Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 32)

Будинок Дунканів стояв на площі, як і належало дому фіскального прокурора, заради зручності й через статус: площу могли використовувати для тих судових справ, які через публічний резонанс чи юридичну потребу виходили за вузькі рамки кабінету Артура Дункана. І зі слів Дуґала, зручно, що там був ганебний стовп — груба дерев’яна споруда, що стояла на невеликому кам’яному постаменті в центрі площі, а поруч був дерев’яний кіл, що використовувався — заради економії — як стовп для бичування, травневе дерево, флагшток і прив’язь для коня — залежало від потреби.

Шум з вулиці став гучнішим, навіть більш буйним, аніж здавалося доречним для людей, що поверталися додому з церкви вечеряти. Джейліс відсунула банки з нетерплячим вигуком і відчинила вікно, щоб побачити джерело галасу.

Я приєдналася до неї біля вікна й побачила натовп людей, одягнених як для походу в церкву: в сукнях, кіртлах¹¹, накидках і капелюшках, — на чолі з кремезною фігурою отця Бейна, священника, який обслуговував селище й замок. Він спіймав хлопця дванадцяти років, чиє лахміття й смердюча сорочка видавали в ньому помічника з чинбарні. Священник тримав хлопця за шию ззаду, хоча це було важкувато робити, бо хлопець був трохи вищий за того, хто його спіймав. Натовп ішов за парою на невеликій відстані, невдоволено бурмотів, наче грозова хмара після блискавки.

Поки ми дивилися з вікна горища, отець Бейн і хлопець зникли під нами в будинку. Натовп залишився зовні, гомонів і штовхався. Кілька сміливців чіплялися підборіддями за віконні карнизи, намагаючись зазирнути всередину.

Джейліс із грюкотом зачинила вікно, перервавши гул очікування внизу.

— Напевно, крадій, — сказала вона лаконічно, повернувшись до столу з травами. — Таке нерідко трапляється з хлопцями з чинбарні.

— Що з ним станеться? — зацікавлено спитала я. Вона знизала плечима, розминаючи пальцями сушений розмарин у ступі.

— Залежить від самопочуття Артура зранку, як на мене. Якщо він добре поснідав, хлопця можуть лише відшмагати. Але якщо в нього гази чи закреп, — вона скривилася з відразою, — хлопець, напевно, втратить вухо чи долоню.

Я злякалася, але не поспішала влізати в справу. Я тут чужинка, англійка, і хоча сподівалася, що до мене ставитимуться з певного повагою як до мешканки замку, та попри це помічала, що чимало людей в селищі таємно креслили в повітрі знак проти зла, коли я проходила. Моє втручання могло лише все погіршити для хлопця.

— Ти не можеш нічого зробити? — спитала я в Джейліс. — Тобто поговорити з чоловіком, попросити його бути, гм, поблажливішим?

Джейліс здивовано відвела очі від роботи. Вона, схоже, навіть не думала втручатися у справи чоловіка.

— Чому ти за нього переймаєшся? — спитала вона, але з цікавістю, а не з ворожістю.

— А як інакше! — промовила я. — Це лише хлопчик, і хай би що зробив, він не заслуговує бути скаліченим на все життя!

Вона підняла бліді брови, цей аргумент не переконав її. Але вона знизала плечима й передала мені ступку й товкач.

— Все задля подруги, — сказала, закотивши очі. Вона пробігла очима по полиці, обрала пляшку з зеленим вмістом, підписану гарним почерком ВИТЯЖКА ПЕРЦЕВОЇ М’ЯТИ.

— Я дам це Артуру, а поки цим займаюся, перевірю, що можна зробити для хлопця. Якщо, звісно, ще не надто пізно, — попередила вона. — І якщо цей жалюгідний священник схоче, то наполягатиме на найсуворішому покаранні. Але я спробую. А ти товчи далі, розмарин подрібнюється вічність.

Я взяла товкач, коли вона пішла, й автоматично товкла, не помічаючи результату. Зачинене вікно не пропускало звуків дощу й гулу натовпу внизу — вони змішувалися в тихий і ритмічний гамір. Як усі учні, я читала Діккенса й ранніх авторів з їхніми описами безжального суду цих часів, коли жорстоко карали всіх порушників, незалежно від віку й обставин. Але читати на затишній відстані сотні чи двох сотень років про повішаних дітей чи відрубані кінцівки було далеко не те саме, що сидіти й мовчки товкти трави за якихось кілька метрів від того, що відбувається.

Чи могла я змусити себе втрутитися, якби вирок для хлопця був жорстоким? Я підійшла до вікна зі ступкою в руках і визирнула. Натовп збільшився, торговці й домогосподарки помічали скупчення й прямували на Гай-стріт — як же без них. Новоприбулі нахилялися ближче, вислуховували тривожні деталі, потім зливалися з натовпом, і все більше облич витріщалося на двері будинку й чекало.

Дивлячись на це скупчення, що терпляче стояло під дощем й очікувало на вердикт, я раптом дещо зрозуміла. Ця думка була яскрава, як осяяння. Мені, як власне, купі інших людей, доводилося чути історії з повоєнної Німеччини й жахатися — історії про депортації й масові вбивства, концентраційні табори й газові камери. І як купа людей уже багато років, я запитувала в себе, як людство допустило, щоб це сталося? Вони мали знати, мали бачити якісь ознаки: вантажівки, рух людей, огорожу, дим. Як вони могли стояти й нічого не робити?! Тепер знаю.

У цьому випадку на кону були навіть не життя чи смерть. І протекція Колума могла запобігти фізичному нападу на мене. Але мої долоні спітніли навколо порцелянової миски, поки я думала, як вийду, самотня й безсила, проти натовпу кремезних і над усяку міру доброчесних громадян, які прагнули, жадали цих емоцій від покарання, навіть крові, щоб відволіктися від нудьги свого жалюгідного існування.

Люди стали стадними вимушено. З часів перших печерних мешканців вони — такі вразливі, голошкірі, позбавлені теплого хутра, слабкі й безпорадні, маючи в арсеналі лише кмітливість і хитрощі — виживали, об’єднуючись у групи, зрозуміли, як і багато інших істот, що стояли нижче за них у харчовому ланцюзі, що захист — у кількості. Саме це тисячоліттями закарбоване знання лежить в основі влади натовпу. Бо вийти з групи чи виступити проти неї упродовж тисяч років лишалося смертельно небезпечним для істоти, яка на це наважиться. Щоб виступити проти натовпу, потрібна не лише сміливість, а й щось таке, що виходить за рамки людських інстинктів. Я боялася, що не маю цього, і соромилася свого страху.

Здавалося, минула вічність, перш ніж двері відчинилися, й увійшла Джейліс, спокійна і незворушна, як зазвичай, з вугільною паличкою в руці.

— Треба відцідити після варіння, — повідомила вона, наче в продовження нашої попередньої розмови. — Гадаю, ми пропустимо його через вугілля в мусліні; це найкраще.

— Джейлі, — нетерпляче сказала я. — Не випробовуй мене. Що там з хлопцем?

— О, це. — Вона вдавано недбало повела плечем, але хитра усмішка крилася в кутиках губ. Урешті, скинула маску й розсміялася.

— Ти мала мене бачити, — мовила вона, сміючись. — Я була неймовірна, сама це розумію. Уособлення дбайливої дружини й жіночої доброти з додаванням краплі співчуття матері. «О, Артуре, — навмисне переграючи, розповідала вона, — як ти вчинив би, якби отак спіймали нашого сина? Без сумніву, хлопець став крадієм через голод. О, Артуре, хіба у твоєму серці немає милосердя, адже ти душа правосуддя?!» — Вона плюхнулася на стілець, сміючись і стукаючи кулаком по нозі. — Шкода, що тут немає, де грати!

Гул натовпу зовні змінився, і я підійшла до вікна, щоб побачити, що відбувається, навіть не привітавши Джейліс.

Натовп розділився, хлопець повільно крокував між священником і прокурором. Артур Дункан аж набух від доброзичливості, вклонявся і кивав найбільш помітним членам натовпу. Отець Бейн, навпаки, радше нагадував похмуру картоплину, коричневе лице кривилося від презирства.

Невелика група дісталася центру площі, де місцевий клямківник, Джон Макрей, вийшов з натовпу й зустрів їх. Цей чоловік був одягнений стримано, відповідно до своєї роботи, в темні штани, пальто і сірий оксамитовий капелюх (поки що знятий і турботливо схований від дощу під пальтом). Я спочатку думала, що він місцевий тюремник, хоча виконував і таку роботу. Його обов'язки більше нагадували констебля, митного інспектора, а коли потрібно, то й ката; його титул походив від дерев’яного «замка» чи пак совка, який висів на його паску і яким він мав право надбирати частину з кожного мішка зерна, що продавали на базарі по четвергах — винагорода за його службу.

Я дізналася про це від самого клямківника. Він був у замку лише за кілька днів до цього, хотів, щоб я обробила давній нарив на його великому пальці. Я проколола його стерилізованою голкою й перев’язала з бальзамом із бруньок тополі. Сам Макрей виявився сором’язливим і тихим чоловіком з приємною усмішкою.

Але тепер було не до усмішок; обличчя Макрея було відповідно суворе. Це не дивувало, адже ніхто не хотів бачити усмішку ката.

Негідника підняли на постамент в центрі площі. Хлопець зблід, виглядав налякано, але не ворушився, поки Артур Дункан, фіскальний прокурор парафії Крейнсмур, випростав пухке тіло й приготувався промовити вирок.

— Дурник уже зізнався, коли я увійшла, — сказав голос біля мого вуха. Джейліс зацікавлено визирала над моїм плечем. — Я не могла його звільнити. Але вимогла для нього найлегше покарання, лише годину на стовпі з прибитим вухом.

— Прибитим вухом! Куди прибитим?

— До стовпа, звісно. — Вона кинула на мене допитливий погляд, але розвернулася до вікна, щоб дивитися на виконання легкого вироку, якого домоглася своїм милосердним втручанням.