Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 20)
— Якщо ви не вірите, що я та, ким назвалася, то хто, трясця, я тоді?
Він кліпнув, ошелешений моєю мовою. Потім гострі риси знову стали суворими.
— Це, — сказав він, — ми ще побачимо. А поки що, пані, ви бажана гостя замку Леох. — Він підняв руку, граційно завершивши зустріч, і слуга, що стояв біля дверей, підійшов, щоб відвести мене до кімнати.
Колум не сказав наступні слова, але було таке враження, ніби таки промовив їх. Вони висіли в повітрі позаду мене, поки я крокувала геть:
«Поки я не дізнаюся, хто ти насправді».
Частина Друга
Замок Леох
6
Зал Колума
Хлопчик, якого пані Фіцґіббонс звала Молодим Алеком, прибув відвести мене на вечерю. Вона відбувалася в довгій вузькій кімнаті зі столами вздовж кожної стіни, до яких струмками стікалися слуги з арок по обидва боки кімнати, несли таці, дерев’яні тарілки й глечики. Промені вечірнього майже літнього сонця проникали крізь високі вузькі вікна; на стінах нижче кріпилися смолоскипи, які запалять, коли світло дня згасне.
Знамена й тартани висіли на стінах між вікнами, накидки й різноманітні герби були плямами кольору на камені. Проте більшість людей, що зібралися на вечерю, були вдягнені у зручні відтінки сірого й коричневого або в світло-коричневі й зелені накидки й мисливські кілти — тьмяні кольори допомагали ховатися у вересі.
Я відчувала зацікавлені погляди спиною, поки Молодий Алек вів мене до головної частини кімнати, та більшість із тих, хто вечеряв, ввічливо дивилися на власні тарілки. Здавалося, правил не було; люди їли, як хотіли, брали добавку з тарілок слуг або йшли зі своїми дерев’яними тарілками в дальній кінець кімнати, де двоє юнаків перевертали тушу вівці на рожні у величезному каміні. Тут зібралося близько сорока душ, ще з десяток подавали страви. Було гучно від розмов, переважно ґельською.
Колум уже сидів за столом на чолі, сховавши короткі ноги під потертим дубом. Він ввічливо кивнув, коли я з’явилася, і вказав на місце ліворуч від нього, поруч із милою пухкенькою рудою жінкою, яку він назвав своєю дружиною, Летішею.
— А це мій син, Геміш, — сказав він, опустивши долоню на плече симпатичного рудого хлопчика років семи-восьми, який відірвав погляд від тарілки на мить, щоб визнати мою присутність швидким кивком.
Я зацікавлено подивилася на хлопця. Він був схожий на старших Маккензі, яких я бачила, — такі ж широкі й пласкі вилиці й глибоко посаджені очі. Насправді, хоча й іншого кольору, він міг бути малою версією свого дядька Дуґала, який сидів поруч із ним. Двоє дівчат-підлітків біля Дуґала, які хихотіли й тицяли одна одну, поки їх знайомили зі мною, були його доньками Маргарет й Елеанор.
Дуґал коротко, проте привітно усміхнувся мені й вихопив тарілку з-під ложки однієї зі своїх доньок, посунув її до мене.
— Де твої манери, дівча? — обурився він. — Спершу гості!
Я нерішуче взяла запропоновану ложку, вирізану з рога. Я не знала, які страви запропонують, і навіть зраділа, побачивши на тарілці ряд звичайних і цілком знайомих копчених оселедців.
Їсти оселедець ложкою мені ще не доводилося, але нічого схожого на виделку не було, а невиразний спогад підказав, що ложки з зубцями, як у виделок, з’являться лише за кілька років.
Судячи з поведінки людей за іншими столами, коли ложка здавалася незручною, використовували практичний кортик8, щоб різати м’ясо й прибирати кістки. Кортика в мене не було, тож вирішила жувати обережно, та тільки-но спробувала зачерпнути оселедець, як помітила осуд у синіх очах юного Геміша.
— Ти ще не промовила молитву, — суворо сказав він, маленьке обличчя скривила похмура гримаса. Схоже, він вважав мене безсовісною язичницею, якщо не розбещеною.
— Гм, може ти люб’язно промовиш її за мене? — наважилася спитати я.
Волошкові очі здивовано розкрилися, та після короткого розмірковування він кивнув і по-діловому склав руки, обвів похмурим поглядом усіх присутніх за столом, щоб вони теж поводилися шанобливо, а потім схилив голову й натхненно промовив:
Хтось має м'ясо, яке не може з’їсти,
А комусь нічого їсти.
Ми маємо м’ясо й можемо їсти,
Тож подякуймо Богові. Амінь.
Я підвела очі від своїх складених рук, упіймала погляд Колума й усміхнулася, визнаючи витримку його нащадка. Він сховав свою усмішку й суворо кивнув синові.
— Добре сказав, малий. Роздаси хліб?
Розмови за столом були обмежені періодичним проханням передати їжу, бо всі ставилися до їжі серйозно. Апетиту в мене не було-почасти від шоку через обставини, а почасти тому, що просто не люблю оселедець. Але баранина була непогана, а хліб — смачний, свіжий і хрусткий, з великими шматками свіжого масла без солі.
— Сподіваюся, пан Мактавіш почувається ліпше, — промовила я, вирішивши зробити перерву, щоб віддихатися. — Я не побачила його, коли увійшла.
— Мактавіш? — витончені брови Летіші зійшлися разом над круглими блакитними очима. Я радше відчула, а не побачила, як Дуґал підвів очі поруч зі мною.
— Юний Джеймі, — сказав він коротко й зосередився на кістці баранини в руці.
— Джеймі? А що з ним сталося? — її обличчя з пухкими щоками зморщилося занепокоєно.
— Лише подряпина, люба, — заспокоїв Колум. Він кинув погляд на брата. — То де він, Дуґале? — можливо, мені здалося, але в темних очах блиснула підозра.
Його брат знизав плечима, все ще дивлячись на тарілку.
— Я відправив його до стайні допомагати Старому Алеку з кіньми. Як на мене, там йому краще з огляду на все. — Він підвів очі та спіймав погляд брата. — Чи в тебе були інші плани?
Колум здивувався.
— Стайня? То… ти довіряєш йому так сильно?
Дуґал недбало витер долонею рота й потягнувся за шматком хліба.
— Це тобі казати, Колуме, якщо не згоден з моїми наказами.
Колум на мить стиснув губи, але сказав лише:
— Ні, гадаю, він впорається там, — і продовжив їсти.
Я сумнівалася, що стайня була правильним місцем для пацієнта з раною від кулі, але озвучувати свої побоювання в такому товаристві не хотіла. Вирішила відшукати юнака вранці й переконатися, що про нього дбали належним чином.
Відмовившись від пудингу, я вирішила піти, пославшись на втому, що не було брехнею. Я так втомилася, що майже не помітила, як Колум сказав: «Тоді добраніч, пані Бошам. Вранці я когось відправлю, щоб вас привели до залу».
Одна зі служниць, побачивши, як я йду коридором навпомацки, люб’язно провела мене до кімнати. Вона торкнулася свічкою свічки на моєму столі, і ніжне сяйво замерехтіло на величезних каменях стіни, на мить я відчула себе, наче в труні. Щойно вона пішла, я відгорнула з вікна вишиту занавіску, і відчуття зникло з потоком прохолодного повітря. Я намагалася обміркувати все, що сталося, але розум відмовлявся сприймати щось, окрім сну. Я ковзнула під ковдри, загасила свічку й заснула, спостерігаючи за повільним сходом місяця.
Кремезна пані Фіцґіббонс знову прибула будити мене вранці й принесла цілий набір туалетних засобів, доступних поважним леді в Шотландії. Свинцеві гребінці, щоб зробити брови і вії темнішими, слоїки подрібненого кореня ірису й порошку з рису, навіть паличку того, що я визначила як фарбу для повік, хоча раніше такого не бачила, і порцелянове горнятко французьких рум’ян з делікатною кришечкою, прикрашеною рядом позолочених лебедів.
А ще пані Фіцґіббонс принесла смугасту зелену спідницю, шовковий корсет і жовті бавовняні панчохи — замість домотканих, які мені дали за день до цього. Хай би що крилося за словом «зал», схоже, йшлося про доволі важливу подію. Кортіло заперечити, наполягти на тому, щоб піти у власному одязі, просто наперекір, але спогаду про реакцію товстого Руперта на мою сукню вистачило, щоб зупинити мене.
Мені подобався Колум, хоча він, схоже, збирався тримати мене тут у найближчому майбутньому. Це ми ще побачимо, — подумала я, поки намагалася гарно нанести рум’яна. Дуґал казав, що юнака, якого я лікувала, відіслав до стайні, так? У стайні мали бути коні, на одному з яких я можу спробувати втекти. Я вирішила пошукати Джеймі Мактавіша, щойно завершиться подія.
«Зал» виявився їдальнею, де ми вчора вечеряли. Але тепер він змінився: столи, лави й стільці зсунули до стін, головний стіл прибрали й замінили великим різьбленим стільцем з темного дерева, вкритим, як я зрозуміла, тартаном Маккензі — картатою тканиною темно-зеленого й чорного кольору з блідо-червоними й білими смужками. Стіни прикрашали гілочки падуба, камінну підлогу притрусили свіжим очеретом.
Молодий музика, стоячи позаду порожнього стільця, дув у невелику волинку з численними зітханнями й хрипами. Поруч із ним, як я зрозуміла, були наближені слуги Колума: чоловік із тонким обличчям в картатих штанях і сорочці зі зборками, який притулявся до стіни; лисуватий чоловічок у халаті з тонкої парчі, схожий на писаря, бо сидів за невеличким столиком з чорнильницею, перами й папером; двоє міцних чоловіків у кілтах з поведінкою вартових; а збоку — один з найбільших чоловіків з усіх, кого я бачила.
Я вражено дивилася на цього велетня. Жорстке чорне волосся росло навіть на його чолі, мало не сягаючи брів, що стирчали. Схожі копиці волосся вкривали неосяжні передпліччя, що їх відкривали закочені рукави сорочки. На відміну від багатьох чоловіків, яких я бачила, велетень наче не був озброєний: у нього був лише крихітний ніж, запханий у панчоху; коротку рукоятку було не так просто помітити в заростях чорних кучерів, що вкривали його ноги над панчохами в клітинку. До широкого шкіряного ременя на мало не метровій талії не кріпився кортик чи меч. Попри таку поставу велетень був привітний, наче жартував з чоловіком із тонким обличчям, котрий поряд зі своїм співрозмовником був схожий на маріонетку.