Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 37)

Навряд чи. Звук смертельного поранення я знаю. І кабан, коли промайнув повз мене, був сповнений сил. Я глибоко вдихнула й рушила у стіну туману в пошуках пораненого.

Знайшла його біля невеликого пагорба, оточеного чоловіками в кілтах. Вони вкрили бідолаху власними накидками, щоб зігріти, але тканина, що вкривала його ноги, була зловісно темна від вологи. Широка смуга чорного бруду показувала, де він скотився з пагорба, а купа брудного листя упереміш із землею — де зустрів кабана. Я опустилася на коліна поруч із чоловіком, відгорнула тканину й приступила до роботи.

Та крики чоловіків змусили мене розвернутися. Я побачила страшний силует, що знову беззвучно вийшов з-за дерев.

Цього разу я встигла помітити рукоять кинджала, що стирчав у боку кабана — напевно, робота чоловіка на землі переді мною. І зловісні жовті бивні були в червоних плямах, як і божевільні маленькі очі.

Чоловіки навколо мене, ошелешені як і я, заворушилися й потягнулися до зброї. Швидше за інших високий чоловік вихопив спис із рук супутника, який завмер, і вийшов на галявину.

Це був Дуґал Маккензі. Він крокував майже спокійно, низько тримав списа обома руками, наче збирався зачерпнути бруд. Він уважно дивився на звіра, говорив з ним тихо, бурмотів ґельською, ніби виманював з укриття дерева, поруч із яким той стояв.

Перший кидок був неочікуваним, як вибух. Звір промчав повз, так близько, що коричневий мисливський тартан захлопав від вітру. Кабан одразу розвернувся й побіг назад плямою м’язистого гніву. Дуґал відскочив, наче тореадор, зробив випад списом. Назад, вперед і знову назад. Це було не зовсім буйство, більше нагадувало танок, обидві сторони були приземкуваті від сили, але водночас такі спритні, що ніби пурхали над землею.

Все це тривало близько хвилини, хоча здавалося довше. Завершилося, коли Дуґал, ухилившись від атаки бивнів, підняв короткого й міцного списа і ввігнав його між похилими плечима звіра. Стукіт списа й вереск, від якого волосся ставало дибки. Маленькі очиці рухалися дико, він шукав ворога, тонкі копита вп’ялися в багнюку, звір хитався. Верещання досягло нелюдських висот, важке тіло рухнуло на бік, і кинджал, що стирчав, увійшов з рукояттю у волохату плоть. Маленькі копита вдаряли по землі, відкидаючи грудки вологого ґрунту.

Врешті, вереск обірвався. На мить запала тиша, а потім зі свинячим рохканням маса завмерла.

Дуґал не чекав, щоб переконатися, чи вбив звіра, а обійшов кабана, що сіпався в агонії, і попрямував до пораненого. Упав на коліна й просунув руку під плечі жертви, замінивши чоловіка, який його притримував. Бризки крові вкривали високі вилиці, краплі засихали, забруднивши волосся з одного боку.

— Ну-ну, Джорді, — сказав він, грубий голос раптом пом’якшав. — Усе. Я переміг його. Все добре.

— Дуґале? Це ти? — поранений повернув голову в бік Дуґала, намагаючись розплющити очі.

Я була здивована, слухаючи, поки швидко перевіряла пульс і важливі органи чоловіка. Лютий Дуґал, безжальний Дуґал тихо розмовляв із чоловіком, повторював заспокійливі слова, притискав чоловіка до себе й гладив розпатлане волосся.

Я сіла на п’яти й потяглася до купи тканини на землі поруч із собою. Глибока рана від паху вниз сантиметрів двадцять завдовжки, з якої невпинною цівкою юшила кров. Не бризкала: стегнова артерія не була розірвана, тож були непогані шанси зупинити кровотечу.

Але не зупинити рідину з живота чоловіка, де гострі бивні розпороли шкіру, м’язи й кишки. Великі судини тут не постраждали, але кишечник був розпанаханий. Я бачила це чітко через кривий отвір у шкірі чоловіка. Така рана живота часто була фатальною — навіть із сучасною операційною, швами й антибіотиками під рукою. Вміст розірваного кишечника просто все забруднював, зараження було неминуче. А тут в арсеналі лікаря був лише часник і цвіт деревію…

Я зустрілася поглядом з Дуґалом — він теж подивився на жахливу рану. Його губи беззвучно запитали:

— Він виживе?

Я без слів похитала головою. Дуґал завмер на мить, тримаючи Джорді, а потім нахилився й навмисно розв’язав тканину, якою я перетягнула стегно чоловіка. І подивився на мене: кидав виклик, щоб я запротестувала, але я лише ледь кивнула. Я могла зупинити кровотечу, щоб чоловіка донесли на ношах у замок. Там він довго страждав би в агонії, рана в животі гнила б, поки гниття розповзалося далі, вбиваючи його, і він днями боровся б з нестерпним болем. Кращою, напевно, була смерть, яку йому давав Дуґал — померти чисто під небом, щоб кров його серця заплямувала листя, на яке пролилася кров звіра, що вбив його. Я підповзла по вологому листю до голови Джорді, прийняла половину його ваги власною рукою.

— Скоро стане краще, — сказала я, і мій голос був рівним, як завжди, як мене вчили. — Біль скоро вщухне.

— Так. Уже… краще. Я більше не відчуваю ногу… і долоні… Дуга-ле… ти тут? Ти тут, чоловіче? — занімілі долоні сліпо рухалися перед обличчям чоловіка. Дуґал схопив його руки своїми, нахилився ближче й бурмотів на вухо чоловіка.

Спина Джорді раптом вигнулася й п’яти глибоко вп’ялися в багнюку: його тіло жорстоко боролося з тим, що розум уже почав сприймати. Він гучно вдихав час від часу, ковтав повітря, вмираючи від втрати крові, бо хотів кисню, якого потребувало його тіло.

Ліс завмер у цілковитій тиші. Птахи не співали в тумані, і чоловіки терпляче чекали в тіні дерев, тихі, як і самі дерева. Дуґал і я нахилилися разом над тілом, що боролося, втішали й бурмотіли, розділяли облудне, болісне й необхідне завдання допомогти чоловікові померти.

Дорогою до замку всі мовчали. Я крокувала поруч із мертвим, його несли на саморобних ношах із гілок сосни. Позаду нас майже так само несли тіло його ворога. Дуґал крокував попереду один.

Ми увійшли крізь ворота на головне подвір’я, і я помітила невелику пухку фігуру отця Бейна, священника з селища, який поспішав — уже запізно — на допомогу загиблому парафіянину.

Дуґал завмер і зупинив мене, коли я повернула до сходів, що вели до операційної. Чоловіки, що несли тіло Джорді, закутане в тартан, пройшли повз, прямували до церкви, залишили нас самих у порожньому коридорі. Дуґал тримав мене за зап’ясток, уважно розглядаючи мене.

— А ти вже бачила, як помирають люди, — сказав без емоцій. Не запитання, а майже звинувачення.

— Багато разів, — сказала я таким самим тоном. Вивільнилася й залишила його стояти там — на мене чекав живий пацієнт.

Смерть Джорді, хоч і моторошна, лише тимчасово приглушила святкування. Того ж дня в замковій церкві провели пишну заупокійну месу, а наступного ранку почалися ігри.

Я майже їх не бачила: була зайнята допомогою учасникам. Єдине можу сказати про ігри Нагір’я — у них грали вічність. Я перев’язала незграбу, який примудрився порізатися, намагаючись танцювати між мечів. Вправила й знерухомила зламану ногу бідолашної жертви, якій трапився на дорозі недбало кинутий молот. Видавала касторову олію й сироп настурції багатьом дітям, які з’їли надто багато солодощів. З наближенням вечора була вже майже без сил.

Я залізла на стіл в операційній, щоб визирнути в крихітне віконце — заради ковтка повітря. Крики, сміх і музика з поля, де проводилися ігри, стихли. Добре. Нових пацієнтів не буде принаймні до завтра. Що, зі слів Руперта, вони робитимуть далі? Стрілятимуть із лука? Гм. Я перевірила запаси тканини для пов’язок і втомлено зачинила двері операційної.

Врешті, залишила замок і попрямувала до стайні: хотіла побути наодинці, без розмов і крові. А ще сподівалася знайти Джеймі, хай би яким було його справжнє прізвище, і спробувати знову вибачитися за те, що втягнула його в ситуацію з присягою. Авжеж, він ніби непогано вийшов із ситуації, але не опинився б у тому становищі, якби сам вирішував. І я не хотіла думати про плітки, які Руперт розносив про нашу нібито романтичну зустріч.

Думати про власне скрутне становище не хотілося, хоча й потрібно. Спроба втечі на початку зборів з тріском провалилася, і я запитувала себе, чи будуть кращі шанси наприкінці. Більшість коней у стайнях належить гостям, тому з ними й зникне. Лишиться кілька коней, які можуть бути доступні. Якщо пощастить, зникнення одного сприймуть як звичайну крадіжку: чимало підозрілого люду вештається на ярмарку й іграх. І в метушні відбуття гостей моє власне зникнення помітять не одразу.

Я втомлено крокувала вздовж огорожі загону, малюючи собі в уяві шляхи втечі. Складність у тому, що я ледь розуміла, де знаходжуся й куди потрібно їхати. До того ж тепер мене знали практично всі Маккензі між Леохом і кордоном через моє лікування учасників ігор, тож навіть спитати про напрямок не буде в кого.

Раптом спало на думку, чи не розповів Джеймі Колуму чи Дуґалу про мою зірвану спробу втекти в ніч присяги. Вони не говорили про це зі мною, тож, мабуть, ні.

Коней в загоні не було. Я штовхнула двері стайні, і серце пропустило удар, коли побачила Джеймі з Дуґалом, які сиділи пліч-о-пліч на тюку сіна. Вони здивувалися моїй появі майже так сильно, як я через них, але ввічливість не зникла, і мене запросили сісти з ними.

— Все добре, — сказала я, відступаючи до дверей. — Я не хотіла переривати вашу розмову.

— Ні, дівча, — сказав Дуґал, — те, що я казав юному Джеймі, стосується тебе також.

Я кинула швидкий погляд на Джеймі, той ледь помітно хитнув головою. Тож він не розповів Дуґалу про мою спробу втечі.