Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 46)

— Це бридко, — зауважила я. — Навіщо ви розповідаєте мені про це?

— Я ще не завершив розповідь. — Дуґал витягнув кортик з-за паска й почав насуплено чистити нігті кінчиком. Він був вибагливий, хоча в дорозі було складно залишатися чистим.

— Джеймі обм’як у мотузках, кров стікала й бруднила його кілт. Навряд чи він тоді втратив свідомість, але не мав сил стояти в ту мить. І тоді на подвір’я увійшов капітан Рендалл. Не знаю, чому він був відсутній від початку, напевно, затримали якісь справи. Джеймі побачив його появу, та йому вистачило клепки заплющити очі й опустити голову, наче він непритомний.

Дуґал зсунув брови, люто зосередившись на непокірній задирці.

— Капітан обурився, що вони вже відшмагали Джеймі. Він хотів залишити цю насолоду собі. Та все ж тоді він вже не міг нічого зробити. Але потім вирішив дізнатися, як Джеймі взагалі втік.

Він підняв кортик, перевірив його на зазублини, потім почав точити край об камінь, на якому сидів.

— Під час допиту кілька солдатів трусилися в чоботах, бо він вміє лякати словами, сперечатись не буду.

— Це він уміє, — сухо сказала я.

Кортик ритмічно шкріб об камінь. Доволі часто слабка іскра вилітала від металу, коли він висікав грубу западину в поверхні.

— Під час допиту виявилося, що Джеймі мав окраєць хліба й трохи сиру з собою, коли його спіймали — забрав, коли перестрибнув стіну. Капітан обміркував це мить, а потім посміхнувся, і таку посмішку я не хотів би бачити на обличчі своєї бабусі. Він повідомив, що крадіжка — серйозне порушення, і покарання має бути відповідним, тож засудив Джеймі на місці до ще сотні ударів.

Я мимоволі здригнулася.

— Це його вбило б!

Дуґал кивнув.

— Так і лікар гарнізону казав. Він сказав, що не дозволить таке, і з чистою совістю, в’язню мають дати тиждень на відновлення до другого покарання шмаганням.

— Який турботливий, — сказала я. — 3 чистою совістю, хай йому грець! І що про це думав капітан Рендалл?

— Спочатку не зрадів, але примирився. І тоді старший сержант, який знав, як виглядає справжня непритомність, відв’язав Джеймі. Хлопець хитався, але встояв на ногах, і кілька чоловіків зраділи, що не сподобалося капітану. Він не зрадів, коли сержант підхопив сорочку Джеймі й віддав її хлопцю, хоча такий вчинок сподобався людям.

Дуґал покрутив кортик, критично оцінюючи його. А потім поклав на коліно й подивився прямо на мене.

— Знаєш, доволі легко бути сміливим, коли сидиш у теплій таверні з кухлем елю. Не так легко сидіти навпочіпки в холодному полі, коли кулі з мушкетів пролітають над головою, і верес лоскоче твій зад. І ще складніше, коли стоїш віч-на-віч з ворогом, і твоя кров стікає по ногах.

— Не сумніваюся, — сказала й мимоволі відчувала слабкість, тож занурила долоні у воду, щоб темна рідина охолодила мої зап’ястки.

— Я побачився з Рендаллом пізніше того тижня, — промовив Дуґал на свій захист, ніби мав потребу виправдати дії. — Ми трохи поговорили, і я навіть запропонував йому компенсацію…

— О, я вражена, — пробурмотіла, але опанувала себе під його похмурим поглядом. — Ні, справді. Ви вчинили люб’язно. Але Рендалл відмовився?

— Так. І я все ще не знаю чому, бо доти я не бачив, щоб англійські офіцери вередували, коли можна було поповнити гаманці, а одяг, як у капітана, коштує недешево.

— Може, в нього є інші джерела прибутку, — підказала я.

— Точно є, — підтвердив Дуґал, але кинув на мене пронизливий погляд. — І все ж… — він завагався, але продовжив повільніше.

— Я повернувся, щоб бути там заради Джеймі, коли його карали знову, хоча допомогти бідоласі тоді вже нічим не міг.

Другого разу Джеймі був єдиним в’язнем, якого шмагали. Вартові зняли його сорочку перед тим, як вивели його, одразу після сходу сонця холодним жовтневим ранком.

— Я бачив, що хлопець переляканий, — сказав Дуґал, — хоча крокував сам і не дозволяв вартовому торкатися його. Я бачив, що він тремтів, від холоду й хвилювання, і сироти виступили на руках і грудях, але піт вкривав його обличчя.

За кілька хвилин вийшов Рендалл з батогом під рукою, і свинцеві грузила на кінчиках бичів тихенько дзенькали, поки крокував. Він холодно роздивлявся Джеймі, потім махнув старшому сержанту розвернути в’язня, щоб було видно спину.

Дуґал скривився.

— То було гідне жалю видовище — запалена спина, лише частково загоєна, забої стали чорними, решта була жовта від синців. Від думки, що батіг ударить по тому скупченню болю, мене ледь не знудило разом із багатьма глядачами.

Рендалл розвернувся до старшого сержанта й сказав:

— Гарна робота, сержанте Вілкс. Сподіваюся, я впораюся не гірше.

Він з награною церемонністю покликав лікаря гарнізону, змусив його офіційно засвідчити, що Джеймі можна відшмагати.

— Бачила колись, як кіт грається з крихітною мишею? — спитав Дуґал. — Так було тоді. Рендалл обійшов хлопця, робив добрі зауваження, але їх не можна було назвати приємними. А Джеймі стояв, наче дуб, нічого не говорив і дивився на стовп, а не на Рендалла.

Я бачив, що хлопець стискав лікті, щоб зупинити тремтіння, і Рендалл теж це помітив.

— Його рот напружився, і він сказав: «Здавалося, лише тиждень тому цей юнак кричав, що не боїться померти. Але той, хто не боїться померти, не має боятися кількох ударів, чи не так?». І він ткнув Джеймі в живіт ручкою батога.

— Тоді Джеймі подивився в очі Рендалла й сказав: «Так, але, боюся, що дам дуба раніше, ніж ти припиниш патякати».

Дуґал зітхнув.

— Що ж, то були сміливі слова, але збіса безрозсудні. Бичування людини — завжди гидка справа, але завжди можна вчинити гірше: вдарити збоку, щоб порізати глибше, з силою нанести удар по нирках, наприклад. — Він захитав головою. — Дуже бридко.

Він насупився, повільно обирав слова.

— Обличчя Рендалла було — пильним, напевно, — і ніби сяяло, як у чоловіка, який дивиться на жінку, що йому подобається, розумієш, про що я? Він ніби робив дещо гірше з Джеймі, аніж просто здирав з нього шкіру живцем. Кров стікала по ногах хлопця на п’ятнадцятому ударі, сльози лилися по його обличчю разом із потом.

Я похитнулася й притисла долоню до каменя.

— Що ж, — раптом сказав він, помітивши вираз мого обличчя, — скажу лише, що він це пережив. Коли капрал відв’язав його долоні, він ледь не впав, але капрал і старший сержант підхопили його за руки й тримали, поки він не зміг стояти на ногах. Він трусився жахливо від шоку й холоду, але голова була піднята, очі палали — я бачив це з відстані двадцяти футів. Він не зводив очей із Рендалла, поки вони вели його з платформи, і залишав по собі криваві відбитки ніг. Здавалося, лише погляд на Рендалла тримав його на ногах. Обличчя Рендалла було майже таким самим білим, як у Джеймі, і він дивився в очі хлопця, наче хтось із них упав би, якби він відвів очі.

Погляд Дуґала був зосереджений, очі все ще бачили моторошну сцену.

Галявина була тиха, лише вітер шарудів листям горобини. Я заплющила очі й слухала це деякий час.

— Чому? — врешті-решт спитала я, ще не розплющивши очі. — Навіщо ви мені розповіли?

Дуґал уважно дивився на мене, коли я розплющила очі. Я знову занурила долоню у ставок, нанесла прохолодну воду на скроні.

— Подумав, що це може дати уявлення про характер, — сказав він.

— Рендалла? — я видала короткий невеселий смішок. — Мені не потрібні ще докази його характеру, дякую.

— Рендалла, — погодився він, — але й Джеймі теж.

Я подивилася на нього, раптом занепокоєна.

— У мене є наказ, — він саркастично підкреслив слово наголосом, — від відомого капітана.

— Який наказ? — спитала я, хвилювання посилилося.

— Привести англійську піддану, на ім’я Клер Бошам, у Форт-Вільям у понеділок, 18-го червня. На допит.

Я виглядала, напевно, стривожено, бо він підвівся й підійшов до мене.

— Нахили голову між колін, дівча, — порадив він, натиснувши на мою шию ззаду, — поки слабкість не відступить.

— Я знаю, що робити, — роздратовано сказала, але послухалася. Я заплющила очі, відчувала, як відступаюча кров знову пульсувала у скронях. Липке відчуття навколо обличчя і вух стало зникати, хоча долоні ще були крижаними. Я зосередилася на належному диханні, рахувала вдих-раз-два-три-чотири, видих-раз-два, вдих-раз-два-три-чотири…

Врешті сіла прямо, вже більш-менш опанувала все тіло. Дуґал повернувся на своє місце на камені, терпляче чекав і стежив, щоб переконатися, що я не впаду в джерело.

— З цього є вихід, — зненацька сказав він. — Я бачу лише один.

— Покажіть його, — сказала я з непереконливою спробою усміхнутися.

— Добре. — Він нахилився до мене, щоб пояснити. — Рендалл має право викликати тебе на допит, бо ти — піддана англійської корони. То ми маємо це змінити.

Я витріщилася на нього, не розуміючи.

— Ви про що? Ви теж підданий корони, хіба ні? Як ви можете це змінити?

— Закони шотландців й англійців дуже схожі, — сказав він, насупившись, — але не однакові. І англійський офіцер не може змушувати шотландця, якщо не має чітких доказів злочину чи серйозних підозр. Але навіть і з підозрою він не може забрати шотландця з земель клану без дозволу вождя клану.

— Ви обговорювали це з Недом Ґованом, — сказала я, запаморочення поверталося.