Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 29)

Ще дещо спало мені на думку. Жінки поверталися. Хай що цьому сприяло — свята вода, закляття чи ніж, — але вони поверталися. Тож, мабуть, — лише гіпотетично, — це можливо. Мені треба дістатися стоячих каменів Крейґ-на-Дун! Хвилювання наростало, мене трохи нудило, і я потягнулася за келихом вина, щоб заспокоїтися.

— Обережно! — Мої пальці стикнулися з краєм майже повного кришталевого келиха, який я безтурботно поставила на лаву поруч із собою. Довга рука Джеймі пролетіла над моїми колінами й насилу встигла врятувати келих від руйнування. Він підняв келих, ніжно тримаючи його за ніжку двома пальцями, і поводив ним обережно під своїм носом. Потім віддав келих мені, піднявши брови.

— Рейнське, — люб’язно пояснила я.

— Знаю, — сказав він, усе ще здивований. — Від Колума?

— Так. Хочеш спробувати? Дуже смачно. — Я підняла келих, рука трохи тремтіла. Після миті вагань він прийняв келих і відпив маленький ковток.

— Так, непогано, — промовив, повертаючи келих. — А ще воно подвійної міцності. Колум п’є його на ніч через біль у ногах. Скільки ти випила? — спитав він, придивляючись до мене.

— Два, ні, три келихи, — сказала з гідністю. — Натякаєш, що я сп’яніла?

— Ні, — відмовив він, брови все ще були підняті. — Я вражений, що ні. Багато з тих, хто пив вино з Колумом, опинялися під столом після другого келиха. — І знову забрав у мене келих.

— Та все ж, — твердо додав він, — краще тобі це більше не пити, бо не підіймешся сходами. — Нахилив келих і навмисно випив усе сам, а потім віддав порожній келих Лірі, не дивлячись на неї.

— Віднеси це, дівча, — недбало сказав. — Вже пізно. Я краще проведу пані Бошам до її кімнати. — Він поклав долоню під мій лікоть і повів до арки, а дівчина дивилася на нас таким поглядом, що залишалося радіти, що погляд не вбиває.

Джеймі піднявся зі мною до кімнати й, трохи здивувавши мене, увійшов за мною. Здивування зникло, коли він зачинив двері й одразу зняв сорочку. Я й забула про перев’язку, яку намагалася зняти останні два дні.

— Буду радий позбутися цього, — сказав, потираючи штучний шовк і лляну тканину під рукою. — Натирало днями.

— Здивована, що ти сам не зняв пов'язку, — промовила, розплутуючи вузли.

— Боявся після того, як ти сварилася, накладаючи першу, — відказав він, зухвало усміхаючись мені. — Думав, що дістану по дупі, якщо лиш торкнуся.

— Отримаєш зараз, якщо не сядеш і не замреш, — вдавано суворо мовила я. Натиснула руками на його здорове плече й, похитуючись, опустила його на стілець.

Я прибрала тканину, що стримувала руку, і обережно торкнулася суглоба плеча. Він був трохи набряклим, із синцями, але я не відчула розірваних м’язів.

— Якщо ти так хотів цього позбутися, чому не дозволив зняти пов’язку вчора?

Його поведінка в загоні ошелешила мене тоді, та й зараз, коли я побачила ділянки почервонілої шкіри там, де грубі краї лляних смужок майже протерли шкіру. Я обережно підняла пов’язку, але під нею все було добре.

Він кинув на мене погляд, а потім сором’язливо опустив очі.

— Ну… я не хотів знімати сорочку перед Алеком.

— Такий скромний? — сухо спитала я, змушуючи його підняти руку, щоб перевірити гнучкість суглоба. Він трохи кривився від рухів, але усміхнувся від слів.

— Якби я таким був, не сидів би напівголим у твоїй кімнаті, так? Ні, справа в слідах на моїй спині. — Помітивши, що я підняла брови, він пояснив: — Алек знає, хто я… тобто він чув, що мене відшмагали, але не бачив цього. А знати щось і бачити на власні очі — не одне й те саме. — Боязко помацавши постраждале плече, він відвів очі й насуплено дивився на підлогу. — Це… може, ти не зрозумієш, про що я. Але коли знаєш, що людина постраждала, це лише одна з речей, яку ти знаєш про неї, яка не впливає на те, як ти її сприймаєш. Алек знає, що мене відшмагали, як знає, що в мене руде волосся, і це не змінює його ставлення до мене.

Він підвів очі, сподіваючись на моє розуміння.

— Але коли бачиш на власні очі… — він завагався, шукаючи слова, — це вже… особисте, напевно, я про це. Гадаю… якщо він побачить шрами, він не зможе більше бачити мене й не думати про мою спину. А я буду бачити, як він думає про це, через це згадувати все, і… — він замовк, знизавши плечима. — Таке собі пояснення, так? Може, я надто ніжно ставлюся до цього. Я все ж таки сам цього не бачу; може, все не так погано.

Я бачила, як поранені рухалися вулицею на милицях, і люди проходили повз, ховаючи очі, тож його пояснення було не таке погане.

— А ти не переймаєшся, що я бачу твою спину?

— Ні. — Він трохи здивувався і якусь мить обмірковував це. — Напевно… ти вмієш дати мені знати, що тобі шкода через це, але я від цього не почуваюся жалюгідним.

Він терпів і не рухався, а я обійшла його й оглянула спину. Не знаю, що він собі уявляв, але вигляд був доволі кепський. Навіть у світлі свічок, не вперше зіткнувшись із цим, я була приголомшена. Досі я бачила лише одне плече. Шрами вкривали його спину від плечей до пояса. Багато з них вицвіли, стали лише тонкими білими лініями, гірші сформували товсті срібні клини, що розрізали гладкі м’язи. Я з жалем подумала, якою гарною була ця спина раніше: шкіра молода й світла, лінії кісток і м’язів — тверді й граційні, плечі — пласкі й квадратні, а хребет — пряма й глибока западина між округлими стовпами м’язів, що здіймалися по боках.

Джеймі мав рацію. Дивлячись на це безглуздо сполосоване тіло, я не могла не уявляти процес, який призвів до такого. Намагалася не уявляти його підняті м’язисті руки, витягнуті в боки й прив’язані, мотузки, що різали зап’ястки, руду голову, що притискалася до стовпа в агонії, але шрами легко викликали зображення в голові. Він кричав, коли це робили? Я швидко обірвала думку. Чула історії з повоєнної Німеччини, звісно, про звірства набагато гірші за це, але він був правий; чути — не одне й те саме, що бачити.

Я мимоволі торкнулася, наче могла цим зцілити його, стерти сліди пальцями. Він глибоко зітхнув, але не ворушився, поки я окреслювала глибокі шрами, один за одним, ніби показувала йому розмір шкоди, якої він не бачив. Після цього я легенько поклала долоні на його плечі в тиші, шукаючи слова.

Він торкнувся моєї долоні й легенько стиснув її, визнаючи те, чого я не могла вимовити.

— З іншими траплялося й гірше, дівча, — тихо сказав він. Відпустив руку, і чари розвіялися.

— Гоїться наче непогано, — промовив, намагаючись подивитися на поранене плече. — Болить уже не так сильно.

— Добре, — відказала я, кашлянувши, щоб прибрати перепону, що застрягла в горлі. — Рана дійсно добре загоюється: гарно вкрилася кіркою, нічого не сочиться. Просто бережи її від забруднення і не навантажуй сильно руку ще днів зо два-зо три. — Я поплескала по здоровому плечу, відпускаючи його. Він без допомоги надягнув сорочку, заправив довгі краї в кілт.

На незручну мить він завмер у дверях, хотів сказати щось на прощання. Врешті-решт, запросив мене у стайні завтра подивитися на новонароджене лоша. Я пообіцяла, що буду, і побажали доброї ночі в один голос. Ми розсміялися й безглуздо кивали один одному, поки я зачиняла двері. Я одразу впала в ліжко й заснула в тумані вина, бачила тривожні сни, яких не згадала вранці.

Наступного дня після допомоги новим пацієнтам, пошуку корисних трав для поповнення запасів і — з серйозним виглядом — запису деталей у чорний щоденник Дейві Бітона, я залишила вузький кабінет заради повітря й вправ.

Навколо поки нікого не було, і я скористалася можливістю вивчити верхні поверхи замку: зазирала в порожні кімнати, запам’ятовувала розташування гвинтових сходів, малюючи в голові мапу замку. Не знаю, чи існував узагалі якийсь план, коли замок починали будувати, але за роки його існування тут і там з якихось міркувань і за якихось потреб щось добудовувалося, словом суцільний хаос в архітектурному сенсі. У цьому коридорі, наприклад, у стіні біля сходів була абсолютно безцільно вбудована ніша: просто займала порожній простір, надто малий для цілої кімнати.

Ніша була частково схована від поглядів смугастою лляною занавіскою, і я пройшла б повз, не зупиняючись, якби щось біле всередині не привернуло мою вагу. Я завмерла, хотіла вже посунути тканину й зазирнути в нішу. Це виявився рукав сорочки Джеймі. Він тримав за спину дівчину, намагаючись пригорнути її до себе й поцілувати. Вона сиділа в нього на колінах, її золотисте волосся виблискувало на сонці, що падало крізь щілину, відбиваючи світло, наче поверхня струмка яскравого ранку.

Я завмерла, не знаючи, що робити. Не хотіла шпигувати за ними, але боялася, що мої кроки камінною підлогою коридору привернуть їхню увагу. Поки я вагалася, Джеймі перервав обійми й підвів очі. Він спіймав мій погляд, і тривога на його обличчі змінилася усвідомленням. Піднявши брову й іронічно знизавши плечима, він зручніше посунув дівчину на колінах і нахилився до неї. Я також знизала плечима й пішла собі навшпиньках геть. Не моє діло. Втім, сумніваюся, що Колум і батько дівчини зрадіють такому «спілкуванню». Наступного разу його знову поб’ють, якщо вони не будуть обережніше обирати місце зустрічі.

Я знайшла його за вечерею того вечора з Алеком, сіла навпроти них за довгим столом. Джеймі привітав мене ввічливо, але погляд був пильним. Старший Алек звично сказав мені «Мгм». Жінки, як він пояснив мені ще в загоні, не цінують коней, тож про що з ними говорити?