Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 26)

— Ти впертий, як твій батько, — зауважив Алек, хоча в голосі почулося мимовільне схвалення. — І схожий ти на нього в якісь моменти, хоча високий і світлий, як народ твоєї матері.

— Ти його знав? — голос Джеймі звучав зацікавлено.

— О, троха. А більше чув. Я був тут у замку з часу, коли твої батьки побралися. Чув, як Дуґал і Колум говорили про Чорного Браяна, наче він сам диявол або гірше. І твою матір, діву Марію, він забрав у погане місце.

Джеймі розсміявся.

— І я схожий на нього?

— Ти саме такий, хлопче. Так, я розумію, чому тобі важко бути людиною Колума, розумію. Але треба ще дещо обміркувати, так? Якщо доведеться боротися за Стюартів, і Дуґал отримає своє, якщо опинитися на правильному боці в такому бою, можна повернути свої землі й отримати більше, хай би там що Колум робив.

Джеймі відповів тим, що я вважала «шотландським шумом» — цим невизначеним низьким горловим звуком, який міг означати майже все, що завгодно. Цього разу шум натякав на сумніви щодо ймовірності бажаного результату.

— Воно то так, — сказав він, — а якщо Дуґал не отримає своє, що тоді? Чи якщо битва буде проти дому Стюартів?

Алек сам видав гортанний звук.

— Тоді ти залишишся тут, хлопче. Будеш конюшим замість мене; мені вже мало лишилося, і я не бачив нікого кращого з кіньми.

Скромне кректання Джеймі вказало на вдячність за похвалу.

Старший чоловік вів далі, не звернувши увагу на переривання:

— Маккензі тобі як родичі; ти не зречешся своєї крові. І треба обміркувати ще дещо, — тепер він дражнив тоном голосу, — наприклад, панну Лірі?

Джеймі знову відповів шумом, цей вказував на збентеження й відмову.

— Гей, хлопче, юнак не погоджується на побиття заради дівчини, яка йому байдужа. І ти знаєш, що її батько не дозволить їй шлюб із кимось не з клану.

— Вона ще мала, Алеку, мені стало її шкода, — заперечив Джеймі. — Оце й усе.

Цього разу Алек видав шотландський шум, гортанне пирхання, сповнене глузливої недовіри.

— Розкажи це дверям сараю, хлопче; може, вони тобі й повірять, бо мізків немає. Навіть якщо це не Лірі, — а може бути гірший варіант, звісно, — в тебе будуть кращі шанси на шлюб, якщо ти матимеш троха грошей і майбутнє, а все це буде, якщо ти станеш наступним конюшим. Зможеш обрати серед дівчат, якщо котрась не обере тебе першою! — Алек пирхнув з веселощами чоловіка, який сміється не часто. — Вони будуть, наче мухи біля горщика з медом! Ти зараз без грошей та імені, але дівчата все ще зітхають по тобі, я сам бачив! — ще пирхання. — Навіть ця сассенах не може триматися далеко від тебе, хоча недавно стала вдовицею!

Щоб перервати наступні й дедалі неприємніші зауваження щодо себе, я вирішила, що настав час офіційно прокинутися. Потягнулася, позіхаючи, і сіла, умисно потираючи очі, щоб не дивитися на співрозмовників.

— Ммм. Схоже, я заснула, — сказала, мило блимаючи в їхній бік. Джеймі, червоний біля вух, заходився аж надто ретельно прибирати залишки пікніка. Старий Алек витріщився на мене, наче вперше помітив.

— Цікавишся кіньми, дівча? — запитав він. Я не могла заперечити в такій ситуації. Погодившись, що коні були дуже цікавими, я отримала детальний опис кобилки з загону, яка зараз сонно стояла, відпочиваючи, ворушачи хвостом, відганяючи час від часу мух.

— Можеш приходити й дивитися, коли схочеш, дівча, — підсумував Алек, — поки не наближаєшся і не відволікаєш коней. Вони мають працювати. — Це був такий привід відіслати мене геть, але я залишилася; згадавши, навіщо взагалі прийшла сюди.

— Так, наступного разу буду обережнішою, — пообіцяла. — Але перед тим, як я повернуся до замку, хочу перевірити плече Джеймі й зняти пов’язку.

Алек повільно кивнув, але, на диво, Джеймі відмовився від моєї допомоги й розвернувся до загону.

— Та це ще почекає, — сказав він, ховаючи погляд. — Сьогодні багато справ. Може, пізніше, після вечері? — це здалося дивним, досі він не надто поспішав повернутися до роботи. Але я не могла змусити його слухатися мене, якщо він не хотів. Знизавши плечима, я погодилася зустрітися з ним після вечері Й розвернулася до пагорба, щоб повернутися до замку.

Крокуючи схилом пагорба, я обмірковувала форму шраму на голові Джеймі. Він не був прямою лінією, наче залишений англійським широким мечем. Рана була вигнута, ніби її залишило помітно закруглене лезо. Лезо як у лохаберської сокири? Але мені здавалося, що такі грізні сокири носили лише члени клану.

На зворотному шляху мені спало дещо на думку: для юнака в розшуку Джеймі був надто довірливий із незнайомкою.

Залишивши кошик для пікніка на кухні, я повернулася до кімнати покійного Бітона, тепер чистої після відвідування енергійних помічниць пані Фіц. Навіть десятки скляних флаконів у шафі блищали в тьмяному світлі з вікна.

Шафа здавалася чудовим початком, там уже були зібрані різноманітні трави й ліки. Я кілька хвилин минулої ночі, поки не заснула, гортала сторінки книги в синій шкіряній палітурці, яку забрала з кабінету. Вона виявилася «Посібником і довідником лікаря» — переліком рецептів ліків при різних симптомах і захворюваннях, інгредієнти до яких, напевно, знаходилися переді мною.

Книга містила кілька розділів: «Трави, блювота й ліки з медом», «Пігулки й сиропи», «Різні глини і їх якості», «Відвари й протиотрути», а досить великий розділ мав зловісну назву «Проносне».

Я прочитала кілька рецептів, і причина відсутності успіху Дейві Бітона з його пацієнтами стала очевидною. «Від головного болю, — радив запис, — візьміть кульку ретельно висушеного кінського кізяку, перетріть на порошок, потім усе це випийте, додавши до гарячого елю». «Від судом у дитини причепіть за вухом п’ять п’явок». Кілька сторінок по тому: «Відвари з коріння чистотілу, куркуми й соку 200 водяних віслюків чудово допомагають у випадку жовтяниці». Я загорнула книгу, дивуючись тому, скільки пацієнтів покійного лікаря, згідно з його прискіпливим щоденником, не лише пережили лікування, а й впоралися із захворюваннями.

Попереду стояв великий слоїк із коричневого скла з кількома підозрілими кульками всередині, і після рецептів Бітона здогадувалася, що це могло бути. Повернувши його, я переможно прочитала підпис від руки: «Кінський кізяк». Вирішивши, що ця речовина не стала кращою з часом, я обережно відсунула слоїк, не відкриваючи його.

Подальше розслідування показало, що PURLES OVIS було латинською версією схожої речовини, але від вівці. «Мишаче вухо» теж мало тваринне походження, а не рослинне, і я не без огиди відсунула флакон із крихітними рожевими сухими вушками.

Мені було цікаво, чим виявляться «водяні віслюки» або, як варіант, «водяні ослюки» і «водяні віслючки». Цей інгредієнт у ліках здавався важливим, і я зраділа, побачивши закоркований флакон з таким написом на папірці. Флакон був наповнений наполовину чимось схожим на маленькі сірі пігулки. Не більше сантиметра в діаметрі, ідеально круглі. Навички дозування Бітона викликали в мене захват. Я піднесла флакон ближче до обличчя, дивуючись його легкості. А потім помітила смуги на кожній «пігулці» і мікроскопічні ніжки, складені до центру. Я швидко опустила флакон, витерла руку об фартух і додала до списку, який складала подумки, ще один запис. «Водяні віслюки» виявилися мокрицею¹⁰.

У баночках Бітона були й більш-менш нешкідливі речовини, а в кількох виявилися засушені трави чи екстракти, які могли ще згодитися. Я знайшла коріння ірису й запашний оцет, якими пані Фіц лікувала рани Джеймі Мактавіша. А ще дягель, полин, розмарин і щось, позначене як «Смердючка». Обережно відкрила флакон, але це виявилися лише ніжні верхівки ялинових гілок, і приємний свіжий аромат вилетів з відкритої пляшечки. Я залишила флакон на столі, щоб покращити повітря в малій темній кімнаті, і продовжила перевірку.

Викинула слоїки із засушеними равликами; МАСЛО ДОЩОВИХ ЧЕРВ’ЯКІВ, що відповідало назві; VINUM MILLEPEDATUM — шматочки багатоніжок, просочені вином; ПОРОШОК ЄГИПЕТСЬКОЇ МУМІЇ — пил невизначеного походження, що міг бути, як на мене, мулом зі струмка, а не з гробниці фараона; кров голуба, яйця мурах, кілька засушених жаб, ретельно запакованих у мох, і ЧЕРЕП ЛЮДИНИ, ПОРОШОК. Цікаво, чий.

Я майже весь день вивчала вміст шафи й скрині з шухлядами. Коли завершила, за дверима кабінету зібралася велика купа викинутих пляшечок, коробок і фляг, якої треба було позбутися, а менша колекція потенційно корисних речей повернулася до шафи.

Якийсь час роздивлялася великий згорток павутиння, вагаючись. «Довідник» Бітона й мої невиразні спогади про народну медицину натякали, що павутиння годилося для перев’язування ран. Я хотіла б вважати це жахливо негігієнічним, але досвід із ганчірками біля дороги показав мені, що з собою варто мати щось із липкими й поглинальними якостями для перев’язування. Врешті-решт, я прибрала павутиння до шафи, вирішивши пошукати спосіб простерилізувати його. Варити, напевно, не можна. Може, пара очистить його, не прибравши липкість?

Я потерла долонями фартух, розмірковуючи. Перевірила вже майже все, окрім дерев’яної скрині біля стіни, тож підняла кришку й одразу відсахнулася від смороду зсередини.

Скриня була сховищем всього, чим Бітон проводив операції. Було там кілька зловісного вигляду пилок, ножів, різців й інших знарядь, що краще згодилися б для будівельних робіт, а не для використання на ніжних людських тканинах. Сморід, схоже, виник тому, що Дейві Бітон не вважав за потрібне чистити знаряддя між використаннями. Я скривилася з відразою, побачивши темні плями на деяких лезах, і захлопнула кришку.