, а не горіховими очима, Колум справляв таке саме враження напруженості, бо стояв трохи ближче, ніж було зручно. В ту мить я відчула дискомфорт від факту, що гарна голова й довгий торс завершувалися жахливо кривими й короткими ногами: чоловік, який мав бути два метри зростом, ледве сягав мого плеча.

Він дивився на птахів, ввічливо надаючи мені таку потрібну мить, щоб опанувати враження від цієї невідповідності. Звісно, він мав звикнути до реакцій людей, що зустрічалися з ним уперше. Я окинула кімнату поглядом і задалася питанням, як часто він зустрічав нових людей. Це місце нагадувало сховище; цей світ чоловік збудував собі сам, бо світ зовні був для нього неприємним чи недоступним.

— Вітаю, пані, — сказав він з невеликим поклоном. — Мене звати Колум бан Кемпбелл Маккензі, я володар цього замку. Чув від брата, що він, гм, зустрів вас досить далеко від цього місця.

— Він викрав мене, якщо вам цікаво, — промовила я. Хотіла, щоб розмова вийшла теплою, але ще більше хотіла покинути цей замок і повернутися до пагорба з каменями, розташованими колом. Напевно, там має бути відповідь на те, що зі мною сталося.

Густі брови вождя ледь помітно піднялися, усмішка вигнула тонко вирізані губи.

— Можливо, — погодився він. — Дуґал іноді трохи… гарячкуватий.

— Що ж, — я помахала рукою, люб’язно відхиляючи тему. — Я готова визнати, що виникло непорозуміння. Але я була б вдячна, якби мене повернули до… місця, звідки забрали.

— Мм. — Не опускаючи брів, Колум вказав на стілець. Я неохоче сіла. Він кивнув одному зі слуг, і той зник за дверима.

— Я попросив про частування, пані… Бошам, так? Я так розумію, що мій брат і його люди знайшли вас у… гм, неприємній ситуації. — Він наче приховував усмішку, і мені стало цікаво, як саме йому описали мій начебто роздягнений стан.

Я глибоко вдихнула. Настав час пояснень, які я вигадала. Коли я їх придумувала, то згадала, як Френк розповідав про курс протистояння допитам, який він пройшов. Головним принципом, наскільки я пам’ятала, було притримуватися правди якомога більше, змінюючи лише ті деталі, які треба приховати. Так імовірність розкрити себе менша, пояснював її викладач. От і перевіримо, чи спрацює це.

— Так. На мене напали.

Він кивнув, обличчя пломеніло цікавістю.

— Так? Хто напав?

Казати правду.

— Англійські солдати. Зокрема, чоловік, на ім’я Рендалл.

Обличчя вождя зненацька змінилося, коли він почув ім’я. Хоча Колум все ще виглядав зацікавлено, лінія рота стала напруженішою, зморшки поруч заглибилися. Ім’я було знайоме. Вождь Маккензі трохи відхилився, і зчепив пальці й уважно дивився на мене над ними.

— Га? — сказав він. — Розкажіть більше.

І, Боже, я розповіла йому більше. Я детально описала для нього історію протистояння шотландців і людей Рендалла, бо це він міг перевірити в Дуґала. Також розкрила основні факти моєї розмови з Рендаллом, бо не знала, як довго його підслуховував Мертаґ.

Він кивав захоплено, слухаючи уважно.

— Так, — сказав він. — Але як ви опинилися в тому місці? Це далеко від дороги до Інвернесса — ви хотіли потрапити звідти на корабель, напевно?

Я кивнула й глибоко вдихнула.

Тепер ми переходили до вигадок. Я шкодувала, що не слухала уважніше слова Френка про розбійників, але мала постаратися.

— Я була вдовицею з Оксфордширу, — відповіла я (це було в чомусь правдою), — мандрувала зі слугою, щоб дістатися далеких родичів у Франції, — це мало бути достатньо далеко. — На нас напали розбійники, мого слугу вбили, а може, він утік. Я кинулася до лісу на коні, але опинилася далеко від дороги. Хоча змогла втекти від бандитів, мені довелося покинути коня і все майно, що він ніс. І, блукаючи лісом, я зіткнулася з капітаном Рендаллом і його людьми.

Я відхилилася на стільці, задоволена історією. Проста, лаконічна, правдива в деталях, які можна перевірити. Обличчя Колума виражало лише ввічливу увагу. Він розкрив рота, щоб поставити запитання, коли біля дверей почулося тихе шарудіння. Чоловік, один із тих,

кого я помітила у дворі, коли ми прибули, стояв там із маленькою шкіряною коробкою в руці.

Вождь клану Маккензі ввічливо вибачився і залишив мене роздивлятися птахів із запевненням, що незабаром повернеться, щоб продовжити нашу неймовірно цікаву розмову.

Щойно двері за ним зачинилися, я опинилася біля полиці з книгами, торкалася шкіряних палітурок. На цій полиці було, мабуть, зо два десятки книжок, на протилежній стіні більше. Я поспіхом розгортала кожен том на перших сторінках. Деякі не мали дати публікації; а ті, що мали, були з датами від 1720-го до 1742 року. Колум Маккензі не цурався розкошів, але решта кімнати не натякала на те, що він полюбляв антикваріат. Палітурки були нові, без тріщин чи плям на сторінках всередині.

Я вже без докорів сумління порпалася в письмовому столі з оливкового дерева, прислухаючись до кроків.

Те, що, мабуть, шукала, знайшлося в центральній шухляді. Недописаний лист з плавним почерком, який було важко зрозуміти через дивні слова й відсутність пунктуації. Папір свіжий і чистий, а чорнило темне. Зрозумілий лист чи ні, але дата у верхній частині сторінки впала у вічі, наче написана вогнем: 20 квітня 1743 року.

Коли господар повернувся за кільканадцять секунд, то побачив гостю на стільці біля вікон, вона пристойно зціпила долоні на колінах. Я сиділа, бо ноги мене вже не тримали. Зціпила долоні через тремтіння, таке сильне, що насилу змогла сховати лист туди, де він був.

Він приніс тацю з частуванням: кружками елю й свіжим вівсяним печивом із медом. Я трохи спробувала все, але шлунок каламутило так сильно, що апетиту не було.

Після вибачень за відсутність він поспівчував мені щодо моєї біди. А потім відхилився, подивився на мене задумливо й спитав:

— Як так сталося, пані Вошам, що люди мого брата знайшли вас, коли ви блукали, у спідній сорочці? Розбійники не захотіли би приставати до вас, бо, ймовірно, збиралися отримати за вас викуп. І навіть із тим, що я чув про капітана Рендалла, мене дивує, що офіцер англійської армії може мати звичку ґвалтувати заблукалих мандрівниць.

— Оу? — огризнулася я. — Запевняю, він здатен на все, що ви про нього чули. — Я забула про свій одяг, коли складала історію, і не знала, з якої миті нашої зустрічі Мертаґ помітив мене з капітаном.

— Ну, так, — сказав Колум. — Можливо, як на мене. У чоловіка погана репутація, безперечно.

— Можливо? — сказала я. — Чому? Ви не вірите моїм словам? — обличчя вождя Маккензі виражало ледь помітну, але чітку недовіру.

— Я не сказав, що не повірив, пані, — спокійно відповів він. — Але за двадцять з гаком років керування кланом я навчився не вірити цілковито історіям, які мені розповідають.