Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 22)

— Малий Анґус зупиниться, коли проллється кров, — прошепотіла пані Фіц, випередивши моє запитання. — Зазвичай, коли ламають ніс.

— Це дико, — люто прошипіла я. Кілька людей навколо нас подивилися на мене невдоволено.

Кат, схоже, тепер вирішив, що покарання тривало достатньо довго. Він відсунувся й виконав важкий удар; Джеймі захитався й впав на коліна. Двоє вартових швидко підняли його на ноги, і, коли він підняв голову, я помітила кров, що сочилася з його розбитого рота. Натовп загудів з полегшенням, і кат відійшов, задоволений виконанням свого обов’язку.

Вартовий підтримував Джеймі за руку, а той струсонув головою, ніби намагаючись прийти до тями. Дівчина зникла. Джеймі підняв голову й подивився на високого ката. На диво, він знову усміхнувся, як міг. Скривавлені губи заворушилися.

— Дякую, — сказав він утруднено й вклонився з повагою кремезному чоловікові, а потім розвернувся, щоб піти геть. Увага натовпу повернулася до Маккензі й наступної справи перед ним.

Я бачила, що Джеймі залишив зал через двері в протилежній стіні. Він цікавив мене більше за судові процеси; я залишила пані Фіцґіббонс, швидко попередивши її, і проштовхалася крізь натовп, щоб піти за ним.

Знайшла його на подвір’ї: він притулився до колодязя й протирав рота краєм сорочки.

— Ось, візьми це, — сказала я, пропонуючи йому хустинку з кишені.

— …ую. — Він прийняв її зі звуком, який я сприйняла за подяку. Бліде сонце вже зійшло, і я уважно роздивлялася хлопця в його світлі. Розсічена губа й сильно набрякле око здавалися головними ранами, хоча на щелепі й шиї були сліди, що незабаром стануть чорними синцями.

— Всередині рота поріз?

— Угу. — Він нахилився, і я опустила його щелепу, ніжно відгорнула губу, щоб оглянути. Глибокий поріз тягнувся блискучою внутрішньою частиною щоки, і пара малих проколів була на рожевій поверхні губи всередині. Кров змішувалася зі слиною і сочилася вільно.

— Води, — насилу вимовив він, прибираючи цівку крові, що стікала підборіддям.

— Зараз, — пощастило, що на краю колодязя були відро й чашка з рога. Він прополоскав рот і кілька разів сплюнув, а решту води виплеснув собі в обличчя.

— Навіщо ти це зробив? — поцікавилася.

— Що? — перепитав він, випрямився й витер рукавом обличчя. Потім обережно доторкнувся до розсіченої губи й ледь помітно скривився.

— Перебрав на себе покарання тієї дівчини. Ти її знаєш? — було боязко питати, але хотілося дізнатися, що ховалося за відважним жестом.

— Я знаю, хто вона. Але не розмовляв з нею.

— Тоді навіщо ти це зробив?

Він знизав плечима, але від цього руху теж скривився.

— Якби дівчину побили в залі, це було б її ганьбою. Мені легше.

— Легше? — недовірливо повторила я, дивлячись на його розбите лице. Він обережно мацав побиті ребра вільною рукою, але підвів очі й усміхнувся мені краєм рота.

— Так. Вона дуже молода. Її зганьбили б перед усіма, хто її знає, вона б довго оговтувалася від цього. Мені боляче, але я не постраждав; оговтаюся за день чи два.

— Але чому ти? — спитала я. Схоже, він здивувався такому питанню.

— А чому не я? — одказав.

«Чому ні? — хотіла сказати я. — Бо ти не знав її, вона для тебе ніхто. Бо ти вже був поранений. Бо треба бути особливо сміливим, щоб сперечатися з натовпом і дозволити комусь бити тебе в лице, хай би якими були мотиви».

— Куля з мушкета, що пробила трапецію, може вважатися непоганою причиною, — сказала я сухо.

Він повеселішав, торкнувся того місця.

— Трапеція, так? Я цього не знав.

— Ось ти де, хлопче! Бачу, ти вже знайшов свого лікаря; може, я й не знадоблюся. — Пані Фіцґіббонс протиснулася крізь вузький прохід на подвір’я. Вона тримала тацю з кількома слоїками, великою мискою й чистим рушником.

— Я лише принесла воду, — промовила я. — Гадаю, він не сильно постраждав, але не знаю, що ми можемо зробити, хіба що промити обличчя.

— О, завжди, завжди можна щось зробити, — сказала вона впевнено. — Тепер погляньмо на те око, хлопче.

Джеймі слухняно сів на край колодязя, розвернув обличчя до неї. Пухкі пальці ніжно тиснули на багровий набряк, залишаючи білі сліди, що швидко зникали.

— Кров ще тече під шкірою. Тоді п’явки допоможуть, — вона підняла кришку з миски, показала кілька малих і темних, схожих на слимаків, істот кілька сантиметрів завдовжки, вкритих неприємною на вигляд рідиною. Вона схопила двох, притисла одну до плоті під бровою, а другу просто під оком.

— Розумієш, — пояснювала вона мені, — якщо синець уже проявився, п’явки не допоможуть. Але за такого набряку, що збільшується, бо кров ще тече під шкірою, п’явки можуть її витягнути.

Я спостерігала із захопленням і відразою.

— Хіба це не боляче? — спитала я у Джеймі. Він захитав головою, від чого п’явки непристойно підстрибували.

— Ні. Просто троха холодно.

Пані Фіц була зайнята слоїками й пляшечками.

— Багато людей зловживають п’явками, — повчала вона мене. — Іноді вони дуже добре допомагають, але треба мати тяму. Посади їх на старий синець, і вони забиратимуть здорову кров, а синець так синцем і залишиться. Тут важливо не перестаратися, бо якщо п’явок буде багато, вони тільки послаблять недужого чи того, хто й так втратив багато крові.

Я з повагою слухала, вбирала всю інформацію, хоча щиро сподівалася, що це мені не знадобиться.

— Тепер прополощи цим рота — це промиє порізи й послабить біль. Чай з кори верби, — пояснила вона мені, — і трохи товченого кореня ірису.

Я кивнула; пригадалося з давньої лекції з ботаніки, що кора верби містить саліцилову кислоту — активний інгредієнт аспірину.

— Хіба кора верби не збільшує можливість кровотечі? — спитала я. Пані Фіц кивнула схвально.

— Так. Іноді буває. Тому треба додати ще щедру жменю звіробою, вимоченого в оцті; він зупиняє кровотечу, тільки збирати треба під повним місяцем і добре розтовкти.

Джеймі слухняно прополоскав рота терпким розчином, на очах виступили сльози від болю через запашний оцет.

П’явки вже насмокталися, збільшилися разів у чотири. Темна шкіра в зморшках тепер натягнулася й блищала; вони нагадували кругле гладке каміння. Одна п’явка несподівано відпала на землю біля моїх ніг. Пані Фіц вправно підхопила її, легко нахилившись зі своєю масою, і кинула в миску. Схопивши м’яко другу п’явку, вона обережно потягнула, голова витягнулася.

— Сильно тягнути не можна, — сказала вона. — Бо може лопнути.

Я мимоволі здригнулася від цієї думки.

— Але якщо вони майже повні, здебільшого легко відчіпляються. Якщо ні, не чіпай їх, з часом самі відпадуть.

П’явка відлипла легко, залишивши струмок крові там, де висіла. Я протерла крихітну рану куточком рушника, змоченим у розчині з оцту. На диво, п’явки допомогли; набряк помітно зменшився, й око хоча б частково розплющилося, але повіка ще була опухла. Пані Фіц уважно оглянула око й вирішила, що п’явок було досить.

— Завтра матимеш жахливий вигляд, хлопче, — сказала вона, хитаючи головою, — але хоча б зможеш бачити тим оком. Тепер треба прикласти до нього троха сирого м’яса й випити бульйону з елем, аби підкріпитися. Приходь троха пізніше на кухню, я все тобі дам. — Вона схопила тацю й на мить завмерла.

— Ти вчинив гарно, хлопче. Лірі моя онука, тож дякую тобі за неї. Хоча вона сама має тобі подякувати, якщо пам’ятає про манери. — Вона поплескала Джеймі по щоці й важко пошкандибала геть.

Я уважно оглянула його; старовинне лікування виявилося навдивовижу дієвим. Око все ще було набряклим, але синець майже зник, поріз на губі став чистою лінією без крові, трохи темнішою за тканини поряд.

— Як почуваєшся? — спитала я.

— Непогано. — Напевно, на моєму обличчі читалася недовіра, бо він усміхнувся, але обережно ворушив ротом. — Це лише синці.

І, схоже, я знову маю подякувати тобі; вже три рази за три дні ти лікувала мене. Мабуть, вважаєш, що я незграба.

Я торкнулася багрового сліду на його щелепі.

— Не незграба. Може, трошки необачний, — я помітила рух біля входу на подвір’я, спалах золотистого й блакитного. Дівчина, на ім’я Лірі, сором’язливо завмерла, побачивши мене.

— Дехто хоче поговорити з тобою наодинці, — сказала я. — Я тебе залишу. Перев’язку з плеча можна зняти завтра, тоді я тебе і знайду.

— Так. Ще раз дякую. — Він легенько стиснув мою долоню на прощання. Я пішла геть, кинувши погляд на дівчину, поки крокувала повз. Вона була ще миліша зблизька, з ніжними блакитними очима й шкірою кольору пелюсток троянди. Дівчина сяяла, дивлячись на Джеймі. Я залишила подвір’я, розмірковуючи, чи справді його галантний жест був таким некорисливим, як я вважала.

Наступного ранку, прокинувшись у світлі дня від цвірінькання пташок за вікном і гомону людей всередині, я одяглася й знайшла шлях коридорами з протягами до залу. Він знову перетворився на їдальню, кашу роздавали з величезних казанів разом з коржами, спеченими на вогні, вкритими патокою. Запах гарячої їжі був такий сильний, що до нього майже можна було притулитися. Я все ще була розгублена, але гарячий сніданок підбадьорив мене достатньо, щоб трохи вивчити замок.

Знайшовши пані Фіцґіббонс по лікті в присипаному борошном тісті, я повідомила, що хотіла знайти Джеймі, щоб зняти пов’язку й оцінити зцілення рани від пострілу. Вона викликала одного зі своїх малих помічників помахом великої долоні в борошні.

— Молодий Алеку, пошукай Джеймі, нового об’їждчика коней. Нехай повернеться з тобою, щоб йому оглянули плече. Ми будемо в саду трав. — Гучне клацання пальцями відправило хлопця шукати мого пацієнта.