Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 44)

Інтер’єр кімнати був простий, лише письмовий стіл і стілець, а ще довгий стіл із соснових дощок з кількома стільцями. Капітан Рендалл махнув юному капралу, який стояв на варті біля дверей, і мені незграбно налили келих елю й поставили переді мною.

Капітан відігнав капрала жестом і налив і собі елю, потім граційно опустився на стілець за столом навпроти мене.

— Гаразд, — люб’язно сказав він. — Чому б вам не сказати, хто ви і як тут опинилися?

В мене не було вибору, і я розповіла ту ж історію, що й Колуму, але оминула не такий тактовний опис його поведінки: про це він і так знав. Уявлення не мала, скільки йому розкрив Дуґал, тож не хотіла потрапити в пастку.

Капітан під час моєї розповіді тримався ввічливо, але скидалося на те, що не вірить мені. І навіть не приховував цього, як Колум. Він відхилився на стільці, задумавшись.

— Кажете, Оксфордшир? Я не знаю ніяких Бошамів у Оксфордширі.

— Звідки вам знати? — огризнулась я. — Ви самі з Сассексу.

Його очі здивовано збільшилися. Мені варто було мовчати.

— І звідки вам таке може бути відомо? — спитав він.

— Гм, ваш голос. Так, це ваш акцент, — швидко сказала я. — Явно Сассекс.

Витончені темні брови майже торкнулися кучерів перуки.

— Ані вчителі, ані батьки не хотіли б чути, що моя вимова так явно вказує на місце, де я народився, мадам, — сухо промовив він. — Вони витратили багато сил і коштів, щоб це прибрати. Але якщо ви експертка з місцевої вимови, — він розвернувся до чоловіка, що стояв біля стіни, — то без сумніву, визначите, звідки мій капрал. Капрале Токіне, можете допомогти мені, продекламувавши щось? Що завгодно, — додав він, помітивши розгубленість на обличчі чоловіка. — Може, якийсь відомий вірш?

Капрал, юнак з дурним жирним обличчям і широкими плечима, дико роздивлявся кімнату, шукаючи натхнення, а потім випростався й співуче вимовив:

— Боксом Меґ попрала мій одяг

І кудись забрала.

Це мене роздратувало,

І за це заплатила вона.

— Близько. Ланкашир, — він дивився на мене, примружившись. Зціпивши долоні за спиною, він відійшов до вікна й визирнув. Перевіряв, чи взяв Дуґал з собою людей?

Він зненацька обернувся до мене з раптовим:

— Parlez-vous frangais?

— Tres bien¹⁷, — одразу відповіла я. — То й що?

Він нахилив голову вбік і уважно роздивлявся мене.

— Ви схожі на француженку, — сказав він ніби собі під ніс. — Я міг сприйняти це, але ще не бачив, щоб француженка могла відрізнити кокнів від корнців¹⁸.

Його охайні й доглянуті пальці стукали по дерев’яній поверхні стола.

— Яким було ваше дівоче прізвище, пані Бошам?

— Слухайте, капітане, — сказала я, усміхаючись якомога чарівніше, — з вами весело грати у двадцять запитань, але я хотіла б завершити цю підготовку до розмови й влаштувати продовження моїх мандрів. Я вже затрималася, і…

— Така легковажна поведінка не допомагає вашій справі, мадам, — перервав він, примруживши очі. Френк так само мружить очі, коли йому щось не подобається. Я відчула слабкість у колінах. Притиснула долоні до стегон, щоб стриматися.

— Мені не треба допомагати у справі, — сказала якомога сміливіше. — Я не маю претензій до вас, гарнізону чи, як на те пішло, Маккензі. Я хочу лише продовжити подорож спокійно. Тож не бачу причин для вас виступати проти.

Він похмуро дивився на мене, роздратовано стиснувши губи.

— О, не бачите? Тоді врахуйте моє становище, мадам, і, може, мої заперечення стануть яснішими. Місяць тому я зі своїми людьми переслідував групу нерозпізнаних шотландців-бандитів, які тікали з невеликим стадом худоби від маєтку біля кордону, коли…

— О, то от що вони робили! — вигукнула я. — Мені було цікаво, — додала я нескладно.

Капітан Рендалл важко дихав, потім передумав казати те, що збирався, бо мав продовжити історію.

— Посеред цього законного переслідування, — продовжив він розміреним голосом, — я зустрів напівголу англійку в місці, де англійка не мала б бути, навіть з належним супроводом, і вона опирається моїм запитам, нападає на мене…

— Ви напали на мене першим! — гаряче сказала я.

— Чий спільник позбавив мене свідомості боягузливою атакою, і хто потім втік звідти з чиєюсь допомогою? Ми з моїми людьми ретельно шукали в тому районі, і, запевняю, мадам, там не було слідів вашого вбитого слуги, викраденого багажу, кинутої сукні; ані найменшого доказу, що у вашій історії є хоч краплина правди!

— О? — вигукнула я трохи слабко.

— Так. А ще про бандитів у цьому районі не повідомлялося останні чотири місяці. А тепер, мадам, ви прибуваєте разом з воєнним вождем клану Маккензі, який каже мені, що його брат Колум переконаний, що ви шпигунка, яка нібито працює на мене!

— Але це не так, хіба ні? — розсудливо мовила я. — Принаймні ви це знаєте.

— Так, знаю, — відповів він із удаваним терпінням. — Та не знаю, хто ви в біса така! Але я дізнаюся, мадам, без сумніву. Я — командир цього гарнізону. Тож маю дозвіл на певні кроки заради підтримання безпеки цього району від зрадників, шпигунів й інших людей, чия поведінка здається мені підозрілою. І я готовий піти на ці кроки, мадам.

— І якими можуть бути ці кроки? — поцікавилась я. Щиро хотілося знати, хоча тон мого питання, схоже, звучав з викликом.

Він підвівся, задумливо роздивлявся мене мить, потім обійшов стіл, простягнув руку й підняв мене на ноги.

— Капрале Токіне, — сказав він, все ще дивлячись на мене, — мені на мить знадобиться ваша допомога.

Юнак біля стіни, схоже, зніяковів, але підійшов до нас.

— Встаньте, будь ласка, позаду пані, капрале, — сказав Рендалл нудьгуючим тоном. — І міцно тримайте її за лікті.

Він відвів руку й вдарив мене в нижню частину живота.

Я не видала ані звука, бо втратила дихання. Сіла на підлогу, зігнулася, намагалася втягнути повітря в легені. Шок був сильнішим за біль від удару, який починав відчуватися разом із хвилею запаморочення. Моє життя було багате на події, але ще ніхто не бив мене навмисно.

Капітан присів навпочіпки переді мною. Його перука трохи зсунулася, але, окрім цього й певного блиску в очах, він не відрізнявся від свого звичайного стриманого вигляду.

— Сподіваюся, ви не вагітні, мадам, — сказав він невимушеним тоном, — бо, якщо вагітні, це незабаром скінчиться.

Я стиха захрипіла, коли перші струмочки кисню з болем прокладали шлях до легень. Я перекотилася на карачки, шукаючи навпомацки край столу. Капрал, кинувши нервовий погляд на капітана, нахилився, щоб допомогти мені встати.

Хвилі темряви наче рухалися кімнатою. Я опустилася на стілець і заплющила очі.

— Подивіться на мене. — Голос був легкий і спокійний, наче він пропонував мені чаю. Я розплющила очі й подивилася на нього крізь тонкий шар туману. Його долоні спиралися на стегна у вишукано скроєних штанах.

— Хочете тепер щось мені сказати, мадам? — запитав він.

— Ваша перука перекосилася, — сказала й знову заплющила очі.

13

Оголошення про шлюб

Я сиділа за столом у пабі внизу, дивилася на склянку молока й боролася з хвилями нудоти.

Дуґал побачив моє обличчя, коли я спустилася з допомогою міцного юного капрала, і рішуче пройшов повз мене сходами до кімнати Рендалла. Підлога й двері корчми були товсті й збудовані на совість, та попри це чула згори розмову на підвищених тонах.

Я підняла склянку молока, але руки все ще надто сильно тремтіли, щоб його пити.

Поступово очунювала від фізичного ефекту удару, але не від шоку. Знала, що то не мій чоловік, але схожість була така сильна, а мої звички такі вкорінені, що я була частково схильна довіряти йому, тому розмовляла з ним, як робила б це з Френком, очікуючи ввічливості, а то й співчуття. Ці почуття раптово вивернула його жорстока атака, і від цього мені тепер було геть кепсько.

І я була налякана. Бачила його очі, коли він сів навпочіпки біля мене на підлозі. Щось ворухнулося в їхніх глибинах лише на мить. Одразу зникло, але я не хотіла б побачити це ще раз.

Звук дверей, що відчинилися вгорі, відволік мене від думок. Услід за звуком важких кроків швидко з’явився Дуґал, за ним — капітан Рендалл. Так близько, що капітан наче переслідував шотландця, але завмер, коли Дуґал, помітивши мене, раптово зупинився після останньої сходинки.

Похмуро кинувши погляд через плече на капітана Рендалла, Дуґал швидко підійшов до місця, де я сиділа, кинув на стіл монетку задля оплати й підняв мене на ноги без слів. Вивів мене за двері так квапливо, що я не встигла нічого зробити, лише помітила надзвичайний вираз, схожий на жадібність, на обличчі офіцера в червоному мундирі.

Ми були на конях і поїхали раніше, ніж я огорнула ноги пишними спідницями, тож тканина здійнялася навколо мене, як парашут під час приземлення. Дуґал мовчав, але коні наче вловили його поспіх; ми мчали майже галопом, коли досягли головної дороги.

Біля роздоріжжя, відміченого піктським хрестом, Дуґал раптово зупинився. Зістрибнув з коня, схопив вуздечки обох коней І прив’язав їх легенько до молодого деревця, допоміг мені злізти, а потім зненацька зник за кущами, поманивши мене за собою.

Я йшла за шарудінням кілта вгору пагорбом, пригиналася під гілками, які він прибирав зі шляху, і вони поверталися на місце над моєю головою. Схил пагорба поріс дубом і чагарниковою сосною. Я чула синиць у переліску ліворуч; одна одну кликали сойки. Трава була свіжого зеленого кольору, властивого початку літа, міцні стебла стирчали з-під каменів і вкривали землю під дубами. Під соснами нічого не росло, звісно, шар хвої був сантиметрів десять завтовшки, надавав захист дрібним істотам, які повзали й ховалися там від сонця й хижаків.