Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 43)

Раптовий порив свіжого повітря змусив мене скривитися й заплющити очі. А коли розплющила, світла нічного неба вистачило, щоб розгледіти порушника.

— Що ти тут робиш? — обурено спитала я.

Джеймі одночасно запитав таким самим обуреним тоном:

— Скільки ти важиш, Сассенах?

Все ще розгублена, я відповіла: «Майже шістдесят кіло», а потім здогадалася спитати: «А що?».

— Ти ледь не розчавила мені печінку, — відповів він, обережно торкаючись ураженої ділянки. — Ще й перелякала мене. — Він простягнув руку й підняв мене на ноги. — 3 тобою все гаразд?

— Ні, вдарилася головою. — Потираючи забите місце, я ошелешено озиралася в порожньому коридорі. — Об що я вдарилася? — запитала по-дурному.

— Об мою голову, — сказав він, як на мене, доволі сварливо.

— Так тобі й треба, — уїдливо промовила я. — Чого ти підкрадався до моїх дверей?

Він ображено подивився на мене.

— Боже, я не «підкрадався». Я спав… чи намагався. — Він тер щось схоже на набряк, що з’явився на скроні.

— Спав? Тут? — я кинула погляд на холодний, порожній і брудний коридор з перебільшеним здивуванням. — Ти обираєш найдивніші місця: спочатку стайні, тепер це.

— Може, тобі буде цікаво дізнатися, що в барі внизу зупинилася невелика група драгунів, — холодно повідомив він. — Вони вже залили сліпи й поводяться доволі нахабно з двома жінками з міста. Але їх лише дві, а чоловіків п’ятеро, і деякі солдати не проти піти вище й пошукати… гм, партнерок. Я подумав, що тобі така увага не сподобається. — Він закинув свою накидку на плече й розвернувся до сходів. — Якщо я в цьому помилився, вибач, не хотів потурбувати твій відпочинок. Добраніч.

— Стривай. — Він зупинився, але не обернувся, змусив мене обійти його. Він дивився на мене ввічливо, але відсторонено.

— Дякую, — сказала я. — Це було дуже люб’язно. Вибач, що наступила на тебе.

Він усміхнувся, похмура маска на обличчі змінилася звичним виразом доброго гумору.

— Ти не завдала шкоди, Сассенах, — повідомив він. — Щойно головний біль зникне, а ребра загояться, я буду як новенький.

Він розвернувся й відчинив двері моєї кімнати, які зачинилися самі, бо той, хто будував корчму, не користувався виском: у будівлі не було жодного правильного кута.

— Тоді йди до ліжка, — запропонував він. — Я буду тут.

Я дивилася на підлогу. Дубові дошки були не лише тверді й холодні, а й у плямах відхаркувань, пролитих рідин і бруду, про походження якого я не хотіла міркувати. Мітка будівельника на перемичці над дверима вказувала на 1732 рік і, схоже, тоді востаннє дошки й чистили.

— Ти не можеш тут спати, — сказала я. — Заходь, підлога в кімнаті не така жахлива.

Джеймі завмер, стискаючи ручку дверей.

— Спати в одній кімнаті з тобою? — голос звучав ошелешено. — Я так не можу! Це зруйнує твою репутацію!

Він говорив щиро. Я засміялася, але перевела сміх у ввічливий кашель. Враховуючи вимоги подорожі, заповнені корчми, суворі умови й відсутність туалетів, я була вже так зближена фізично з цими чоловіками, як і з Джеймі, що думка про таку скромність здалася смішною.

— Ти вже спав зі мною в одній кімнаті, — нагадала я, коли трохи опанувала себе. — Ти і ще двадцять чоловіків.

Він залепетав:

— Це не одне й те саме! То була спільна кімната, і… — він зробив паузу, бо щось жахливе спало на думку. — Ти ж не подумала, що я вирішив, ніби ти натякаєш на щось непристойне? — стривожено запитав він. — Запевняю, я…

— Ні, ні. Звісно, ні. — Я швидко запевнила його, що не образилася.

Його не вдавалося переконати, і я наполягла, щоб він хоча б узяв у мене ковдру й підстелив під себе. Він неохоче погодився, але тільки тоді, коли я кілька разів повторила, що все одно не користувалася б нею, а вкрилася б, як зазвичай, своїм товстим плащем.

Я спробувала знову подякувати йому, коли зупинилася біля матрацу з ковдри перед тим, як повернутися до свого смердючого сховища, але він відмахнувся від моєї вдячності милостивою рукою.

— Я роблю це не лише з люб’язності, — повідомив він. — Теж волію залишитися непоміченим.

Я й забула, що він мав свої причини триматися якнайдалі від англійських солдатів. І зауважила, що цього можна було б легше досягти, та ще й зручніше, якби він спав у теплих і повних повітря стайнях, а не на підлозі біля моїх дверей.

— А якщо сюди хтось підійметься, — не погодилась я, — тебе одразу побачать.

Він витягнув довгу руку, схопився за віконницю, що хиталася, і зачинив її. У коридорі стало темно, і Джеймі виглядав тепер, як безформна маса.

— Вони не побачать мого обличчя, — сказав він. — Та й вони в такому стані, що моє ім’я навряд чи їх зацікавить, навіть якщо я назву справжнє, а цього я робити не збираюся.

— Ну, можливо, — з сумнівом мовила я. — Та хіба їм не стане цікаво, що ти робиш тут у темряві?

Обличчя його не бачила, але тон його голосу підказав, що він усміхається.

— Ні, Сассенах. Вони подумають, що я просто чекаю своєї черги.

Я розсміялася й увійшла до кімнати. Згорнулася калачиком на ліжку й поринула в сон, вражаючись тому, що його розум міг створювати такі грубі жарти, хоча боявся думки про сон в одній кімнаті зі мною.

Коли прокинулася, Джеймі вже пішов. Я спустилася на сніданок і зустріла Дуґала біля останньої сходинки. Він чекав на мене.

— Снідай швидко, дівча, — сказав він. — Ми з тобою їдемо в Броктон.

Він відмовився розповідати більше, але здавався стривоженим, як на мене. Я швидко поїла, і ми незабаром помчали риссю крізь туман раннього ранку. Птахи шуміли в кущах, повітря обіцяло, що день буде теплий.

— З ким ми маємо зустрітися? — спитала я. — Можете сказати, бо якщо я не знаю, я здивуюся, а якщо знаю, мені вистачить розуму зобразити здивування.

Дуґал глянув на мене скоса, розмірковуючи, але вирішив, що я маю рацію.

— З командиром гарнізону з Форт-Вільяма, — мовив він.

Це мене трохи ошелешило. До цього я не була готова, думала, маємо ще три дні дороги до Форту.

— Але ми ще навіть не близько до Форт-Вільяма! — вигукнула я.

— Угу.

Схоже, цей командир гарнізону був енергійною людиною. Він не хотів залишатися вдома й займатися гарнізоном, тож вивчав околиці з командою драгунів. Солдати, які приходили до нашої корчми минулої ночі, були частиною цієї групи, і вони розповіли Дуґалу, що командир зараз проживає в корчмі в Броктоні.

Оце так проблема! Решту шляху я мовчала, обмірковуючи нові обставини. У планах я збиралася відокремитися від групи Дуґала у Форт-Вільямі, від якого за день мала доїхати до Крейґ-на-Дун. Не готова до ночівлі, без їжі й інших ресурсів, я мала подолати таку відстань сама і знайти шлях до кола каменів. А щодо того, що буде далі… можна буде зрозуміти лише там.

Але ця подія несподівано зруйнувала мої плани. Якщо я залишу компанію Дуґала тут, до пагорба доведеться їхати чотири дні, а не один. І я не довіряла власному відчуттю напрямку, та й витривалості, щоб ризикувати самій іти пішки серед диких западин і вересових полів. Останні тижні важких мандрів змусили мене уникати й поважати зубчасті скелі й бурхливі річки Нагір’я, а ще диких звірів, які іноді зустрічалися. Не хотілося б натрапити, приміром, на кабана сам на сам десь у безлюдній долині.

Ми дісталися Броктона до середини ранку. Туман згорів, і день був доволі сонячним, і це трохи підбадьорило мене. Може, вдасться переконати командира гарнізону надати мені невеликий супровід до пагорба.

Я зрозуміла, чому командир обрав для тимчасового штабу Броктон. Селище було доволі велике, тут було одразу дві таверни, одна з них — приголомшлива триповерхова будівля зі стайнею поруч. Тут ми зупинилися, віддали коней у руки конюха, який рухався так повільно, наче закостенів. Він ледве дістався дверей стайні, коли ми були вже всередині, і Дуґал замовляв у власника перекус.

Залишивши мене внизу дивитися на тарілку несвіжого на вигляд вівсяного печива, Дуґал пішов сходами до кімнати командира. Було досить дивно, що він пішов. У пабі було троє чи четверо англійських солдатів, які кидали на мене погляди й тихо переговорювалися. Місяць серед шотландців клану Маккензі, і присутність англійців-драгунів змушувала мене відчутно нервувати. Я переконувала себе, що це дурість. Вони все ж таки мої співвітчизники, хоч і з іншого часу.

І все ж мені відчутно бракувало цікавої компанії пана Ґована й приємної близькості з Джеймі, хай би яким було його прізвище. Я трохи шкодувала, що не змогла попрощатися належним чином перед відбуттям уранці, коли почула голос Дуґала, який гукав зі сходів позаду мене. Він стояв угорі й махав мені підійматися.

Дуґал, як на мене, виглядав похмуріше, ніж зазвичай, відійшов убік і жестом запросив мене до кімнати. Командир гарнізону стояв біля відчиненого вікна, його струнка фігура була окреслена світлом. Він видав смішок, коли побачив мене.

— Я вгадав. З опису Маккензі це мали бути ви. — Двері за мною зачинилися, і я залишилася наодинці з капітаном восьмого полку драгунів Його Величності Джонатаном Рендаллом.

Цього разу він був у чистій червоно-жовтій формі з мереживним коміром й охайно закрученою і напудреною перукою. Але обличчя було те саме — обличчя Френка. Повітря застрягло мені в горлі. Та цього разу я помітила невеликі жорсткі складки навколо його рота і трохи нахабства в розправлених плечах. І все ж він усміхнувся доволі доброзичливо й запросив мене присісти.