Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 50)

Священник усе бурмотів, і Джеймі нахилився поцілувати мене. Було зрозуміло, що він планував лише швидко торкнутися губами в церемонії, але його рот був м’який І теплий, і я інстинктивно рушила до нього. Я смутно вловлювала звуки, шотландські вигуки захвату й заохочення глядачів, але помічала лише тверде тепло. Прихисток.

Ми відступили одне від одного, обоє ніби певніше стояли на ногах і нервово усміхнулися. Раптом я помітила, як Дуґал витягнув кортик із піхов Джеймі, але не розуміла навіщо. Все ще дивлячись на мене, Джеймі витягнув праву долоню, розвернув. Я зойкнула, коли кінчик кортика глибоко порізав його зап’ясток, залишивши темну лінію крові. Не встигла відсахнутися, коли мою руку схопили, і я відчула пекучий дотик леза. Дуґал швидко притиснув мій зап’ясток до руки Джеймі й зв’язав нас смужкою білої тканини.

Я, напевно, похитнулася, бо Джеймі схопив мене за лікоть вільною лівою рукою.

— Терпи, дівча, — тихо вмовляв він. — Ще трохи. Повторюй слова за мною.

Коротка промова ґельською, два-три речення. Слова не мали для мене сенсу, але я слухняно повторювала їх за Джеймі, затинаючись на вивертливих голосних. Тканину розв’язали, рани протерли, і ми вже були одружені.

Зворотний шлях стежкою був сповнений радощів і полегшення. Весілля було веселе, хоча й коротке, присутні були лише чоловіки, окрім нареченої.

Ми були вже майже біля підніжжя, коли нестача їжі, залишки похмілля й загальний стрес дня наздогнали мене. Я опритомніла, лежачи на сирому листі, голова на колінах нового чоловіка. Він прибрав вологу тканину, якою витирав моє обличчя.

— Було аж так погано? — він усміхався мені, але в очах була невпевненість, яка зачепила мене, незважаючи ні на що. Я з тремтінням усміхнулася у відповідь.

— Це не через тебе, — запевнила я його. — Просто… схоже, я нічого не їла з учорашнього сніданку… і, боюся, забагато випила.

Його губи сіпнулися.

— Я чув про це. Тут я можу допомогти. Мені майже нічого запропонувати дружині, я вже казав, але обіцяю, що з голоду ти не помреш. — Він усміхнувся й сором’язливо прибрав кучері, що впали на моє обличчя, вказівним пальцем.

Я почала сідати й скривилася від легкого горіння в зап’ястку. Я й забула про останню частину церемонії. Поріз розкрився, без сумніву, після мого падіння. Я забрала в Джеймі тканину й незграбно огорнула нею зап’ясток.

— Я подумав, що ти знепритомніла через це, — сказав він, спостерігаючи. — Я мав здогадатися, що тебе треба попередити, але не здогадався, що ти такого не очікувала, поки не побачив твоє обличчя.

— Що це взагалі було? — спитала я, намагаючись заправити кінці тканини.

— Це язичницьке, але тут за звичаєм дають кровну обітницю, а не лише звичні шлюбні обітниці. Не всі священники дозволяють таке, але цей, гадаю, не сперечався б ні з чим. Він, схоже, був так само наляканий, як і я, — сказав він з усмішкою.

— Кровна обітниця? І які там слова?

Джеймі взяв мою праву долоню й ніжно заправив останній кінець імпровізованої пов’язки.

— Англійською звучить майже в риму. Ось так:

«Ти Кров моєї Крові, Кістка моєї Кістки.

Я даю тобі своє Тіло, щоб Двоє стали Цілим.

Я дарую тобі свій Дух, доки наше Життя не Згасне».

Він знизав плечима.

— Майже як звична обітниця, лише більш… примітивна, чи що.

Я дивилася на свій перев’язаний зап’ясток.

— Так, можна й так сказати.

Я озирнулася, ми були самі на стежці під осикою. Кругле зів’яле листя лежало на землі, виблискувало від вологи, наче іржаві монети. Було дуже тихо, лише іноді краплі води падали з дерев з плескотом.

— А де інші? Повернулися до корчми?

Джеймі скривився.

— Ні. Я змусив їх піти, щоб я міг подбати про тебе, але вони чекатимуть там. — Він вказав підборіддям, на манер селянина. — Вони не залишать нас самих, поки все не стане офіційним.

— А ще ні? — я не могла зрозуміти. — Хіба ми не одружені?

Здавалося, він засоромився, відвернувся й ретельно струшував сухе листя з кіл та.

— Мммгм. Так, справді, ми одружені. Але зв’язок не законний, поки не виконано подружній обов’язок. — Яскравий рум’янець повільно підіймався від мереживного жабо.

— Мммгм, — сказала я. — Пошукаймо щось поїсти.

15

Відкриття в кімнаті наречених

У корчмі організували скромне весільне застілля: вино, свіжий хліб і смажена яловичина.

Я саме збиралася піднятися сходами до себе, щоб освіжитися

перед їжею, і перед сходами мене вхопив за руку Дуґал.

— Я хочу, щоб шлюб був закріплений належним чином, без будь-якої невизначеності, — тихо й твердо повчав мене Дуґал. — Щодо законності цього союзу чи способу його анулювати не має виникати питань, інакше ми всі ризикуємо шиями.

— Як на мене, ви вже це робите, — сердито зауважила я. — Особливо моєю.

Дуґал рішуче поплескав по моїх сідницях.

— За це не переймайся, роби свою справу. — Він критично окинув мене поглядом, наче оцінював мою здатність адекватно впоратися з роллю.

— Я знав батька Джеймі. Якщо хлопець схожий на нього, у тебе не виникне проблем. Ах, Джеймі! — він попрямував назустріч Джеймі, який щойно прибув, залишивши коней у стайні. Судячи з виразу обличчя Джеймі, він теж отримував накази.

«Боже, як таке сталося?» — питала я себе трохи пізніше. Шість тижнів тому я невинно збирала на шотландському пагорбі польові квіти для Френка. Тепер у кімнаті сільської корчми я чекаю на зовсім іншого чоловіка, якого майже не знаю, з суворими наказами закріпити вимушений шлюб, ризикуючи своїм життям і волею.

Я сиділа на ліжку, заклякла й налякана в позиченому вбранні. З тихим шумом важкі двері кімнати відчинилися й зачинилися.

Джеймі притулився до дверей, спостерігав за мною. Відчуття збентеження між нами посилилося. Врешті-решт, Джеймі порушив мовчанку:

— Не треба мене боятися, — тихо сказав він. — Я не збирався на тебе кидатися.

Я мимоволі розсміялася.

— Я так про тебе й не думала.

Я справді сумнівалася, що він торкнеться мене, поки я не запрошу його. Та залишався факт, що мені доведеться запросити його зробити не лише це, і досить скоро.

Я ошелешено роздивлялася його. Напевно, було б складніше, якби я вважала його непривабливим. Все було навпаки. Але я спала лише з Френком за ці вісім років. І не тільки це: юнак сам зізнався, що в нього зовсім немає досвіду. Я ще ніколи не позбавляла когось невинності. Навіть якщо забути про мій супротив усій домовленості і обміркувати справу з цілком практичної точки зору, як у біса нам почати? Якщо нічого не змінити, ми будемо стояти й роздивлятися одне одного днів три-чотири.

Я кашлянула й поплескала по ліжку поруч з собою.

— Не хочеш присісти?

— Авжеж.

Він пройшов кімнатою, рухаючись, наче великий кіт, але не сів поруч зі мною, а посунув стілець і сів обличчям до мене. Дещо боязко, він взяв мої руки у свої величезні долоні, дуже теплі, з тильного боку вкриті рудуватими волосками. Я трохи зніяковіла від дотику, згадала уривок зі Старого Заповіту: «Шкіра Якова була гладенька, а його брат Ісав був волохатим чоловіком». У Френка кисті довгі й тонкі, майже без волосся, як у аристократа. Я завжди обожнювала стежити за ними під час його лекцій.

— Розкажи про свого чоловіка, — сказав Джеймі, наче читав мої думки. Я ледь не висмикнула руки від шоку.

— Що?

— Слухай. У нас є три чи чотири дні тут разом. Я не вдаватиму, що знаю все, що треба, та я жив досить довго на фермі, і якщо люди не сильно відрізняються від тварин, то те, що нам треба зробити, не займе багато часу. У нас є час на розмову, щоб ми перестали боятися одне одного.

Ця груба оцінка нашої ситуації трохи мене заспокоїла.

— Ти боїшся мене?

На вигляд не схоже. Але, можливо, він нервував. Хоч йому вже й не шістнадцять, для нього це вперше. Він зазирнув у мої очі й усміхнувся.

— Так. Гадаю, сильніше, ніж ти мене. Тому й тримаю тебе за руки, щоб мої не тремтіли.

Я в це не повірила, але легенько стиснула його долоні на знак вдячності.

— Чудова ідея. І трохи легше говорити, поки ми торкаємося одне одного. Але чому ти спитав про мого чоловіка?