Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 34)

Я сама була схвильована. Початок уже цієї ночі. Пані Фіц розповіла, що всі воїни клану Маккензі будуть вночі в залі, щоб присягнути на вірність Колуму. Така важлива церемонія проходитиме всередині, і ніхто не стежитиме за стайнями.

За години допомоги на кухні й у саду я примудрилася запасти, на мою думку, достатньо їжі, щоб мені вистачило на кілька днів. Не було фляги для води, але я вирішила замінити її одним із важкуватих скляних глечиків з операційної. Я мала міцні чоботи й теплий плащ, завдяки Колуму. У мене буде непоганий кінь: я побувала вдень у стайнях і примітила того, якого хотіла взяти. Зовсім не було грошей, але пацієнти дарували мені якісь дрібнички: стрічки, невеликі прикраси. Можливо, вдасться обміняти їх на щось, якщо виникне потреба.

Ніяково було знехтувати гостинністю Колума й дружбою з мешканцями замку, поїхавши без слів чи бодай записки на прощання, але що я могла сказати? Я обмірковувала проблему деякий час, але вирішила просто піти. Адже в мене не було паперу, і я не хотіла ризикувати, шукаючи його в кабінеті Колума.

Минула година, як стемніло, і я обережно наблизилася до стайні, прислухалася — ніяких ознак присутності людей не виявила, здавалося, всі були в залі, готувалися до церемонії. Двері застрягли, але я трохи натиснула, і шкіряні петлі дозволили їм тихо відкритися всередину.

Повітря там було тепле й живе від слабкого шарудіння коней, що відпочивали. А ще було темно, як всередині капелюха трунаря, — так казав дядько Ламб. Вікон було мало, та й були це, власне, не вікна, а щілини для вентиляції, надто малі, щоб впустити тьмяне світло зірок знадвору. Я витягнула руки й повільно увійшла до головної частини стайні, шаркаючи ногами по соломі.

Обережно шукала навпомацки край загону попереду, щоб так орієнтуватися. Долоні не натрапляли на перешкоди, та раптом гомілки зіткнулися з міцною перепоною на підлозі, і я впала, крикнувши з переляку так, що задзвеніло під дахом старої кам’яної будівлі.

Перепона перекотилася зі здивованою лайкою й міцно схопила мене за руки. Я опинилася біля кремезного чоловічого тіла, чийсь подих лоскотав моє вухо.

— Хто ти? — видихнула я, відсахнувшись. — І що тут робиш? — почувши мій голос, невидимий нападник ослабив хватку.

— Можу спитати те саме, Сассенах, — сказав низький і м’який голос Джеймі Мактавіша, і я трохи розслабилася з полегшенням. Солома зашаруділа, і він сів.

— Хоча можу здогадатися, — сухо додав він. — І далеко ти збиралася дістатися, дівча, в темну ніч на чужому коні, якщо вранці за тобою поїде половина клану Маккензі?

Я була геть розтріпана, і не лише зовні.

— Вони не поїдуть за мною. Всі зараз у залі, і якщо хоч один із п’ятьох уранці буде достатньо тверезий, щоб бодай стояти на ногах, не те щоб їхати верхи, я буду сильно здивована.

Він розсміявся, встав і простягнув руку, щоб допомогти мені підвестися. Він струсив солому з моєї спідниці ззаду з більшою силою, ніж була потреба.

— А це доволі розумно з твого боку, Сассенах, — сказав він, трохи здивований, що я могла таке придумати. — Було б, — додав він, — якби Колум не мав вартових по всьому замку і в лісі. Він не залишає замок без захисту, до того ж всередині воїни всього клану. Так, камінь горить не так добре, як дерево…

Я вирішила, що він посилався на відому різанину в Ґленко, коли Джон Кемпбелл за наказом уряду вбив мечем тридцять вісім членів клану Макдональд і спалив будинок над ними. Я швидко підрахувала. Це було всього лише п’ятдесят вісім років тому, не так давно, тож захисні заходи з боку Колума можна вважати цілком обґрунтованими.

— Але ти обрала не найкращу ніч для спроби втечі, — продовжив Мактавіш. Він напозір не переймався, що я збиралася втекти, лише казав, чому б це не спрацювало, що здалося мені доволі дивним. — Окрім вартових і того, що тут на милі навкруги зібралися всі хороші вершники, шлях до замку буде переповнений людьми, що прибули з околиць на тінчел й ігри.

— Тінчел?

— Полювання. Зазвичай на оленів, цього разу, можливо, на кабанів. Один хлопець зі стайні Старого Алека казав, що на сході в лісі є великий. — Своєю великою долонею він розвернув мене до тьмяного силуету відчинених дверей.

— Ходімо, — сказав він. — Я відведу тебе до замку.

Я відсунулася від нього.

— Не варто, — сказала неприязно. — Я й сама дорогу знайду.

Він стиснув мій лікоть зі значною наполегливістю.

— Знайдеш. Але не варто стикатися з вартовими Колума самій.

— Чому ні? — огризнулася. — Я не роблю нічого забороненого, ніякий закон не забороняє прогулянки поруч із замком, так?

— Так. Навряд чи вони хочуть нашкодити тобі, — сказав він, задумливо вглядаючись у тіні. — Але буває таке, що чоловік бере з собою флягу, щоб не сумувати на посту. І хоча напій може бути приємним супутником, але він погано радить, як себе поводити, коли до тебе в пітьмі приходить маленька мила дівчина.

— Я зіткнулася з тобою в темряві, сама, — нагадала сміливіше. — І я не така вже й мала, та й не мила зараз.

— Так, але я спав, а не випивав, — коротко відповів він. — І хай би яким був твій характер, ти набагато менша за багатьох вартових Колума.

Я вирішила, що так його не переконати, і спробувала інший шлях.

— А чому ти спав у стайні? — спитала я. — Хіба в тебе немає десь ліжка? — ми були вже на околицях городів, і я бачила його обличчя в тьмяному світлі. Він був зосереджений, ретельно перевіряв кам’яні арки на шляху, але пронизав мене поглядом від цього.

— Так, — він крокував уперед, все ще стискаючи мій лікоть, але продовжив за мить, — я подумав, що краще триматися осторонь.

— Бо не хочеш присягати на вірність Колуму Маккензі? — здогадалась я. — І не хочеш здіймати цим галас?

Він кинув на мене погляд, мої слова його потішили.

— Якось так, — визнав він.

Ворота збоку були привітно прочинені, і ліхтар стояв на кам’яному виступі поруч, кидав на стежку жовте сяйво. Ми майже досягли цього маяка, коли долоня раптом опустилася на мій рот ззаду, і мене зненацька збили з ніг.

Я билася й кусалася, але викрадач був у товстій рукавиці і, як казав Джеймі, виявився набагато більшим за мене.

Сам Джеймі мав незначні труднощі, судячи зі звуків. Кректання й приглушене обурення раптово обірвалися зі стукотом і соковитою ґельською лайкою.

Боротьба в пітьмі зупинилася, пролунав незнайомий сміх.

— Боже, та це ж юнак, племінник Колума. Запізнюєшся на присягу? І хто з тобою?

— Дівчина, — відповів чоловік, який тримав мене. — Ще й соковита, судячи з її ваги. — Долоня залишила мій рот і з силою стиснула мене деінде. Я обурено завищала, потягнулася за плече, схопила його за носа і смикнула. Чоловік опустив мене з лайкою, далекою від слів присяги, яку давали в залі. Я відсахнулася від хмари із запахом віскі, раптом зрадівши присутності Джеймі. Може, його супровід і справді був доречний.

Він думав інакше, бо марно намагався прибрати міцну хватку двох воїнів, які причепилися до нього. В їхніх діях не було ворожості, але вони поводилися дуже рішуче: цілеспрямовано рушили до відчинених воріт разом із полоненим.

— Ні, відпустіть і дайте хоч перевдягнутися, — протестував він. — Я не можу йти так на присягу.

Його витончену спробу втечі перекреслила неочікувана поява Руперта, гладкого й поважного в сорочці з рюшами й піджаку із золотим мереживом, який вискочив з вузьких воріт, ніби корок із пляшки.

— Не переймайся через це, хлопче, — сказав він, роздивляючись Джеймі з блиском в очах. — Ми вберемо тебе належним чином… всередині. — Він кивнув на ворота, і Джеймі зник всередині — не з власної волі. Велика долоня стиснула мій лікоть, і мені довелося піти слідом.

Руперт здавався радісним, як і всі інші чоловіки, яких я бачила в замку. Чоловік шістдесят чи сімдесят у найкращому одязі з кортиками, мечами, пістолями й споранами блукали подвір’ям неподалік входу в головний зал. Руперт вказав на двері в стіні, і чоловіки запхали Джеймі в малу освітлену кімнату. Вона, схоже, використовувалася як комора, різні речі вкривали столи й полиці.

Руперт уважно роздивлявся Джеймі, помітив солому в його волоссі, плями на сорочці. Я побачила, як його погляд стрибнув на солому в моєму волоссі, і безсоромна посмішка розколола його обличчя.

— Звісно, ти спізнився» хлопче» — сказав він, пхаючи Джеймі ліктем у ребра. — Не звинувачую.

— Віллі! — покликав він одного з чоловіків знадвору. — Нам потрібен одяг. Щось варте небожа вождя. Відшукай, і хутко!

Джеймі озирався, стиснувши губи, на чоловіків навколо себе — шістьох членів клану, збуджених перед присягою і сповнених лютої гордості Маккензі. Ель роздавали з бочки, яку я помітила надворі. Джеймі подивився на мене, все ще похмурий. Його обличчя наче мовчки казало, що це все через мене.

Він міг, звісно, заявити, що не хоче присягати Колуму, і піти до теплої стайні спати. Та хто знає, що йому б за це було — просто побили чи перерізали горло. Він підняв брову в мій бік, знизав плечима й скорився з помітною люб’язністю Віллі, який прибіг з купою білого, як сніг, льону в руках і щіткою в долоні. До одягу додали плаский синій капелюшок з оксамиту, прикрашений металевим значком з гілкою гостролиста. Я підняла капелюшок, щоб роздивитися його, поки Джеймі з виразною нехіттю надягав чисту сорочку і з ледь стримуваним гнівом розчісував волосся.