Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 36)

Він замовк і стояв, високий і прямий, розслабивши долоні по боках. Тепер м’яч був у Колума, подумала я. Одне його слово, один знак, і вони відтиратимуть кров юнака з підлоги вранці.

Колум не рухався мить, а потім усміхнувся й простягнув руки. Після недовгих вагань Джеймі опустив долоні на долоні Колума.

— Твоя пропозиція дружби й доброї волі — честь для нас, — сказав чітко Колум. — Ми приймаємо твою покірність і віримо в тебе як союзника клану Маккензі.

Напруга в залі послабшала, а від галереї можна було майже почути зітхання з полегшенням, поки Колум пив із чаші й пропонував

Джеймі. Юнак прийняв її з усмішкою, але не зробив церемоніальний ковток, а обережно підняв майже повний келих, нахилив і став пити, не спиняючись. Глядачі зойкнули почасти від поваги, а почасти від потіхи, поки сильні м’язи горла продовжували рухатись. Незабаром йому доведеться перерватися на вдих, подумала я, але ні, він осушив важкий келих до останньої краплі, опустив його з гучним вдихом і віддав Колуму.

— Честь і для мене, — сказав він трохи хрипло, — бути союзником клану, який пригощає таким смачним віскі.

Це викликало галас, і він попрямував до арки, але його зупиняли для рукостискань з привітаннями й плесканнями по спині, поки проходив повз. Схоже, не лише Колуму Маккензі в цій родині властивий артистизм.

Спека на балконі була задушлива, а від диму моя голова заболіла ще до того, як присяга, нарешті, завершилася кількома словами Колума, які я сприйняла як стимул. Сильний голос не постраждав від шести повних чаш напою, він усе ще відлунював від каменів залу. Зате цієї ночі його не тривожитимуть ноги, подумала я, хоча він довго стояв.

Гучний крик піднявся із залу внизу, різко заграли волинки, і серйозна сцена змінилася хвилею буйного волання. Ще гучніший крик зустрів бочки елю й віскі, що з’явилися на довгих столах, а з ними тарілки вівсяного печива, гаґґісу й м’яса. Цю частину церемонії мала влаштувати пані Фіц, і вона небезпечно нахилилася над парапетом і стежила за поведінкою слуг, здебільшого хлопців, ще надто молодих, щоб присягати.

— А куди поділися фазани? — пробурмотіла вона під ніс, стежачи за потоком тарілок. — І фаршировані вугрі? Бісів Мунґо Грант, я розірву його, якщо він спалив вугрів! — Вона прийняла рішення, розвернулася й почала проштовхуватися до краю галереї, не бажаючи залишати владу в такій важливі справі, як святкування, в неперевірених руках Мунґо Ґранта.

Я не розгубилася й пішла позаду неї, використовуючи широкий шлях, який вона прокладала в натовпі. Інші зраділи приводу піти й приєдналися до мене в бажанні залишити це місце.

Пані Фіц розвернулася внизу, побачила над собою зграю жінок і сердито насупилася.

— Дівчата, швидко тікайте по своїх кімнатах, — наказала вона. — Якщо не залишаєтеся вгорі, де вас не бачать, краще йдіть до себе. Але не затримуйтеся в коридорах, не визирайте з-за кутів. Усі чоловіки тут уже випили половину своєї міри, а за годину вже зайдуть надто далеко. Цієї ночі дівчатам тут не місце.

Вона відчинила двері, визирнула в коридор. Схоже, нікого не було, і вона скеровувала жінок у двері по черзі, радила поспішати до їхніх спалень на вищих поверхах.

— Допомога потрібна? — спитала я, наздогнавши її. — На кухні?

Вона захитала головою, але усміхнулася від пропозиції.

— Ні, не треба, люба. Краще йди, ти теж у небезпеці. — Вона доброзичливо підштовхнула мене в поперек, і я опинилася у тьмяному коридорі.

Я хотіла дослухатися її поради після зустрічі з вартою надворі. Чоловіки в залі репетували, танцювали й випивали, не стримуючись. Не місце для жінки, точно.

Знайти шлях до своєї кімнати виявилося непросто. Я була в незнайомій частині замку, і хоча знала, що на наступному поверсі є відкритий міст, що з’єднує його з коридором, який веде до моєї кімнати, але не могла знайти нічого схожого на сходи.

Я вийшла з-за рогу й зіткнулася з членами клану. Цих чоловіків я не знала, вони прибули з земель клану навколо й не звикли до благородних манер замку. У цьому я переконалася, коли чоловік, який явно шукав вбиральню, здався і вирішив справити потребу просто в кутку коридору.

Я одразу розвернулася, щоб піти геть шляхом, яким прибула, хоча там і не було сходів. Але кілька рук потягнулися до мене, і я опинилася притиснута до стіни, оточена бородатими горцями з віскі в подиху і ґвалтуванням у думках.

Чоловік попереду вирішив з наскоку схопити мене за талію, а другу руку запхати в мій корсет. Він нахилився ближче, потерся бородатою щокою об моє вухо.

— Як щодо солодкого поцілунку для хоробрих хлопців клану Маккензі? Тулах Ард!

— Ерін ґо брах¹³, — грубо сказала я і штовхнула його з усіх сил. Хитаючись від алкоголю, він відсахнувся до одного зі своїх друзів. Я кинулася вбік і побігла, скинувши незручне взуття.

Інша фігура з’явилася попереду, і я вагалася. Але переді мною був лише один, а позаду не менше десятка, і вони швидко наздоганяли, хоча й багато випили. Я мчала вперед, хотіла обійти його. Він зненацька зупинився переді мною, і я завмерла так швидко, що довелося впертися руками в його груди, щоб не збити. Це був Дуґал Маккензі.

— Що тут..? — почав він, потім побачив чоловіків позаду мене. Він сховав мене за собою й гаркнув щось моїм переслідувачам ґельською. Вони обурилися тією ж мовою, але після короткої розмови, схожої на гарчання вовків, здалися й пішли шукати кращу розвагу.

— Дякую, — трохи ошелешено сказала я. — Дякую. Я… я піду. Я не маю тут бути. — Дуґал кинув погляд на мене й схопив за руку, розвернув до себе. Він був розпатланий і явно брав участь у веселощах у залі.

— Саме так, — сказав він. — Не варто тут бути. Але ти тут, тож доведеться заплатити за це, — пробурмотів він, очі блищали в напівтемряві. Без попередження він з силою притягнув мене до себе й поцілував, язик зачепив мій, і я відчула в роті різкий смак віскі. Долонями він ухопив мої сідниці й притиснув до себе: крізь шари спідниць відчувалася твердість під його кілтом.

Відпустив мене так само раптово, як і схопив. Кивнув і вказав рукою на коридор, дихаючи трохи нерівно. Пасмо брунатного волосся упало на чоло, і він прибрав його назад рукою.

— Йди вже, дівча, — сказав він. — Поки не заплатила більше.

Так я боса й пішла.

Після шаленства минулої ночі я очікувала, що більшість мешканців замку прокинеться пізно вранці, щоб спуститися, хитаючись, за чашкою рятівного елю, коли сонце вже буде високо — якщо взагалі зможуть вийти, звісно. Але клан горців Маккензі був міцнішим, ніж я думала, бо замок нагадував вулик, що гудів, ще задовго до світанку, гучні голоси лунали коридорами, дзвеніла зброя й гупали чоботи — чоловіки готувалися до полювання.

Було холодно й туманно, але Руперт, якого я зустріла на подвір’ї дорогою до залу, запевнив, що така погода найкраща для полювання на кабана.

— У звірів таке густе хутро, що холод їм не заважає, — пояснив він, жваво гострячи лезо списа точильним каменем, який рухав ногою, — і вони гадають, що з таким густим туманом навколо вони в безпеці, то й не помітять, як до них наблизяться люди.

Я змовчала про те, що це означає: мисливці так само не побачать кабана, до якого наближаються, поки не опиняться поруч.

Сонце заходилося розмальовувати туман кров’ю і золотом, і мисливці зібралися на передньому дворі; очі сяяли в передчутті. Я зраділа, що жінки не брали участі, а лише пропонували коржі й чашки елю героям, що збиралися полювати. Було трохи шкода кабана, коли дивилася на велику кількість чоловіків, які прямували до східного лісу, озброєні списами, сокирами, луками, колчанами й кинджалами.

Моє ставлення змінилося на трепетну повагу годину по тому, коли мене квапливо викликали до краю лісу перев’язати рани чоловіка, який, схоже, несподівано стикнувся з кабаном у тумані.

— Хай тобі грець! — сказала я, оглядаючи зяючу рану з рваними краями від коліна до щиколотки. — Який звір таке зробив? У нього сталеві зуби?

— Га? — жертва, біла від шоку, була надто налякана, щоб відповісти, але один із друзів, який супроводжував пораненого до краю лісу, зацікавлено зиркнув на мене.

— Забудь, — сказала я й міцно затягла компресійну пов’язку, якою огорнула травмовану литку. — Відведи його до замку, там пані Фіц дасть гарячий бульйон і ковдру. Рану треба зашивати, але тут це робити немає чим.

Ритмічний барабанний бій ще лунав у тумані пагорба. Раптом туман пронизав вереск, підлетів вище нього й дерев, і наляканий фазан випурхнув з укриття неподалік із моторошним хлопанням крил.

— Божечко, що тепер? — я схопила купу пов’язок, покинула пацієнта з його помічниками й побігла стрімголов до лісу.

Туман під гілками був густіший, тож бачила я на якийсь метр-півтора попереду, але збуджені крики й тріск кущів повів мене в потрібному напрямку.

Раптом відчула сильний поштовх. Зосереджена на криках, нічого іншого не чула й не бачила, поки щось не промайнуло в полі зору: темна маса рухалася з неймовірною швидкістю, не-очікувано маленькі копитця мчали по вологому листі майже беззвучно.

Мене так вразила ця несподівана поява, що я навіть не одразу злякалася. Просто витріщалася на туман, де зник чорний щетинистий силует. А потім підняла руку, щоб прибрати кучері — зволожені, вони прилипали до лиця — і побачила на долоні червону пляму. Я опустила погляд: схожа пляма виявилась і на спідниці. Звір був поранений. То вищав кабан?