Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 23)
Передавши тісто служниці, пані Фіц ополоснула руки й розвернулася до мене.
— Вони ще не скоро прийдуть. Хочеш подивитися на сад трав? Ти щось знаєш про рослини, і якщо не проти, можеш троха допомагати, коли руки вільні.
Сад трав, цінне сховище цілющих рослин і спецій, ховався у внутрішньому дворі, достатньо великому, щоб сюди потрапляло сонце, але закритому від весняних вітрів, з окремим колодязем.
Кущі розмарину оточували сад на заході, ромашка на півдні, рядок амаранту відмічав північну межу, стіна замку стала східним краєм, додатковим захистом від руйнівних вітрів. Я впізнала зелене гостре листя пізнього крокусу й м’яке листя щавлю на темному родючому ґрунті. Пані Фіц вказала на наперстянку, портулак і буквицю, разом із кількома, які я не впізнала.
Пізня весна — час садити городину. В кошику на руці пані Фіц було багато головок часнику, джерела літнього врожаю. Пухка жінка передала мені кошик, а ще палицю-копачку для посадки. Схоже, я достатньо ледарювала в замку; поки Колум шукав роль для мене, пані Фіц могла завжди знайти роботу для ледачих рук.
— Ось, люба. Посади їх вздовж південного краю, між чебрецем і наперстянкою. — Вона показала мені, як розділяти головки на зубчики, не пошкодивши тверду оболонку, а потім і як їх саджати. Це було доволі просто: встромляєш зубчик у землю тупим кінцем донизу на пару сантиметрів під поверхню. Вона встала, обтрусила пишні спідниці.
— Залиш кілька головок, — порадила вона мені. — Розділи їх і посади тут і там по всьому саду. Часник відганяє комах від інших рослин. Цибуля і деревій також. І зірви зів’ялі головки чорнобривців, але збережи їх, вони корисні.
Багато чорнобривців було розсіяно по саду, вони квітли золотом. Але тут хлопчик, якого пані Фіц відправила по Джеймі, повернувся, важко дихаючи після бігу. Він повідомив, що пацієнт відмовився кидати роботу.
— Він каже, — хлопчик засапався, — що болить не так сильно, аби треба було лікувати, але дякує за турботу.
Пані Фіц знизала плечима від такого не дуже приємного повідомлення.
— Не хоче йти, нехай. Можеш піти до загону в полудень, якщо хочеш. Він не хоче відволікатися на лікування, але зупиниться заради їжі, я знаю юнаків. Молодий Алек прийде за тобою опівдні й відведе до загону.
Залишивши мене саджати часник, пані Фіц відпливла, наче корабель, Молодий Алек, підстрибуючи, йшов за нею.
Я із задоволенням працювала весь ранок, саджала часник, зривала зів’ялі головки квітів, випорпувала бур’яни й вела нескінченний бій садівника з равликами, слимаками й схожими шкідниками. Але тут доводилося робити це голіруч, без допомоги хімічних засобів проти шкідників. Мене так поглинула робота, що я не помітила повернення Молодого Алека, поки він не кашлянув ввічливо, щоб привернути мою увагу. Алек нічого не сказав, ледь дочекався, поки я встану і обтрушу спідницю, а потім зник за воротами двору.
Загін, куди він привів мене, був оддалік стайні, на трав’янистому лугу. Троє молодих коней весело бавилися на галявині поруч. А чиста молода гніда кобила була прив’язана до огорожі загону, легка ковдра вкривала її спину.
Джеймі обережно рухався вздовж боку кобили, яка підозріливо стежила за його наближенням. Він легенько опустив вільну руку на її спину, м’яко розмовляючи, готовий відступити, якщо кобила буде пручатися. Вона закотила очі й пирхнула, але не ворушилася. Він повільно притулився до ковдри, все ще розмовляючи з кобилою, поступово натиснув вагою на її спину. Вона випрямилася й посунулася, але він наполягав, трохи підвищивши голос.
Тоді кобила повернула голову й побачила наше з хлопцем наближення. Відчувши загрозу, вона з криком підскочила й розвернулася до нас, притиснувши Джеймі до огорожі загону. Вона пирхала, брикалася, стрибала й билася з ремінцем, що стримував її. Джеймі відкотився під огорожею подалі від небезпечних копит. З болем підвівся, лаючись ґельською, і розвернувся, щоб зрозуміти, що спричинило невдачу в його роботі.
Коли побачив мене, його розлючений вираз обличчя одразу змінився привітним і ввічливим, хоча я зрозуміла, що наша поява була не такою вдалою, якою могла бути. Але кошик з обідом, наданий дбайливою пані Фіц, — а вона справді знала звичаї юнаків — допоміг розвеселити його.
— Та заспокойся вже, дикий звір, — сказав він до кобили, яка ще пирхала й билася з ремінцем. Відпустивши Молодого Алека дружнім плесканням по потилиці, він схопив ковдру, що впала з кобили, витрусив пилюку й галантно розстелив її для мене.
Я тактовно вирішила не згадувати невдачу з кобилою, замість цього налила ель і запропонувала шматки хліба й сиру.
Він їв зосереджено, і це нагадало мені його відсутність під час вечері дві ночі тому.
— Проспав, — сказав він, коли я спитала, де він був. — Я пішов спати, щойно залишив вас у замку, і не прокидався до вчорашнього світанку. Я працював учора троха після залу, потім сів у купі сіна, щоб відпочити перед вечерею. — Він розсміявся. — Прокинувся вранці тут: кінь кусав мене за вухо.
Відпочинок пішов йому на користь; синці від учорашнього побиття ніде не поділися, але шкіра навколо них була здорового кольору, і він мав добрий апетит.
Я спостерігала, як він усе Доїв, прибрав крихти з сорочки зволоженим пальцем І кинув їх до рота.
— У тебе здоровий апетит, — сказала я, сміючись. — Гадаю, ти з’їв би навіть траву, якби нічого іншого не було.
— Я їв, — серйозно сказав він. — На смак непогано, тільки наїдку небагато.
Я була ошелешена, потім подумала, що він дражнить мене.
— Коли? — спитала я.
— Позаторік узимку. Я жив кепсько — у лісі з… з хлопцями, що влаштовували набіги за кордон. Нам не щастило тиждень чи більше, у нас не лишилося їжі. Іноді нам давали троха каші з будинку дрібного фермера, але ті люди самі жили бідно, не завжди мали чим ділитися. Вони завжди знаходили, що дати незнайомцю, так, але двадцять незнайомців то занадто, навіть для гостинності горця.
Він зненацька усміхнувся.
— Ти чула… ні, навряд. Я хотів сказати, чи чула ти молитву, яку промовляють на фермах?
— Ні. Що за молитва?
Він відкинув волосся з очей і процитував:
— На столі багато їжі,
Пхай у себе, скільки влізе,
Пхай у себе, не ховай,
Скільки зможеш. Амінь.
— Не ховай? — це мене розважило. Він поплескав по спорану на поясі.
— Пхай до живота, а не в сумку, — пояснив.
Він потягнувся до довгої травинки й витягнув плавно з неї серцевину, повільно покрутив її між долонями, щоб зернятка висипалися з колоска.
— Тоді була пізня зима, на щастя, доволі тепла, інакше ми не витримали б. Ми могли спіймати кілька зайців, їли їх сирими, бо вогонь був ризиком. Іноді оленина, але здобичі не було днями в той період, про який я говорю.
Квадратні білі зуби хрустіли стеблом. Я теж зірвала стебло й гризла краєчок. Було солодко й кислувато, але лише зо два сантиметри стебла були досить ніжним, щоб можна було їсти, але насититися таким не можна.
Джеймі відкинув недоїдене стебло, зірвав інше й продовжив історію:
— За кілька днів до цього випало троха снігу; лише наст9 під деревами й бруд навкруги. Я шукав грибки, великі оранжеві штуки, що іноді ростуть доволі низько на деревах, — і пробив ногою наст, помітив під снігом траву, що росла на відкритій місцині між деревами, туди мало іноді потрапляти сонячне світло. Зазвичай цими стежками ходять олені. Вони розривають сніг і з’їдають траву під корінь. Цієї вони ще не знайшли, і я подумав, якщо вони переживають так зиму, чому я не можу? Я був такий голодний, що міг зварити власні чоботи і з’їсти, але без них не зміг би ходити, тож я з’їв траву до корінців, як олені.
— Як довго ти був без їжі? — спитала я, зачарована й приголомшена.
— Три дні зовсім без їжі, тиждень їв лише драммак — жменя вівса й троха молока. Так, — сказав він, задумливо дивлячись на травинку в руці, — трава взимку жорстка й кисла, не така, як ця, але я не звертав уваги. — Він зненацька усміхнувся мені.
— Я не звертав уваги й на те, що олені мають чотири шлунки, а я — лише один. В мене були жахливі кольки, ще й гази цілими днями. Один зі старших чоловіків пізніше сказав мені, що якщо хочеш їсти траву, спочатку звари її, але тоді я цього не знав. Не важливо, бо я був надто голодний для цього. — Він підвівся, нахилився й простягнув мені руку.
— Краще повернутися до роботи. Дякую за їжу. — Він повернув мені кошик і пішов до сараїв для коней, сонце блищало на його волоссі, наче на купі мідних і золотих монет.
Я повільно попрямувала до замку, міркуючи про чоловіків, які жили серед холодного бруду і їли траву. І тільки діставшись подвір’я, згадала про його плече.
7
Шафа Дейві Бітова
На диво, один із помічників Колума в кілті чекав на мене біля воріт, коли я повернулася до замку. Мені сказали, що він буде вдячний, якщо я почекаю на нього в його кімнаті.
Довгі віконниці в святилищі володаря замку були відкриті, і вітер шарудів гілками дерев у клітці, створюючи ілюзію, ніби перебуваю надворі.
Сам пан писав за столом, коли я увійшла, але одразу припинив і підвівся, щоб привітати мене. Спитавши про здоров’я й самопочуття, він підвів мене до кліток біля стіни, де ми милувалися крихітними мешканцями, що цвірінькали і стрибали серед листя, радіючи вітру.
— Дуґал і пані Фіц кажуть, що ви маєте непогані навички цілителя, — зауважив Колум, просунувши пальця крізь сітку клітки. Мала сіра вівсянка, схоже, звикла до такого, спустилася й обережно сіла, крихітні кігті схопилися за палець, крильця були трохи розкриті задля рівноваги. Він ніжно погладив голову пташки мозолястим вказівним пальцем другої руки. Я зацікавилася потовщенням шкіри навколо нігтя, бо навряд чи він займався важкою працею.