Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 33)

Тиснява навколо стовпа була такою, що злочинця майже не було видно, але натовп трохи відсунувся, щоб не заважати клямківнику прибивати вухо. Хлопець із побілілим обличчям, маленький поруч зі стовпом, заплющив міцно очі й так стояв, здригаючись від страху. Він закричав високим голосом, коли цвях забили, це було чути навіть крізь зачинені вікна, і я сама здригнулася.

Ми повернулися до роботи, як майже всі глядачі на площі, але я мимоволі підводилась і визирала час від часу. Кілька перехожих зупинялися й жартували над жертвою, кидалися грудками бруду, але іноді серйозніші мешканці відволікалися від щоденної праці на хвилину і дбали про моральне вдосконалення порушника добре підібраними словами догани й порадами.

Залишалася година до пізнього весняного заходу сонця, і ми пили чай у вітальні внизу, коли стукіт у двері повідомив про прибуття гостя. День був такий темний від дощових хмар, що важко було зрозуміти, на якій висоті сонце. Але в будинку Дунканів був годинник — дивовижна конструкція панелей горіхового дерева, латунних маятників І фасаду, прикрашеного херувимом, який співає; і цей інструмент показував пів на сьому.

Покоївка відчинила двері вітальні й безцеремонно повідомила: «Сюди». Джеймі Мактавіш одразу нахилився, проходячи у двері, яскраве волосся намокло під дощем і потемнішало до кольору давньої бронзи. Через вологу він надягнув старе пошарпане пальто, а з собою приніс плащ для верхової їзди з важкого зеленого оксамиту.

Він кивнув мені, а я підвелася й познайомила його з Джейліс.

— Пані Дункан, пані Бошам. — Він махнув долонею на вікно. — Бачу, ви сьогодні були зайняті справами.

— Він ще там? — спитала я, визираючи. Хлопець був лише темною плямою, ледь помітною крізь викривлення тремтливих стекол вітальні. — Він мав уже геть змокнути.

— Так. — Джеймі розгорнув плащ і простягнув мені. — І Колум подумав, що ти теж промокла б. У мене були справи в селищі, і він передав зі мною плащ для тебе. Назад ти поїдеш зі мною.

— Це мило з його боку, — сказала я неуважно, бо все ще думала про хлопця з чинбарні.

— Скільки він має там залишатися? — спитала в Джейліс. — Хлопець біля стовпа, — нетерпляче додала я, помітивши її спантеличений погляд.

— О, він, — вона трохи насупилася через обговорення такої неважливої теми. — Годину, я ж казала. Клямківник вже має звільнити його.

— Він це зробив, — запевнив її Джеймі. — Я бачив його, поки перетинав площу. Хлопець просто ще не набрався мужності відірватися від стовпа.

Мій рот розкрився.

— То цвях не витягнуть з його вуха? Він має відірватися?

— О, так. — Джеймі пожвавішав. — Він усе ще нервує, та, гадаю, незабаром наважиться. Там волого, та й темніє. Нам час іти, інакше на вечерю будуть лише перебірки. — Він вклонився Джейліс і розвернувся, щоб піти.

— Стривай, — сказала вона мені. — За тобою прибув такий великий і сильний хлопчина, а в мене скриня висушеної болотяної капусти й інших зразків, які я обіцяла відправити пані Фіцґіббонс до замку. Може, пан Мактавіш погодиться допомогти?

Джеймі погодився, і вона відправила слугу принести скриню з її майстерні, надавши для цього величезний кований ключ. Поки слуги не було, вона сіла за малий письмовий стіл в кутку. Коли скриню — великий дерев’яний ящик з латунними ручками — принесли, вона завершила короткий лист. Поспіхом розгладила його, згорнула й запечатала грудкою воску від свічки, а потім вклала у мою долоню.

— Ось, — мовила вона. — Це рахунок. Передаси це Дуґалу від мене? Він займається платежами. Нікому іншому не давай, бо тоді мені не платитимуть тижнями.

— Так, звісно.

Вона тепло обійняла мене та із застереженням, щоб ми не змерзли, провела нас до дверей.

Я ховалася під карнизом будинку, поки Джеймі прив’язував скриню до сідла коня. Дощ посилився, і з карнизів стіною лилася вода.

Я роздивлялася широку спину й м’язисті передпліччя, поки він підіймав важкий ящик без помітних зусиль. Потім я кинула погляд на стовп, де хлопчик з чинбарні, незважаючи на заохочення натовпу, що знову зібрався, все ще був міцно причеплений. Звісно, це була не вродлива дівчина з волоссям кольору місячного сяйва, але вчинок Джеймі під час суду Колума змусив мене думати, що він міг поспівчувати важкому становищу підлітка.

— Гм, пане Мактавіш? — обережно почала я. Відповіді не було. Вираз миловидного обличчя не змінився; широкий рот залишився розслабленим, блакитні очі зосереджені на ремінці, який він пристібав.

— Джеймі? — спробувала я ще раз, гучніше, і він одразу підвів очі. То він і справді не Мактавіш. Цікаво, як же його справжнє прізвище?

— Так? — сказав він.

— Ти ж, гм, досить великий? — сказала я. Його губи трохи вигнулися, він кивнув, зацікавлений тим, що я замислила.

— Достатньо великий для багатьох справ, — відповів він.

Я збадьорилася й наблизилася, щоб нас не почув хтось із площі.

— І пальці в тебе сильні? — спитала я.

Він стиснув кулак, усмішка стала ширшою.

— Саме так. Треба допомогти луснути каштани? — Він подивився на мене з хитрим і веселим блиском.

Я кинула погляд повз нього на натовп на площі.

— Гадаю, треба дещо витягнути з полум’я. — Я підвела очі й зустрілася із запитанням в його блакитному погляді. — Ти міг би це зробити?

Він стояв і дивився на мене мить, все ще усміхаючись, потім знизав плечима.

— Так, якщо там є, за що вхопитися. А ти зможеш відволікти натовп? Втручання не сприймуть радісно, і я незнайомець.

Я не врахувала можливість, що моє прохання може бути небезпечним для нього, і завагалася, але він хотів спробувати, навіть попри небезпеку.

— А якщо ми наблизимося подивитися, і я втрачу свідомість, гадаєш…?

— Хіба ти не звикла до крові? — брова глузливо піднялася, і він усміхнувся. — Так, це має спрацювати. Якщо зможеш упасти з постаменту, буде ліпше.

Мене трохи нудило від остраху, але вигляд був не такий страшний, як я боялася. Вухо було прибите за верхівку, близько до краю, і два дюйми квадратного стрижня цвяха без шапки стирчали над пришпиленою плоттю. Крові майже не було, і обличчя хлопця, хоч він і був наляканий і розгублений, вказувало на те, що від сильного болю він не страждав. Я починала думати, що Джейліс мала рацію: покарання справді було легке, враховуючи нинішній стан правосуддя шотландців, але це зовсім не змінило мою думку, що це дикість.

Джеймі протиснувся неквапливо крізь скупчення глядачів. Він докірливо захитав головою, дивлячись на хлопця.

— Гей, хлопче, — сказав він, цокаючи язиком. — Втрапив у рідкісну халепу, так? — він притиснув велику міцну долоню до дерев’яного краю стовпа, наче хотів роздивитися вухо. — О, хлопче, — зневажливо сказав він, — не варто так страждати через це. Розверни голову, і все скінчиться. Допомогти? — він простягнув руку, наче хотів схопити хлопця за волосся й відірвати голову від стовпа. Хлопець налякано скрикнув.

Я впізнала натяк і відсахнулася, навмисно і з силою наступила на пальці ніг жінки позаду себе, і та заголосила від болю, коли моя п’ята розчавила її плеснові кістки.

— Вибачте, — видихнула я. — Голова… паморочиться! Прошу… — я розвернулася від стовпа й зробила два-три кроки, награно хитаючись і хапаючи за рукави усіх неподалік. До краю постаменту було сантиметрів п’ятнадцять. Я міцно схопилася за худу дівчину, яку примітила для цієї мети, і полетіла головою вперед з краю, забираючи її з собою.

Ми покотилися вологою травою — купа спідниць і криків. Відпустивши її блузу, я драматично розтягнулася, розкинувши руки, дощ стукотів по моєму обличчю.

Від удару з моїх легень вилетіло повітря — дівчина впала на мене — і я намагалася дихати, слухаючи гул стривожених голосів навколо мене. Припущення, пропозиції і вражені вигуки падали на мене гірше за краплі води з неба, але пара знайомих рук допомогла мені сісти, і я побачила стривожені блакитні очі, коли розплющила свої. Ледь помітний рух повіками натякнув мені, що все вдалося, і я бачила хлопця з чинбарні, який притискав хустинку до вуха й квапливо йшов у напрямку свого притулку, натовп не помічав його, бо відволікся на нову подію.

Ті самі люди, які щойно бажали крові хлопця, були добрими до мене. Мене обережно підняли й понесли до будинку Дунканів, де лікували бренді, чаєм, теплими ковдрами і співчуттям. Відпустили, лише коли Джеймі повідомив, що нам час їхати, підняв мене з дивана й попрямував до дверей, не слухаючи умовлянь господарів.

Опинившись у сідлі перед ним, тримаючи повіддя свого коня, що йшов поруч, я спробувала подякувати йому за допомогу.

— Дрібниці, — сказав він, відкидаючи мою подяку.

— Але ти ризикував, — наполягала я. — Я не розуміла, що це небезпечно для тебе, коли просила.

— Та… — мовив він непевно. А через мить із натяком на потіху. — Ти ж не думала, що я буду менш сміливим, ніж маленька сассенах?

Він пустив коней риссю, тіні сутінок збиралися біля дороги. Ми майже не розмовляли дорогою додому. А коли дісталися замку, він залишив мене біля воріт із ледь глузливим: «Гарного вечора, пані Сассенах». Але я відчувала, що зародилася дружба, глибша за спільні плітки під яблунями.

10

Присяга

Наступні два дні була жахлива метушня, люди приїжджали й від’їжджали, підготовка не припинялася ні на мить. У мене значно поменшало хворих: жертви отруєння одужали, а всі інші були надто зайняті, щоб хворіти. Окрім дрібних наривів від скалок у пальцях у хлопців, які тягали колоди для вогню, і подібного спалаху опіків серед зайнятих кухарок, інших випадків не було.