Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 28)

— Це вже перебір, хіба ні? — безтурботно сказала я, махнувши рукою на гобелен і плюхнувшись на лаву поруч із нею.

— О! Гм, так, — відповіла вона обережно, трохи посунувшись. Я спробувала привітно спілкуватися з нею, але вона відповідала переважно короткими словами, червоніла й здригалася, коли я зверталася до неї, тому я швидко здалася, мою увагу відволікла сцена в кінці залу.

Арфа була належно налаштована, і Ґвіллін витягнув з плаща три дерев’яні флейти різного розміру, які розклав на столику поруч.

Я раптом помітила, що Лірі не поділяє моєї цікавості до барда і його інструментів. Вона трохи напружилася й визирала з-за мого плеча в бік нижньої арки, водночас відхиляючись до тіней під гобеленом, щоб її не помітили.

Я простежила за напрямком її погляду й помітила високу рудоволосу фігуру Джеймі Мактавіша, який щойно увійшов до залу.

— А, галантний герой! Він тобі подобається? — спитала я в дівчини поруч із собою. Вона шалено захитала головою, але яскраво зашарілася, і цієї відповіді вистачило.

— Тоді спробуймо щось зробити? — мовила я, почуваючись відвертою і великодушною. Я встала й жваво помахала, щоб привернути його увагу.

Юнак вловив мій сигнал і попрямував крізь натовп, усміхаючись. Я не знала, що відбулося між ними на подвір’ї, але вирішила, що він привітав дівчину тепло, хоча все ще надто ввічливо. Мені він вклонився більш розслаблено, після вимушеної близькості наших взаємин він не міг ставитися до мене як до незнайомки.

Кілька пробних нот з верхнього кінця залу повідомили про початок розваги, і ми швидко зайняли місця, Джеймі опинився між Лірі й мною.

Ґвіллін не вражав зовнішністю — худий і з волоссям мишачого кольору, але бачили б ви його, коли він починав співати. І що там та зовнішність — з лиця воду не пити, тим часом вуха насолоджувалися. Почав з простої пісні, щось ґельською із сильним акцентом на рими в рядках і супроводом з найменшим торканням струн інструмента, щоб кожна тремтлива струна неначе несла відгомін слів з одного рядка до наступного. Голос теж був оманливо простим. Спочатку здавалося, що він просто приємний, але не сильний. А потім виявлялося, що звук проходив крізь тебе, і кожен склад був кришталево чистим, навіть якщо ти не розумів його, і відлунював гостро в голові.

Пісня викликала теплі оплески, і співак одразу перейшов до наступної, цього разу валлійською, здається. Для мене це звучало

як дуже мелодійне булькання, але люди навколо мене підспівували, тож чули її раніше.

Під час короткої паузи для налаштування я тихо спитала в Джеймі:

— Ґвіллін давно в замку? — а потім згадала й сказала. — О, але ж ти не знаєш, так? Я забула, що ти теж тут новенький.

— Я був тут раніше, — відповів він, звернувши увагу на мене. — Прожив рік у замку, коли мені було десь шістнадцять, і Ґвіллін тоді був тут. Колум обожнює його музику. Гарно платить Ґвілліну, щоб він залишався. Доводиться, бо валлійцю були б раді у будь-якому замку, де він вирішить угніздитися.

— Я пам’ятаю, коли ти був тут раніше. — Це була Лірі, все ще з рум’янцем, але хотіла брати участь у розмові. Джеймі обернувся до неї, ледь помітно усміхаючись.

— Та невже? Тобі тоді було сім чи вісім. Не думав, що я тоді привертав увагу, і мене можна було запам’ятати. — Він ввічливо обернувся до мене й сказав. — То ти знаєш валлійську?

— Але я справді пам’ятаю, — мовила Лірі вперто. — Ти був, гм… тобто… ти не пам’ятаєш мене з того часу? — Вона нервово стискала складки своєї спідниці. І гризла нігті — я помітила.

Увагу Джеймі відволікла група людей в іншій частині кімнати, вони про щось сперечалися ґельською.

— Га? — неуважно сказав він. — Ні, навряд чи. Але, — сказав він з усмішкою, зненацька звернувши увагу на неї, — хотів би. Молодик шістнадцяти років, надто захоплений власним великим «я», щоб звертати увагу на тих, кого вважає лише зграйкою сопливих дітлахів.

Я розуміла, що цими словами він хотів покепкувати сам із себе, а не зі співрозмовниці, але ефект був не таким, як він сподівався. Можливо, невелика пауза дозволить Лірі опанувати себе, і я швидко втрутилася.

— Я не знаю валлійської. А ти знаєш, про що він співає?

— О, так. — І Джеймі почав дослівно перекладати пісню англійською. Це виявилася стара балада про юнака, який покохав молоду дівчину (а як іще?), але вважав себе негідним її, бо був бідний, тож він вирішив піти у плавання, щоб трохи збагатитись. Та корабель юнака розбився, він натрапив на морських змій, від яких походила неабияка небезпека, і русалок, які хотіли зачарувати його, втрапляв у пригоди, знайшов скарб, а коли повернувся додому, то дізнався, що кохана вийшла заміж за його найкращого друга, біднішого, але хитрішого.

— А як ти вчинив би? — спитала, дражнячи його. — Не одружився б без грошей, чи обрав би дівчину й не переймався через гроші? — Це питання зацікавило й Лірі, вона нахилила голову, щоб почути відповідь, хоча робила вигляд, що уважно всотувала мелодію на флейті, яку розпочав Ґвіллін.

— Я? — Джеймі розвеселило моє питання. — Грошей у мене немає, шансів їх отримати мало, тож мені пощастить знайти дівчину, яка вийде за мене без цього. — Він похитав головою з усмішкою. — Терпіти не можу морських змій.

Він розкрив рота, щоб сказати ще щось, але його зупинила Лірі, сором’язливо торкнулася його руки, зашарілася й відсмикнула її, наче від вогню.

— Шш, — сказала вона. — Тобто… він розповідатиме історії. Не хочеш послухати?

— О, так. — Джеймі нахилився в передчутті, потім зрозумів, що перекрив мені поле зору, і наполіг, щоб я сіла по другий бік від нього, посунувши Лірі на лаві. Я бачила, що дівчина не зраділа цьому рішенню, і намагалася переконати, що мене все влаштовує, але він вирішив твердо.

— Ні, тут ти краще бачитимеш і чутимеш. А якщо він говоритиме ґельською, я прошепочу тобі на вухо те, що він каже.

Кожну частину виступу барда сприймали з теплими оплесками, хоча люди стиха перемовлялися, поки він грав, створювали низький гомін за високими солодкими нотами арфи. Але тепер усі замовкли в очікуванні. Коли Ґвіллін промовляв, то звучав так само чисто, як під час співу: кожне слово досягало кінця високого залу з протягами без напруги.

— Це було давно, двісті років тому… — заговорив він англійською, і я раптом відчула дежавю. Саме так казав наш гід на озері Лох-Несс, розповідаючи легенди западини Ґлен.

Але він обрав не історію про примар чи героїв, а розповідь про крихітний народець.

— Крихітний народець жив біля Дандреґґана, — почав він. — Пагорб так назвали на честь дракона, який там жив. Фіни його вбив і закопав там, де той упав, звідси й назва місця. Після смерті Фінна і феній крихітний народець оселився на пагорбі. Вони хотіли, щоб людські матері були годувальницями їхніх дітей-фейрі, адже людина має те, чого немає у фейрі, і крихітний народець думав, що це могло передатися з молоком матері їхнім малюкам.

— Юен Макдональд з Дандреґґана не був вдома в ту ніч, коли його дружина народила першого сина: він пас на луках худобу. Повз нього пролетів нічний вітер, і в диханні вітру Юен почув стогін дружини, тож Юен Макдональд розвернувся й кинув ножем у вітер в ім’я Трійці. І його дружина впала на землю, врятована, поруч із ним.

Історію сприйняли із загальним «ах» в кінці, після неї одразу прозвучали розповіді про розум і дотепність крихітного народцю, про їхню взаємодію зі світом людей. Деякі були ґельською, а деякі англійською, схоже, залежало від того, яка мова краще пасувала до ритму слів, бо всі вони звучали гарно, незалежно від змісту казки. Джеймі стримав обіцянку й тихо перекладав ґельську для мене так швидко й легко, наче вже чув ці історії багато разів.

Одна така історія особливо привернула мою увагу. Якось чоловік, який опинився пізно вночі на пагорбі фейрі, почув жіночий спів, «сумний і журливий», від каменів пагорба. Він прислухався і почув слова:

— Я дружина з дому Балнейн

Фейрі знову викрали мене.

Тож він попрямував до дому Балнейн, і виявилося, що власника немає вдома, а його дружина й малий син зникли. Чоловік поспішив відшукати священника й привів його до пагорба фейрі. Священник благословив камені пагорба, окропивши їх святою водою. Ніч зненацька стала темнішою, пролунав розкотистий грім. Потім з-за хмар вийшов місяць і осяяв жінку, дружину Балнейна, яка лежала втомлена на траві з дитиною в руках. Жінка була знесилена, наче довго блукала, але не могла пояснити, де була і як туди потрапила.

Інші в залі теж мали історії, і Ґвіллін відпочивав на стільці й пив вино, поки люди один за одним біля вогню оповідями викликали в залу захоплення.

Деяких я майже не чула, бо сама була захоплена, але власними думками, що оберталися, сплітаючись під впливом вина, музики й легенд про фейрі.

— Це було давно, двісті років тому…

«Історії Нагір’я завжди відбуваються двісті років тому», — казав превелебний Вейкфілд у спогадах. — Це як у нас «За царя Панька, як земля була тонка…».

І жінки, замкнені в каменях на пагорбах фейрі, мандрували далеко й прибували втомлені, але не знали, де були і як туди потрапили.

Волосся встало дибки на моїх руках, наче від холоду, і я тривожно потерла їх. Двісті років. З 1945-го у 1743-й — майже збіглося. І жінки проходили крізь камені. Мені раптом стало цікаво, чи завжди це були лише жінки.