Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 30)

— Як справи з приборканням коней? — спитала я, щоб перервати зосереджене жування по той бік столу.

— Непогано, — відповів обережно Джеймі.

Я подивилася на нього над тарілкою вареної ріпи.

— У тебе невеликий набряк на губі, Джеймі. Кінь брикнув? — спитала я їдко.

— Так, — відповів він, примруживши очі. — Вдарила головою, коли я не дивився. — Він говорив спокійно, але я відчула, як велика стопа опустилася на мою під столом. Спочатку легенько, але все й так було зрозуміло.

— Шкода; кобили бувають небезпечні, — невинно сказала я.

Нога притиснула сильніше, а Алек сказав:

— Кобила? Ти ж зараз не працюєш з кобилами, хлопче?

Я спробувала використати другу ногу як важіль; це не спрацювало, і я нею різко вдарила його по щиколотці. Джеймі несподівано здригнувся.

— Ти чого? — запитав Алек.

— Язика прикусив, — пробурмотів Джеймі, похмуро дивлячись на мене над долонею, якою він затулив рота.

— Молодий нездара. Та й чому дивуватися, якщо цей бовдур не може навіть відійти від коня, коли… — Алек говорив кілька хвилин, звинувачуючи помічника в незграбності, лінощах, дурості й загальній нездарності. Джеймі, можливо, найменш незграбна людина в моєму житті, не підіймав голови й незворушно їв під критику, хоча його щоки палали. Я ж решту часу вечері скромно дивилася на свою тарілку.

Джеймі відмовився від додаткової порції юшки, зненацька залишив стіл, перервавши тираду Алека. Ми зі старим конюшим їли в тиші кілька хвилин. Витерши тарілку залишками хліба, старий запхав його до рота й відхилився, глузливо оглядаючи мене блакитним оком.

— Не варто дражнити хлопця, — повідомив він. — Якщо її батько чи Колум дізнаються, юний Джеймі отримає не лише синець під оком.

— Наприклад, дружину? — сказала я, дивлячись йому в очі. Він повільно кивнув.

— Можливо. Але йому потрібна не така дружина.

— Хіба? — мене це трохи здивувало після зауважень Алека в загоні.

— Ні, йому потрібна жінка, а не дівчина. А Лірі буде дівчинкою навіть у п’ятдесят. — Похмурий старий рот вигнувся майже в усмішці. — Можна подумати, що я все життя просидів у стайні, але в мене була дружина, була жінка, і я добре знаю різницю. — Блакитні очі спалахнули, поки він вставав. — Як і ти, дівча.

Я рвучко простягнула руку, щоб зупинити його.

— Звідки ви… — почала я. Старий Алек презирливо пирхнув.

— У мене одне око, та я не сліпий, — і він пішов геть, крекчучи й пирхаючи. Я знайшла сходи і попрямувала до власної кімнати, обмірковуючи те, що старий конюший хотів дати мені зрозуміти останніми словами.

9

Збори

Моє життя набуло певної організації, якщо не формальної рутини. Прокидаючись на світанку з іншими мешканцями замку, я снідала в залі, а потім, якщо в пані Фіц не було для мене пацієнтів, вирушала працювати до просторих садів замку. Кілька інших жінок регулярно поралися там з допомогою хлопців різного віку й статури, які снували туди-сюди, прибираючи сміття, впорядковуючи знаряддя, підживлюючи рослини перепрілим гноєм. Я зазвичай працювала там удень, іноді йшла на кухню й допомагала обробляти вирощений урожай для безпосереднього використання в їжу або для зберігання, якщо якась невідкладна проблема з чиїмсь здоров’ям не викликала мене до сховища — так я назвала комору жахів покійного Бітона.

Час від часу я приймала запрошення Алека й приходила до стайні чи загону, милувалася кіньми, що аж лиснилися і сяяли здоров’ям на весняній траві.

Деякими вечорами одразу після вечері лягала спати, втомлена днем роботи. В інші дні, коли могла тримати очі розплющеними, брала участь у зборах у великій залі, слухала вечірню розвагу з розповідями, піснями або музикою арфи чи флейт. Валлійського барда Ґвілліна я могла слухати годинами, зачарована, хоча частіше за все не розуміла, про що він співав.

Мешканці замку звикали до моєї присутності, а я до них, деякі з жінок почали обережно пропонувати дружбу чи принаймні долучати мене до своїх розмов. їх розбирала неабияка цікавість щодо моєї появи, але я відповідала на їхні нерішучі запитання варіантами історії, яку розповіла Колуму, і невдовзі вони змирилися, що дізнаються лише це. Коли вони з’ясували, що я знаюся на лікуванні, їхня цікавість зросла, і вони почали питати про ліки для їхніх дітей, чоловіків і худоби, і доволі часто останні дві категорії мало відрізнялися за рівнем важливості.

Окрім звичайних питань і пліток, багато говорили про прийдешні збори, про які я чула від Старого Алека в стайні. Я вирішила, що

це має бути важлива подія, І все більше переконувалася в цьому через обсяг приготувань до них. На кухню звозили нескінченний потік продуктів, не менш як двадцять оббілованих туш висіло в сараї м’ясника за стіною ароматного диму, що відганяв мух. Бочки елю звозилися до льохів замку, мішки якісного борошна приносили з сільського млина для випічки, кошики вишень й абрикосів щодня збирали у фруктових садах за стіною замку.

Мене запросили на один із таких зборів фруктів з кількома молодими жінками, і я радо погодилася, бо бажала вибратися із загрозливої тіні кам’яних стін.

У саду було гарно, і я насолоджувалася, блукаючи в прохолодному тумані шотландського ранку, шукала серед вологого листя фруктових дерев яскраві вишні, гладкі й пухкі абрикоси, ніжно стискаючи, щоб перевірити стиглість. Ми зривали лише найкращі плоди, збирали в кошики соковитими купами, їли стільки, скільки могли, і відносили залишки для пирогів. Величезні полиці комори були вже майже заповнені тістечками, лікерами, шинкою і різноманітними ласощами.

— Скільки людей зазвичай приходить на збори? — спитала я в Маґдален, однієї з дівчат, з якою здружилася.

Вона задумливо зморщила кирпатий ніс із ластовинням.

— Точно не знаю. Останні великі збори в замку були більше двадцяти років тому, і тоді прийшло, о, може, двадцять разів по десять гостей — коли старий Джейкоб помер, і Колум став вождем. Цього року може бути більше, бо врожаї були гарні, і в людей більше грошей, тож багато хто захоче привести своїх дружин і дітей.

Гості вже починали прибувати до замку, хоча я чула, що офіційні заходи — присяга, полювання й ігри — відбудуться через кілька днів. Найвидатніші землевласники володінь Колума оселялися в замку, а бідніші воїни й селяни стали табором в незораному полі нижче струмка, що впадав у замкове озеро. Мандрівні майстри, цигани і дрібні торговці влаштували біля мосту щось схоже на ярмарок. Мешканці замку й селища неподалік почали приходити туди вечорами, завершивши справи дня, щоб купити знаряддя й прикраси, подивитися на жонглерів і почути останні плітки.

Я стежила за рухом людей, часто бувала у стайні й загоні. Тепер там перебувало значно більше коней, ніж зазвичай, адже у замкових стайнях залишалися також коні гостей. Серед багатолюддя, метушні й безладу легше отримати шанс на втечу, думала я.

В один із походів за фруктами до саду я вперше зустріла Джейліс Дункан. Саме знайшла невелику купку мухоморів під вільхами й шукала ще. Червоні шапинки росли зграйками, по чотири-п’ять грибів у групі, але кілька купок розсіялися серед високої трави в цій частині саду. Голоси жінок, які збирали фрукти, віддалялися й стишувалися, поки я прямувала до краю саду, нахиляючись чи опускаючись навпочіпки, щоб зірвати ламкі ніжки.

— Ці отруйні, — сказав голос позаду мене. Я випросталася біля купки мухоморів, до якої схилялася, і вдарилася головою об гілку сосни, під якою вони росли.

Коли зір повернувся, я побачила високу молоду жінку, може, на кілька років старшу за мене, зі світлим волоссям і шкірою й наймилішими зеленими очима. Вона заливисто сміялася.

— Вибач за цей сміх, — сказала вона, сяючи, поки проходила до низини, де я стояла. — Не стрималася.

— Я мала виглядати смішно, — промовила я нелюб’язно, потираючи забите місце на маківці. — І дякую за попередження, але я знаю, що ці гриби отруйні.

— О, ти знаєш? І кого ти плануєш з їх допомогою прибрати? Напевно, свого чоловіка? Скажи, якщо спрацює, і я спробую на своєму. — її усмішка була заразливою, і я усміхнулась у відповідь.

Я пояснила, що хоча свіжі шапинки грибів справді отруйні, можна їх висушити й приготувати з них порошок, дуже помічний для зупинки кровотечі — якщо нанести зовнішньо. Тобто так сказала пані Фіц. їй я довіряла більше, ніж «Довіднику» Дейві Бітона.

— Оце так! — сказала вона з усмішкою. — А ти знала, що оце, — вона нахилилася й зірвала жменю крихітних блакитних квітів з листям у формі серця, — провокує кровотечу?

— Ні, — ошелешено відповіла я. — Навіщо комусь викликати кровотечу?

Вона подивилася на мене трохи зверхньо:

— Щоб позбутися дитини, якої не хочеш. Ці квіти спричиняють кровотечу, але лише якщо використати рано. Якщо надто пізно, це може вбити і тебе, і дитину.

— А ти багато про це знаєш, — зауважила я, все ще сердита, бо пошилася в дурні.

— Трохи. Дівчата з селища приходять до мене час від часу задля цього, а іноді й заміжні жінки. Мене називають відьмою, — промовила вона, широко розплющивши блискучі очі в удаваному подиві,

й усміхнулася. — Але мій чоловік — фіскальний прокурор району, тож уголос цього воліють не вимовляти.

— Щодо юнака, який прийшов з тобою, — продовжила вона, схвально киваючи, — то через нього кілька разів купували любовне зілля. Він твій?

— Мій? Хто? Ти про, гм, Джеймі? — я була ошелешена.