Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 39)

— Ну, що ж, — мовив безневинно. — Спробувати було варто.

— Напевно, — сказала я, але не розлютилася, а майже потішилася. — Але запевняю вас, пане Ґоване, мені не потрібні ваші поради, принаймні поки що. — Це виявилося заразливо, подумала я, почувши себе. Звучала вже, як він.

— Я англійка, леді, — твердо додала, — і все. Колум витрачає свій час — і ваш, — намагаючись витягнути з мене таємниці, яких не існує.

«Чи існують, але про таке не розповіси», — подумала я. Розсуд пана Ґована міг бути безмежним, але не його віра.

— Він же не послав вас лише для того, щоб вмовити мене на руйнівні одкровення? — запитала я, бо це раптом спало на думку.

— О, ні. — Пан Ґован коротко розсміявся від натяку. — Ні, люба. В мене важлива функція керування записами й надходженнями для Дуґала, а ще займатися невеликими справами, пов’язаними із законом, які можуть виникнути в мешканців далеких районів. І, боюся, навіть у моєму поважному віці я все ще не переріс бажання шукати пригод. Зараз усе спокійніше, аніж було раніше, — він зітхнув, наче з жалем, — але завжди є ймовірність грабунку на дорозі чи нападу біля кордонів.

Він поплескав по другій сумці на сідлі.

— Ця сумка не порожня, до речі. — Він відгорнув край так, щоб я встигла побачити блискучі рукоятки пари пістолетів з барабанами, вставлених у спеціальні петлі, що давало змогу легко витягнути їх.

Він кинув на мене погляд, яким охопив усі деталі мого одягу й зовнішності.

— Вам теж бажано озброїтися, люба, — сказав він із часткою докорів у голосі. — Хоча, напевно, Дуґал подумав, що не варто… та все ж. Я поговорю з ним про це, — пообіцяв він.

Решту дня ми провели за приємною розмовою, блукали в його спогадах про дорогі минулі дні, коли люди були людьми, і згубний флер цивілізації був менш помітним на вродливому неприборканому обличчі Нагір’я.

Вночі ми влаштувалися на відпочинок на галявині опріч дороги. У мене була ковдра, скручена й прив’язана за сідлом, і з нею я готувалася провести першу ніч за межами замку. Варто було відійти від вогнища й рушити за дерева, як відчувала погляди, що стежили за мною. Навіть просто неба, здавалося, воля мала межі.

Першого пункту призначення ми дісталися майже по обіді другого дня. Це були лише кілька хатин неподалік дороги біля зеленої западини. З одного з будиночків принесли стілець для Дуґала, а дошку — її завбачливо привезли з собою в одному з возів — поклали на два інших, щоб замінити письмовий стіл пану Ґовану.

Він витягнув величезний квадрат накрохмаленої тканини з кишені пальта, розіслав її охайно на пеньку, тимчасово скасувавши його звичну функцію плахи, сів на пеньок і почав розкладати чорнило, книжки з рахунками й квитанціями, тримався так спокійно, наче все ще сидів за мереживними занавісками в Единбурзі.

Один за одним з’являлися чоловіки з ділянок неподалік, щоб владнати щорічні справи з представником володаря земель. Процес був неквапливий, процедура не така сувора, як церемонії в залі замку Леох. Кожен чоловік приходив щойно з поля чи сараю, займав вільний стілець поруч із Дуґалом, наче рівний, пояснював, жалівся чи просто балакав.

Деякі приходили з підрослим сином чи двома, несли мішки зерна чи вовни. Наприкінці кожної розмови невтомний Нед Ґован виписував квитанцію за річну орендну плату, вносив справу ретельно в книгу й вказував пальцем одному з погоничів, який слухняно складав оплату до воза. Не так часто невелика купка монет зникала в глибинах його шкіряної сумки з тихим брязканням. Воїни в той час відпочивали під деревами чи зникали в лісі, напевно, задля полювання.

Схожі сцени повторювалися наступні кілька днів. Час від часу мене запрошували в будинок на сидр чи молоко, і всі жінки збиралися в малій кімнаті, щоб побалакати зі мною. Іноді поселення було досить великим, щоб мати таверну чи навіть корчму, і там Дуґал влаштовувався на день.

Час від часу податок платили кіньми, вівцями чи іншою худобою. Зазвичай живність обмінювали в когось поруч на те, що було зручніше везти, або, якщо Джеймі вирішував, що коня варто додати до стайні замку, його прив’язували до нашої вервечки.

Мене цікавила присутність Джеймі в групі. Юнак знався на конях, але так можна було сказати про багатьох чоловіків тут, навіть про Дуґала. Якщо врахувати, що кіньми платили рідко й нічого особливого в їх розведенні не було, я не могла збагнути, навіщо було брати з собою експерта. Після тижня мандрів у селищі з назвою, яку не могла вимовити, я нарешті з’ясувала, навіщо Дуґал покликав Джеймі.

Селище було з тих, що могли собі дозволити таверну з двома-трьома столами і кількома скрипучими стільцями. Тут Дуґал вислуховував підданих і збирав оплату. І після майже неперетравного обіду з солоної яловичини й ріпи він влаштував відпочинок, купив ель орендарям і селянам, які затрималися після сплати. Кілька місцевих прибули, завершивши щоденну працю, щоб побачити незнайомців і почути від нас новини.

Сидячи в кутку на лавці, я потягувала кислий ель і насолоджувалася відпочинком від їзди верхи. На розмову Дуґала, яка звучала то ґельською, то англійською й торкалася то пліток і балачок про ферму, то чогось схожого на вульгарні жарти й безладні історії, майже не звертала уваги.

Неквапливо розмірковувала собі, скільки часу таким темпом ми їхатимемо до Форт-Вільяма. І як мені там краще покинути групу шотландців із замку Леох і не зіткнутися з англійським гарнізоном. Я так відволіклася на думки, що не помітила, що якийсь час Дуґал говорив сам, наче виголошував якусь промову. Його слухачі уважно всотували слова, іноді коротко втручалися й щось вигукували. Поступово повернувшись до сприйняття оточення, я зрозуміла, що він управ но підводить слухачів до якогось висновку.

Я озирнулася. Товстий Руперт і малий законознавець Нед Ґован сиділи біля стіни позаду Дуґала, забувши про кружки елю на лаві поруч із собою, й уважно слухали. Джеймі похмуро дивився на свою кружку, нахилився над столом, спершись на лікті. Йому було начхати на те, що казав Дуґал.

Без попереджень Дуґал встав, схопив Джеймі за комір і потягнув. Стара, зроблена так-сяк сорочка розірвалася по швах. Джеймі не очікував такого і завмер. Він примружив очі, і я помітила, як зціпив зуби, але не рухався, поки Дуґал відсовував розірвану тканину й показував його спину всім, хто зібрався.

Всі зойкнули, побачивши шкіру в шрамах, а потім загуділи від схвильованого обурення. Я розкрила рота, але вловила слово «сассе-нах» із недоброю інтонацією, тож одразу й закрила.

Джеймі з кам’яним обличчям встав і відійшов від натовпу, що почав оточувати його. Він обережно зняв залишки сорочки, зім’яв тканину в грудку. Літня жіночка, яка ледь діставала до його ліктя, хитала головою й боязко плескала по спині, напевно, заспокоюючи ґельською. Якщо так, її слова не мали успіху.

Він напружено відповів на кілька запитань присутніх чоловіків. Дві чи три дівчини, які прийшли за елем на родинну вечерю, зібралися біля далекої стіни й напружено шепотіли між собою, часто дивлячись на кімнату великими очима.

Джеймі кинув на Дуґала погляд, який мав перетворити старшого чоловіка на камінь, кинув залишки сорочки в куток каміна й залишив кімнату трьома широкими кроками, струшуючи співчутливе бурмотіння натовпу.

Без видовища вони зосередили увагу на Дуґалі. Я не розуміла майже нічого, хоча те, що вловила, було налаштоване проти англійців. Я розривалася між бажанням піти за Джеймі надвір і залишитися непомітною на місці. Та навряд чи він хотів моєї присутності, тож я сховалася в кутку й не підіймала голови, вивчала мутне і бліде відображення в поверхні свого кухля.

Дзвін металу змусив підвести очі. Один з чоловіків, кремезний селянин у шкіряних штанах, кинув кілька монет на стіл перед Дуґалом, а ще наче відповів власною промовою. Він відійшов, тримаючись великими пальцями за ремінь, наче кидав виклик іншим. Після непевної паузи один чи два сміливці зробили так само, потім ще кілька, діставали мідні монети й пенні з гаманців і споранів. Дуґал тепло дякував їм, подав знак хазяїну таверни щодо додаткового елю всім. Я помітила, що законознавець Нед Ґован упевнено ховав нові внески не в той гаманець, куди клав плату за землі Маккензі, яка потрапляла в казну Колума, і я зрозуміла мету невеликої вистави Дуґала.

Не надто багато пам’ятаю про принца-красеня Чарлі — молодого самозванця, який прагнув престолу, але з того, що пам’ятаю, — фінансування його невдалого заколоту почасти походило з Франції, а почасти — з неглибоких і майже дірявих кишень народу, якому він пропонував свою владу, адже боротьба за престол потребувала ресурсів, зокрема, на формування й забезпечення війська. Отже, Колум чи Дуґал, чи й обидва, були якобітами — прихильниками претендента на престол, що виступав проти його законного володаря — англійського короля Джорджа II.

Врешті-решт, останні селяни й орендарі пішли вечеряти, і Дуґал підвівся й потягнувся, в міру задоволений, наче кіт, який скуштував молока, а то й сметани. Він зважив невеликий гаманець і кинув його Неду Ґовану на збереження.

— Так, непогано, — зауважив він. — Від такої малої громади багато й не очікуєш. Але збери достатньо таких внесків, і сума буде пристойна.

— Я б це пристойним не назвала, — сказала я, напружено підводячись з місця, де ховалася.