Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 24)

Я знизала плечима.

— Навички майже непотрібні, щоб перев’язати поверхневу рану.

Він усміхнувся.

— Може, і ні, але непросто робити це в пітьмі біля дороги, чи не так? І пані Фіц каже, ви вправили пальці одному з її хлопців, а ще вранці перев’язали ошпарену руку служниці з кухні.

— Це теж не дуже складно, — відповіла я, намагаючись зрозуміти, до чого він хилить. Він поманив одного зі слуг, і той швидко приніс невеличку миску з однієї з шухляд шафи. Колум зняв кришку й почав сипати зернятка звідти крізь сітку клітки. Пташки стрибали з гілок наче м’ячі для крикету, що підстрибували на полі, і вівсянка полетіла до друзів на підлогу.

— І ви не маєте зв’язків з кланом Бітонів? — спитав він. Я згадала, як пані Фіцґіббонс спитала на першій зустрічі: «Ти чаклунка? З Бітонів?».

— Ні. А як клан Бітонів пов’язаний із лікуванням?

Колум здивовано роздивлявся мене.

— Ви не чули про них? Цілителі клану Бітонів відомі в Нагір’ї. Мандрівні цілителі, їх багато. У нас був тут один.

— Був? Що з ним сталося? — спитала я.

— Помер, — повідомив Колум. — Підхопив гарячку й через тиждень відійшов. Відтоді в нас не було цілителя, окрім пані Фіц.

— Вона дуже вправна, — сказала я, згадавши, як чудово вона обробила рани Джеймі. Але згадка про це нагадала й про привід для лікування, і я відчула хвилю обурення на Колума. Обурення й остороги. Цей чоловік, нагадала я собі, був законом і суддею у своїх володіннях і явно звик, щоб усе було так, як він вирішив.

Він кивнув, дивлячись на птахів, висипав залишки зернят, останньою жменею пригостив сіро-блакитну очеретянку, що запізнилася.

— О, так. Має до цього хист, але в неї і без цього багато справ, адже вона керує всім замком і всіма в ньому, навіть мною, — сказав він, раптом чарівно усміхнувшись.

— Мені от цікаво, — промовив, скориставшись одразу тим, що я усміхнулася у відповідь, — адже наразі у вас немає ніяких справ, то чи не захочете ви подивитися на речі, які залишив по собі Дейві Бітон? Ви можете знати, як використовувати його ліки.

— Що ж… Гадаю, можна. Чому ні? — насправді мені вже було нудно рухатися між садом, коморою й кухнею. Було цікаво побачити, що покійний пан Бітон вважав корисним майном.

— Анґус чи я можемо провести леді, пане, — шанобливо запропонував слуга.

— Не переймайся, Джоне, — Колум ввічливо відмовив чоловікові жестом. — Я сам покажу їх пані Бошам.

Він повільно й з помітним болем спускався сходами. Зрозуміло було й те, що він не бажав допомоги, тож я її не пропонувала.

Операційна покійного Бітона знаходилася в далекому кутку замку, схована від очей за кухнею. Поруч не було нічого, окрім кладовища, де тепер і лежав колишній хазяїн. Темна й вузька кімната мала лише одне крихітне вікно-щілину в зовнішній стіні замку, і плаский промінь сонця розрізав повітря, відділяючи пітьму високої стелі від ще глибшого мороку внизу на підлозі.

Я зазирнула повз Колума в темні куточки кімнати, помітила високу шафу з десятками малих шухляд, кожна з підписами почерком із завитками. Баночки, коробки й флакони всіх форм і розмірів були акуратно зібрані на полицях над столом, на якому покійний

Бітом, очевидно, змішував ліки. Про це свідчили плями на стільниці й брудна ступа, що так там і залишилась.

Колум увійшов до кімнати попереду мене. Мерехтливі часточки, потривожені його появою, злетіли до променя сонця, як пил, що підіймався від розкритої гробниці. Він завмер на мить, поки очі звикали до темряви, потім повільно пішов уперед, озираючись. Мені здалося, що він опинився в цій кімнаті вперше.

Спостерігаючи за його переривчастим шляхом вузькою кімнатою, я сказала:

— До речі, масаж може трохи допомогти. Від болю. — Я помітила спалах у сірих очах, на мить пошкодувала, що заговорила, але іскра майже одразу зникла, сховалася за його звичним виразом ввічливої уваги.

— Це треба робити з силою, — додала я, — особливо в ділянці попереку.

— Знаю, — сказав він. — Анґус Мор робить мені це на ніч. — Він зробив паузу, торкнувся одного з флаконів. — То ви трохи знаєтеся на лікуванні.

— Трохи. — Я була обережна, сподіваючись, що він не збирається перевіряти мене питаннями, як використовувати ліки, які тут є. На флаконі в його руці було написано PURLES OVIS. Знати б іще, що це таке. На щастя, він повернув флакон на місце й обережно пальцем провів по пилюці на великій скрині біля стіни.

— Тут довгий час нікого не було, — сказав він. — Я повідомлю пані Фіц, що її дівчатам треба прибрати тут, так?

Я відчинила дверцята шафи й закашлялася від хмари пилу, здійнятої цим рухом.

— Так, варто, — погодилася я. На нижній полиці шафи була книга — товстий том у палітурці з синьої шкіри. Піднявши його, я побачила меншу книжку в дешевій палітурці з чорної тканини, потертої по краях.

Друга книжка виявилася щоденником Бітона, в який він охайно записував імена пацієнтів, деталі їхніх проблем і лікування, яке обирав для них. Методичний чоловік, подумала я зі схваленням. Один із записів я прочитала: «2-ге лютого 1741 року н. е. Сара Ґрем Маккензі, поранений великий палець, причина: схопилася за шип на краю котушки, що крутилася. Прикладати варену м’яту, потім припарку з деревію, звіробою, товчених водяних віслюків і мишачого вуха — всього по жмені, — змішаних із якісною глиною». Водяний віслюк? Мишаче вухо? Без сумніву, якісь із трав на полицях.

— Палець Сари Маккензі добре загоївся? — спитала я в Колума, загорнувши книжку.

— Capa? А, Сара, — задумливо сказав він. — Ні, гадаю, ні.

— Справді? Цікаво, що сталося, — промовила я. — Можливо, мені варто пізніше подивитися.

Він захитав головою, і я наче помітила якусь похмуру веселість в лініях його пухких вигнутих губ.

— Чому ні? — спитала я. — Вона залишила замок?

— Можна й так сказати, — відповів він. Веселощі тепер були помітніші. — Вона померла.

Я витріщалася на нього, поки він крокував запилюженою кам’яною підлогою до дверей.

— Сподіваюся, з вас буде ліпша цілителька, ніж із покійного Дей-ві Бітона цілитель, пані Бошам, — мовив він. Розвернувся й завмер у дверях, уїдливо дивлячись на мене. Промінь сонця падав на нього, як світло прожектора.

— Бо гіршою бути навряд чи можна, — додав і зник у пітьмі.

Я блукала вузькою малою кімнатою, все роздивлялася. Більшість речей, напевно, була сміттям, але щось корисне можна було зберегти. Я висунула одну з крихітних шухляд в скрині аптекаря й почула запах камфори. Це було доволі корисно. Засунула шухляду й витерла пальці в пилюці об спідницю. Мабуть, варто дочекатися, поки веселі служниці пані Фіц відмиють це місце, а вже потім його досліджувати.

Визирнула в коридор: порожньо й тихо. Але я не така наївна, щоб подумати, ніби поруч нікого нема. За наказом чи з ввічливості, ці люди намагалися бути непомітними, але я знала, що за мною стежать. Коли йшла до саду, хтось ішов за мною. Коли підіймалася сходами до своєї кімнати, помічала, як хтось унизу дивиться, куди поверну. І коли ми прибули, я помітила вартових, що ховалися від дощу під навісом. Ні, мені не дозволяли просто піти звідси, як і не пропонували транспорт і речі в дорогу.

Я зітхнула. Коротка мить на самоті: я дуже цього прагнула — побути сама бодай ненадовго.

Постійно намагалася обміркувати те, що сталося зі мною, коли пройшла крізь стоячі камені. Але події тут, у цій реальності, розвивалися так швидко, що я майже не залишалася сама, крім часу, коли спала.

І ось тепер я ніби сама. Відсунула вкриту пилом скриню від стіни й сіла, притулилася спиною до каменів, торкнулася їх долонями. Думала про коло з каменів, намагалася згадати всі деталі тієї події.

Насправді останнє, що пам’ятаю, — як камені кричали. І навіть щодо цього брали сумніви. Крики звучали весь час. Можливо, міркувала я, звук линув не від самих каменів, а з… того місця, куди я ступила крок. Ті камені — це якісь двері? І куди вони відчиняються? Для цього просто не існує слів. Тріщина в часі, напевно, бо я була тоді і є тепер, і єдиний зв’язок — ті камені.

І звуки. Вони пригнічували. Згадуючи їх тепер, через якийсь час, я раптом вловила схожість зі звуками бою. Наш польовий шпиталь тоді, під час війни, бомбардували тричі. Навіть знаючи, що тонкі стіни тимчасових споруд не здатні захистити, лікарі, медсестри й санітари бігли всередину, почувши тривогу, тулилися одне до одного: сміливість зникає швидко, коли над головою свистять мінометні снаряди й поруч вибухають бомби. І жах, який я відчувала тоді, був схожий на те, що відчувала в камені.

То он воно що: я згадала дещо з мандрівки крізь камінь. Дрібниці. Пригадалося відчуття фізичної боротьби, наче мене підхопила якась течія. Так, я свідомо боролася з тим, що там було. У течії, здається, були якісь зображення, не як фотографії — більше схоже на незавершені думки. Деякі лякали, і я намагалася мерщій забратися від них, поки… «проходила». Я пробивала шлях? Пам’ятаю якусь боротьбу на шляху до поверхні. Я якось обрала вийти в цьому часі, бо тут могла отримати притулок від цього вихору?

Я захитала головою. Такі думки не допоможуть знайти відповіді. Зрозуміло лише одне: мені доведеться повернутися до тих каменів.

— Пані? — ніжний шотландський голос з порога змусив мене підвести очі.

Двоє дівчат років шістнадцяти чи сімнадцяти сором’язливо стояли в коридорі — одяг із грубої тканини, на ногах — дерев’яні черевики, а домоткані шарфи прикривають волосся. Та, що говорила, тримала щітку й кілька складених ганчірок, а її супутниця принесла відро гарячої води. Дівчата пані Фіц прибули прибрати кабінет лікаря.