Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 41)

Дивлячись, як юнак на камені намагався викрутити власні пальці, я чітко згадала капітана, що стикнувся з нерозв’язною проблемою постачання.

— Тобі треба щось ударити, — сказала я.

— Га? — Він здивовано підвів очі, ніби забув, що я тут є.

— Вдар щось, — порадила. — Тобі стане ліпше.

Він скривив рота, наче хотів щось сказати, але замість цього встав із каменя, рішуче пішов до міцної на вигляд вишні й завдав їй сильного удару. Схоже, це полегшило його самопочуття, і він ударив тремтливий стовбур ще кілька разів, змусивши несамовитий дощ блідо-рожевих пелюсток сипатися на його голову.

Смокчучи постраждалий суглоб, він за мить розвернувся.

— Дякую, — сказав з кривою усмішкою. — Може, я сьогодні все ж таки посплю.

— Пошкодив долоню? — я встала, щоб оглянути її, але він захитав головою, потираючи кісточки другою рукою.

— Ні, то дрібниці.

Ми стояли якусь мить у незручній тиші. Я не хотіла згадувати сцену, яку підслухала, чи події вечора, тож нарешті перервала тишу, сказавши:

— Не знала, що ти був шульгою.

— Шульга? О, ти про ліву руку. Так, завжди був. Наставник прив’язував цю руку за моєю спиною ременем, щоб змусити мене писати другою.

— І ти можеш? Писати правою?

Він кивнув, підніс поранену долоню до рота.

— Можу. Але від цього болить голова.

— Б’єшся ти теж лівою рукою? — спитала я, бажаючи відволікти його. — Маю на увазі мечем?

Зараз він був неозброєний, окрім кортика і скінду, але вдень зазвичай носив меч і пістолі, як багато чоловіків у групі.

— Ні, мечем я добре володію обома руками. Мечник-шульга ризикує, якщо меч малий, бо ти б’єшся лівим боком до ворога, а з того боку серце, розумієш?

Сповнений нервової енергії, він не міг стояти, почав крокувати галявиною, показуючи приклади з уявним мечем.

— З широким мечем троха інакше, — він витягнув уперед руки, з’єднав долоні й окреслив ними пласку граційну арку в повітрі. — Зазвичай використовуються обидві руки, — пояснив.

— Або якщо ти досить близько, можна використовувати одну, будь-яку, бо ти атакуєш згори, розрізаєш плече ворога. Не голову, — додав повчально, — бо лезо може легко відскочити. Та розріж чисто виїмку, — він вдарив краєм долоні по стику шиї і плеча, — і ворог мертвий. А якщо не вийде чисто, то все одно не зможе більше битися того дня або й взагалі.

Опустив ліву долоню до паска й витягнув кортик плавним рухом, наче вода стікала склом.

— А от щоб битися мечем і кортиком, — розповідав він, — якщо не можеш приховати руку з кортиком, надаєш перевагу правому боку з малим мечем у тій руці й атакуєш кортиком знизу, якщо б’єшся зблизька. Але якщо рука з кортиком захищена, можна бити з будь-якого боку й розвертати тіло, — він пригнувся й розвернувся, показуючи, — щоб утекти від леза ворога, а кортиком битися, тільки якщо втратив меч чи не можеш рухати рукою з мечем.

Він нахилився низько й підняв лезо в швидкому і вбивчому ударі, що завмер за пару сантиметрів від моїх грудей. Я мимоволі відсахнулася, і він одразу випростався, прибрав кортик до піхов з винуватою усмішкою.

— Вибач. Я хизуюся. Не хотів налякати.

— Ти неймовірний, — щиро сказала я. — Хто навчив тебе битися? Гадаю, тобі це мав показати інший гарний воїн-шульга.

— Так, це був воїн-шульга. Найкращий з усіх, кого я бачив, — він усміхнувся на мить, але невесело. — Дуґал Маккензі.

Майже всі пелюстки вишні вже осипалися з його голови, лише кілька рожевих цяток лежали на плечах, і я струсила їх. Шов сорочки був охайно зашитий, помітила я, хоча й не дуже гарно. Навіть діра в тканині була з’єднана.

— Він зробить це знову? — раптом спитала я, не стримавшись.

Він відповів не одразу, але не міг вдавати, що не розумів, що я маю на увазі.

— О, так, — сказав він нарешті з кивком. — Так він отримує те, чого хоче.

— І ти дозволиш йому? Дозволиш так використовувати тебе?

Він подивився повз мене, з пагорба у бік таверни, де вогник ще сяяв крізь шпарини в дошках. Його обличчя було гладке, як стіна.

— Поки що.

Ми продовжили шлях, проїжджали лише кілька миль на день, часто зупинялися, щоб Дуґал вершив справи на роздоріжжі чи біля будинку, де збиралися мешканці з мішками зерна й купками дбайливо накопичених грошей. Швидкий Нед Ґован все записував до книг і видавав необхідні квитанції зі своєї сумки з пергаментом і паперами.

І коли ми досягали досить великого селища, що мало таверну чи корчму, Дуґал знову пригощав напоями, розповідав історії, виголошував промови і, врешті-решт, якщо вважав, що має шанси, змушував Джеймі встати й показати шрами. Ще кілька монет додавали до другої сумки, гаманця, призначеного для двору самозванця.

Я намагалася оцінювати розвиток таких сцен й виходити до кульмінації, бо ніколи не любила публічні знущання. І хоча зазвичай на спину Джеймі реагували жахом і жалем, а потім спалахами лайки в бік англійської армії й короля Джорджа, часто навіть я помічала легкий присмак презирства. Якось я почула, як один чоловік тихо зауважив другу англійською: «Жахливо виглядає, так? Боже, я вмер би у власній крові, але не дозволив би блідому сассенаху так мене використати».

Джеймі, розлючений і нещасний, страждав що не день все більше. Він надягав сорочку, щойно мав змогу, уникав запитань і співчуття, шукав приводу покинути збори, ховався від усіх, поки ми не відбували на конях наступного ранку.

Кілька днів по тому в маленькому селі Туннаґ настав переломний момент. Цього разу Дуґал ще закликав натовп, стискаючи голе плече Джеймі, коли один з глядачів, молодий хам із довгим брудним каштановим волоссям, зробив особисте зауваження Джеймі. Я не розібрала, що він сказав, але ефект був миттєвий. Джеймі вивільнився з хватки Дуґала й вдарив хлопця в живіт, збивши з ніг.

Я поволі вивчала ґельські слова й речення, та загалом мову ще не розуміла. Але помітила, що часто могла збагнути сказане за поведінкою мовця, навіть якщо не розуміла слів.

«Встань і повтори це» виглядало однаково в будь-якому дворі школи, пабі чи провулку світу.

Так само з «Ти маєш рацію» і «Хапайте його!».

Джеймі зник під лавиною брудного робочого одягу, бо стіл перекинувся з гуркотом під вагою брюнета і двох його друзів. Невинний люд притиснувся до стін таверни й збирався насолодитися виставою. Я посунулася до Неда й Мертаґа, тривожно стежачи за купою кінцівок. Самотній спалах рудого волосся іноді з’являвся у звивистому морі рук і ніг.

— Хіба ви не маєте йому допомогти? — пробурмотіла я Мертагу краєм рота. Його ця думка здивувала.

— Ні, а нащо?

— Він попросить про допомогу, якщо це знадобиться, — сказав Нед Ґован, спокійно спостерігаючи по інший бік від мене.

— Як скажете. — Я замовкла з сумнівами.

Підозрювала, що Джеймі не покличе на допомогу, якщо потребуватиме її. В цю мить його душив кремезний хлопчина в зеленому. Як на мене, Дуґал скоро втратить головний експонат, але він наче не переймався. Насправді ніхто з глядачів не хвилювався через хаос на підлозі біля їхніх ніг. Вже робили ставки й взагалі всі тихо раділи розвазі.

Я зраділа, помітивши, як Руперт спокійно встав на шляху двох чоловіків, які намагалися долучитися до бою. Вони зробили крок до бійки, і він виник неуважно в них на шляху, долоня лежала на кортику. Вони відійшли, вирішивши не втручатися в бій.

Схоже, всі тут вважають, що троє на одного — справедлива бійка. Якщо врахувати, що один з них — досить кремезний і досвідчений воїн, охоплений люттю, це могло бути правдою.

Шанси почали вирівнюватися, коли кремезний хлопець в зеленому раптом відійшов, витираючи кров після вдалого удару ліктем уніс.

Це тривало ще кілька хвилин, але результат ставав усе очевиднішим, бо другий боєць впав збоку й покотився під стіл, тримаючись за пах і стогнучи. Джеймі і його особистий противник все ще щиро гамселили один одного посеред підлоги, але вболівальники Джеймі серед глядачів уже збирали нагороду. Передпліччя на трахеї разом з жорстоким ударом по нирках змусили брюнета вчинити розсудливо.

Я додала подумки переклад «Досить, я здаюся» до зростаючого списку слів ґельською.

Джеймі повільно встав з тіла останнього супротивника під оплески натовпу. Киваючи у відповідь і важко дихаючи, він дістався на хитких ногах однієї з лав, що ще стояла, і плюхнувся на неї, стікаючи

потом і кров’ю, щоб прийняти кружку елю від власника таверни. Випив весь кухоль, поставив його на лаву й нахилився, важко ковтаючи повітря, — лікті на колінах, шрами на спині зухвало відкриті поглядам.

Не квапився цього разу натягнути сорочку, хоча в таверні було прохолодно, залишався голий до пояса, сорочку накинув, лише коли пішов назовні, щоб пошукати місце для нашої ночівлі. Виходив під хор шанобливих побажань доброї ночі й був, схоже, більш розслаблений, ніж за дні до цього, попри біль від подряпин, порізів і різних забоїв.

— Поріз на підборідді, розсічена брова, розсічена губа, роз’юшений ніс, шість розбитих кісточок на руках, розтягнутий великий палець, два зуби хитаються. А ще забої, яких я навіть не хочу рахувати. — Я завершила список, зітхнувши. — Як самопочуття?

Ми були самі в невеликому сараї позаду корчми, куди я забрала його для надання першої допомоги.

— Непогано, — сказав він з усмішкою. Хотів було підвестися, але завмер у процесі, скривившись. — Хоча, схоже, ребра троха болять.

— Звісно, болять. Ти весь у синцях — знову. Навіщо ти так вчиняєш? З чого ти зроблений, на твою думку? Із заліза? — роздратовано запитала я.