Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 48)

— О, чи є в мене пара? Ні, мені немає чим привабити дівчину. — Він говорив квапливо, ніби це могло звучати образливо. — Тобто в мене немає майна, і я живу лише на платню солдата.

Він потер підборіддя, нерішуче дивлячись на мене.

— А ще складність у тому, що я перебуваю в розшуку. Жоден батько не хоче, щоб його донька вийшла за чоловіка, якого можуть будь-якої миті заарештувати й повісити. Не думала про це?

Я змахнула рукою, вважаючи оголошену за нього винагороду невеликою проблемою порівняно з усією жахливою ідеєю. Залишилася остання спроба.

— Тебе не бентежить, що я не незаймана? — він вагався мить перед відповіддю.

— Гм, ні, — повільно сказав він, — поки тебе не бентежить, що я незайманий.

Він усміхнувся від того, що я розкрила рота, і відійшов до дверей.

— Тож один із нас має знати, що робить, — сказав він. Двері тихо зачинилися за ним, на цьому залицяння завершились.

Підписавши папери належним чином, я обережно спустилася сходами корчми й дісталася барного столу в пабі.

— Віскі, — сказала я старій пом’ятій істоті за ним. Він похмуро подивився почервонілими очима, але кивок Дуґала змусив його дістати пляшку й склянку. Остання була товста й зеленувата, із зазублиною на краю, але вгорі була дірка, і зараз лише це мало значення.

Щойно ефект ковтка напою минув, з’явилося фальшиве відчуття спокою. Я наче відсторонилася, помічала деталі оточення з особливою чіткістю: мала вставка з вітражу над баром, звідки кольорові тіні падали на загрозливого власника і його товари, вигин ручки ковша з мідним дном, що висів на стіні поруч зі мною, муха із зеленим черевцем смикалася на краю липкої калюжі на столі. Відчувши співчуття до створіння у схожій на мою ситуації, я посунула її від небезпеки краєм склянки.

Поступово зауважила підвищені голоси за зачиненими дверима в кінці кімнати. Дуґал зник там, коли завершив справи зі мною, імовірно, щоб узгодити домовленості з другою стороною. Я зраділа, почувши, що, судячи зі звуку, мій майбутній наречений розлютився, хоча до цього не сперечався. Може, не хотів мене образити.

— Так тримати, хлопче, — пробурмотіла я і зробила ще ковток.

Дещо пізніше я туманно відчула руку, що розчіпляла мої пальці, щоб забрати зеленувату склянку. Друга рука підтримувала мене під лікоть.

— Боже, вона п’яна, як стара хвойда, — сказав голос біля мого вуха. Голос неприємно хрипів, подумала я, ніби його власник їв наждачний папір. Я тихо захихикала від думки.

— Вгомонися, жінко! — сказав неприємний хриплий голос. Він стишився, власник говорив з кимось іще. — П’яна, як поміщик, і верещить, наче папуга… що ще очікувати…

Інший голос перервав перший, але я не розуміла, що він казав: слова були нечіткі й сплутані, але звучав цей голос приємніше — низький і навіть заспокійливий. Він наблизився, і я розрізнила кілька слів. Намагалася зосередитися, але увага знову почала блукати.

Муха знову знайшла шлях до калюжі й борсалася всередині, але безнадійно загрузла. Світло з вітража падало туди, мерехтіло іскрами на зеленому черевці, яке ще смикалося. Я дивилася на крихітну зелену цятку, яка наче пульсувала, поки муха смикалася й боролася.

— Брате… в тебе не було шансів, — мовила я, й іскра згасла.

14

Весілля відбувається

Наді мною була низька стеля з балками, коли я прокинулася, і товста ковдра акуратно вкривала мене до підборіддя. Схоже, я була в самій лише сорочці. Спробувала сісти й пошукати одяг, але передумала посеред руху, обережно опустилася назад, заплющила очі й схопилася за голову, щоб вона не скотилася з подушки і не вдарилася об підлогу.

Прокинулася знову пізніше, коли відчинилися двері кімнати, обережно підняла повіку. Тремтливий силует виявився суворою фігурою Мертаґа, який невдоволено дивився на мене біля краю ліжка. Я заплющила очі. Пролунав тихий шотландський шум, імовірно, натякаючи на обурення й огиду, але коли я подивилася знову, він зник.

Щойно я почала щасливо занурюватися в непритомність, двері відчинилися знову, цього разу з’явилася жінка середнього віку, яка мала бути дружиною власника корчми, з глечиком і мискою в руках. Вона бадьоро увійшла в кімнату й відчинила віконниці з гуркотом, що задзвенів у моїй голові, наче зіткнення танків. Насуваючись на ліжко, як танкова дивізія, вона висмикнула ковдру з моїх слабких пальців і відкинула її вбік, залишивши мене тремтливою і незахищеною.

— Час прокидатися, люба, — сказала вона. — Нам уже треба тебе готувати. — Вона просунула вражаюче передпліччя під мої плечі й змусила мене сісти. Я трималася однією рукою за голову, другою за живіт.

— Готувати? — перепитала я: до рота ніби напхали гнилого моху.

Жінка почала жваво вмивати моє обличчя.

— О, так, — сказала вона. — Ти ж не хочеш пропустити власне весілля?

— Хочу, — мовила я, але мене не почули, вона досить грубо зняла з мене сорочку й поставила мене в центрі кімнати заради подальшої інтимної обробки.

Трохи пізніше я сиділа на ліжку, повністю одягнена, ошелешена й войовнича, але, завдяки склянці портвейну, принесеній жінкою, хоча б ворушилася. Я обережно попивала з другої склянки, поки жінка гребінцем намагалася прогребти моє сплутане волосся.

Я здригнулася, розливши портвейн, коли двері знову гучно відчинилися. Один жах за одним, розлючено подумала я. Цього разу гостей було двоє, Мертаґ і Нед Ґован, обидва з несхвальними виразами обличчя. Я перекинулася з Недом похмурими поглядами, поки Мертаґ проник у кімнату й повільно обійшов ліжко, оглядаючи мене з усіх боків. Він повернувся до Неда й пробурмотів щось надто тихо для мене. Кинувши останній погляд відчаю в мій бік, він зачинив за ними двері.

Нарешті, жінка заплела моє волосся так, як хотіла, зібравши ззаду й закрутивши пучок на маківці, вільні кучері падали на спину, кілька закручувалися перед вухами. Здавалося, мій скальп лусне від напруги стягнутого волосся, але в люстерку, врученому жінкою, вигляд мала, безперечно, вишуканий. Я вже більше почувалася людиною, навіть змусила себе подякувати їй за роботу. Вона залишила мені люстерко й пішла, зауваживши, що мені пощастило виходити заміж влітку, бо у волоссі буде багато квітів.

— Ми от-от помремо, — сказала я своєму відображенню, награно відсалютувавши дзеркалу. Впала на ліжко, вкрила обличчя вологою тканиною й заснула.

Я бачила досить непоганий сон, щось із полями, порослими травою й польовими квітами, коли зрозуміла, що те, що я сприймала, як грайливий вітерець, що тягнув мене за рукави, було парою не дуже ніжних долонь. Я сіла ривком, сліпо змахнула руками.

Коли знову розплющила очі, побачила, що кімнатка нагадувала станцію метро, фізіономії від стіни до стіни: Нед Ґован, Мертаґ, власник корчми, дружина власника й худий юнак, який виявився сином власника, в руках якого була купа різних квітів, звідти й запах у моєму сні. А ще була молода жінка з круглим плетеним кошиком, яка привітно усміхнулася мені, показавши відсутність кількох досить важливих зубів.

Ця жінка виявилася сільською швачкою, яку винайняли виправити недоліки мого одягу, підігнавши під мої розміри сукню, придбану нещодавно в місцевого знайомого власника корчми. Нед приніс сукню, що висіла на його руці, наче мертвий звір. Її розклали на ліжку, і сукня виявилася з низькою горловиною, з важкого кремового атласу, з окремим корсетом з десятками крихітних ґудзиків, вкритих тканиною, на кожному була вишита золота геральдична лілія. Виріз горловини й пишні рукава були густо прикрашені мереживом, як і розшита спідниця з шоколадного оксамиту. Власника корчми частково приховала нижня спідниця, яку він приніс, його наїжачені вуса були ледь помітні за шарами, схожими на піну.

Я подивилася на пляму від портвейну на сірій саржі спідниці, і марнославство перемогло. Якщо на мене чекало весілля, я не хотіла виглядати на ньому, як сільський трудяга.

Після короткого періоду шаленої активності, поки я стояла, наче лялька швачки, а всі інші бігали, щось носили, критикували, стикалися один з одним, ми отримали результат, аж до білих айстр і жовтих троянд, що прикрасили моє волосся, і серця, що дико калатало під мереживом корсета. Сукня сиділа не ідеально й сильно пахла попередньою власницею, але атлас був важким і чарівно шарудів навколо моїх ніг над шарами нижньої спідниці. Я відчувала себе майже королевою й доволі гарною.

— Ви не можете мене змусити, — прошипіла я загрозливо в спину Мертаґа, поки спускалася позаду нього, але ми з ним обоє знали, що мої слова — пуста бравада. Якщо я й мала характер сперечатися з Дуґалом і ризикнути з англійцями, це все розчинилося у віскі.

Дуґал, Нед і решта були в головному пабі біля сходів, пили і ввічливо спілкувалися з кількома мешканцями селища, які, здавалося, не мали інших справ, ніж байдикувати й напиватися.

Дуґал помітив, як я повільно спускалася, і зненацька перестав розмовляти. Інші теж замовкли, і я пливла сходами в приємній хмарі благоговійного захоплення. Глибоко посаджені очі Дуґала повільно рухалися по мені з голови до стоп і повернулися до мого обличчя з щирим кивком схвалення.

З усіма подіями на мене вже доволі давно чоловіки так не дивилися, і я кивнула граційно у відповідь.

Після хвилин тиші інші в пабі стали гучно висловлювати захоплення, і навіть Мертаґ дозволив собі ледь помітно усміхнутися, задоволено кивнувши на результат своїх зусиль. «І хто обрав тебе модним редактором?» — обурено подумала я. Але мушу визнати, що завдяки йому виходжу заміж не в сірій саржі.