Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 27)

Відтягнула скриню до дверей, вирішила сказати пані Фіц, що ці знаряддя, ретельно прокип’ячені, варто віддати столяру замка, якщо такий був.

Шарудіння позаду попередило мене, і я не зіштовхнулася з тим, хто увійшов. Розвернулася й побачила двох юнаків, один притримував другого, а той стрибав на одній нозі. Хвора нога була перев’язана брудними ганчірками в плямах свіжої крові.

Я озирнулася й вказала на скриню — більше варіантів не було.

— Сідайте, — сказала я.

Новий лікар замку Леох приступив до роботи.

8

Вечірня розвага

Я лежала в ліжку, відчуваючи втому. Дивно, мені навіть сподобалося копирсатися в речах покійного Бітона, а допомога кільком пацієнтам, хоча ресурсів було замало, дала мені змогу знову відчути себе сильною й корисною. Відчувати плоть і кістки під пальцями, перевіряти пульс, язики й очі було звично, і це сильно допомогло опанувати порожнечу й паніку, що була зі мною від проходу крізь камінь. Хоч обставини були дивні, і я почувалася не на місці, було дуже приємно зрозуміти, що це теж люди. З теплою плоттю і волоссям, з серцями, чиє биття можна було відчути, і легенями, що гучно дихали. Деякі з них погано пахли, були з вошами і брудом, але це для мене не новина. Умови не гірші, ніж у польовому шпиталі, і рани поки що були, на щастя, незначними. Неймовірно приємно знову полегшувати біль, вправляти суглоби, прибирати шкоду. Відповідальність за добробут інших допомагала не відчувати себе жертвою примх неможливої долі, що привела мене сюди, і я була вдячна Колуму за пропозицію.

Колум Маккензі. Дивний чоловік. Освічений, неймовірно ввічливий і турботливий, зі стриманістю, яка приховувала сталевий стрижень всередині. Сталь була помітніша в його брата Дуґала: той був природженим воїном. Але коли вони були разом, абсолютно зрозуміло, хто сильніший. Колум був вождем, хоча й із кривими ногами.

Синдром Тулуз-Лотрека. Я досі ніколи не бачила такого на власні очі, але чула опис. Назване на честь найвідомішого страждальця (якого на той момент ще навіть не існувало, нагадала я собі), це було дегенеративне захворювання кісток і сполучних тканин. Недужі часто виглядали нормально, хіба трохи хворобливо, до підліткових років, коли довгі кістки ніг від стресу через необхідність тримати тіло прямо, починали руйнуватися.

Бліда шкіра з передчасними зморшками була ще одним зовнішнім ефектом поганого кровообігу, що характеризував захворювання. Як і сухість і помітна мозолястість пальців рук і ніг, що я вже помітила. Ноги ставали кривими, вигиналися, спина страждала від стресу, часто теж вигиналася, викликаючи у жертви сильний дискомфорт. Я подумки читала опис з підручника, повільно розчісуючи пальцями волосся. Низька кількість лейкоцитів, підвищена сприйнятливість до інфекцій, схильність до раннього артриту. Через поганий кровообіг і руйнування сполучної тканини жертви були незмінно безплідними й часто імпотентами.

Я зупинилася одразу, згадавши про Геміша. «Мій син», — сказав Колум, з гордістю представляючи хлопця. Мм, подумала я. Може, і не імпотент. А може, і так. Летіші пощастило, що багато чоловіків Маккензі були доволі схожі між собою.

Від цих цікавих роздумів мене відволік несподіваний стукіт у двері. Це виявився один із всюдисущих хлопчиків: приніс запрошення від самого Колума. «У залі будуть співати», — сказав він, і моя присутність вшанувала б Маккензі, якщо я не проти спуститися.

Мені було цікаво знову побачити Колума після нещодавніх роздумів. Я швидко кинула погляд на дзеркало, пригладила волосся — без успіху, зачинила за собою двері й пішла за хлопцем холодними й звивистими коридорами.

Зал уночі виглядав інакше — святково, із сосновими смолоскипами, що тріщали вздовж стін, іноді спалахуючи голубими вогниками скипидару. Величезний камін з рожнами й котлами був не такий активний після божевілля вечері, тепер лише одне велике вогнище палало всередині завдяки двом чималим колодам, що згорали повільно, а рожни були сховані у просторий димохід.

Столи й лави ще були тут, але трохи посунуті, щоб звільнити місце біля каміна, де, схоже, був центр розваги, бо різьблений стілець Колума стояв з одного боку. Колум уже сидів там, тепла ковдра лежала на ногах, а малий столик з графином і кубками стояв неподалік.

Побачивши, що я завмерла у дверях, він поманив мене до себе дружнім жестом і вказав на лаву поруч.

— Радий, що ви прийшли, пані Клер, — невимушено сказав він. — Ґвіллін зрадіє новому слухачеві, хоча ми завжди хочемо його слухати. — Вождь Маккензі мав утомлений вигляд, як на мене: широкі плечі трохи опустилися й передчасні зморшки на обличчі стали глибшими.

Я пробурмотіла щось несуттєве й окинула поглядом зал. Люди починали приходити, іноді виходили, стояли й балакали невеликими групами, поступово займали місця на лавах вздовж стін.

— Перепрошую? — я розвернулася, не почувши слова Колума в щораз більшому гомоні, а він протягнув мені графин милої форми дзвона з блідо-зеленого кришталю. Рідина всередині крізь скло здавалася зеленою, як глибини моря, але, коли її вилили, виявилася гарного блідо-рожевого кольору з найсмачнішим букетом. Смак був не гірший, і я заплющила від задоволення очі, дала змогу випарам вина лоскотати моє піднебіння, а потім неохоче дозволила кожному ковтку нектару пролитися в моє горло.

— Добре, так? — низький голос повеселішав, і я розплющила очі й побачила схвальну усмішку Колума.

Я розкрила рот, щоб відповісти, але виявила, що атласний смак був оманливий, вино достатньо міцне, щоб тимчасово паралізувати голосові зв’язки.

— Чу-чудово, — примудрилася вимовити я.

Колум кивнув.

— Саме так. Рейнське. Не знайомі з цим?

Я похитала головою, а він нахилив графин над моїм кубком і наповнив його рожевим вином. Кубок тримав за ніжку, крутив його перед обличчям, щоб світло вогню осяяло вміст яскраво-червоними плямами.

— Ви знаєтеся на вині, — сказав Колум, нахиливши келих, насолоджуючись насиченим фруктовим запахом. — Але це природно, бо ваша родина французи. Чи наполовину французи, гадаю, — виправився він з усмішкою. — 3 якої частини Франції ваші родичі?

Я вагалася мить, потім вирішила триматися правди, якщо могла, і відповіла:

— Це старий зв’язок і не близький, але тамтешні мої родичі — з півночі біля Комп’єню. — Я ошелешено зрозуміла, що зараз мої родичі справді були біля Комп’єню. Тож я не брехала.

— Он як. Самі там не були?

Я нахилила келих, водночас хитаючи головою, і глибоко вдихнула аромат вина.

— Ні, — сказала я з заплющеними очима. — І не бачилася ні з ким із тих родичів. — Розплющивши очі, помітила його уважний погляд. — Я вам це казала.

Він кивнув, не обурений.

— Було таке. — Його очі були гарного м’якого сірого кольору з густими чорними віями. Колум Маккензі був дуже привабливим чоловіком до пояса. Я кинула погляд повз нього на групу, що влаштувалася ближче за всіх до вогню, де помітила його дружину Леті-шу з кількома панянками, всі жваво обговорювали щось із Дуґалом Маккензі, теж привабливим чоловіком, абсолютно.

Коли повернулася очима до Колума, він задумливо дивився на один із гобеленів на стіні.

— А ще я казала, — раптом промовила я, відволікаючи його від миті неуважності, — що хотіла б відбути до Франції якомога швидше.

— Було таке, — повторив він задоволено й схопив графин, запитально піднявши брову. Я міцно тримала келих, вказала на половину, бо хотіла лише трохи, але він знову наповнив його майже по вінця.

— А я казав вам, пані Бошам, — мовив він, дивлячись на вино, яке наливав, — ви маєте вичекати тут, поки не складуться умови для вашої поїздки. Не треба поспішати. Зараз лише весна, є ще місяці до того, як осінні шторми зроблять перетин Ла-Маншу небезпечним. — Він підвів очі й підняв графин, пронизуючи мене хитрим поглядом.

— Але якщо назвете імена своїх родичів у Франції, я спробую повідомити заздалегідь, щоб вони готувалися до вашого прибуття, га?

Це спрацювало, мені довелося пробурмотіти щось на кшталт «так, можливо, пізніше» і поспішити відійти, бо хотіла відвідати необхідне місце перед початком співів. Цей раунд за Колумом, але матч ще не завершився.

Привід був не зовсім вигаданий, а відвідати належну кімнату вдалося не так швидко, бо я блукала потемнілими коридорами замку в пошуках потрібного місця. Назад ішла навпомацки з келихом у руці, знайшла арку залу зі світлом, але, коли увійшла, зрозуміла, що це був нижчий вхід, і тепер я опинилася в протилежному від Колума кінці. Я зраділа цьому в обставинах, що склалися, попрямувала ненав’язливо до довгої кімнати, намагаючись зливатися з невеликими групами людей, поки проштовхувалася вздовж стіни до ряду лав.

Кинувши погляд на верхню частину залу, я побачила худого чоловіка, напевно, барда Ґвілліна, бо він ніс невелику арфу. Після жесту Колума слуга швидко приніс бардові стілець, на який той усівся й почав налаштовувати інструмент, легенько торкаючись струн. Колум налив ще келих вина з графина, махнув рукою ще раз, щоб слуга відніс його барду.

— О, він про дудку прохав, про миску прохав і кликав скрипалі-і-ів, — проспівала я без поваги під ніс, викликавши дивний погляд дівчини Лірі. Вона сиділа під гобеленом, на якому був зображений мисливець з шістьма витягнутими й косоокими собаками, що гналися за одним зайцем.