Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 49)

Заміж. О, боже. Відволікшись на портвейн і кремове мереживо, я якийсь час не думала про важливість події, тож стиснула перила, коли розуміння з новою силою вдарило мене в живіт.

Я оглянула натовп і помітила один кричущий недогляд: нареченого тут не було. Підбадьорена думкою, що він якось спромігся втекти через вікно й був уже за багато кілометрів звідси, я прийняла чашку вина на прощання від власника корчми, а потім вийшла за Дуґалом надвір.

Нед і Руперт пішли за кіньми. Мертаґ десь зник, напевно, шукав сліди Джеймі.

Дуґал тримав мене за руку; начебто підтримував, щоб я не спіткнулася в атласних черевичках, але насправді запобігав спробі втекти в останню мить.

День був теплий по-шотландськи, тобто туман був не такий важкий, щоб вважатися мрякою, але до того було недалеко. Раптом двері корчми відчинилися, і вийшло сонце в особі Джеймса. Якщо я була сяючою нареченою, наречений був справжнім дивом. Мій рот розкрився, та так і лишився.

Горець у повному бойовому вбранні — приголомшливе видовище, будь-який горець, навіть старий, миршавий чи недоладний зовні. А високий, з прямим тілом, зовсім не огидний юний горець зблизька захоплював дух.

Густе золотаво-руде волосся, розчесане до гладкого блиску, спадало на комір гарної батистової сорочки, заправленої спереду, з пишними рукавами й мереживними оборками на манжетах, схожими на каскад накрохмаленого жабо на горлі, прикрашеного рубіновою шпилькою.

Його тартан був багряний із чорним, кольори палали серед спокійніших зелено-білих Маккензі. Палаюча вовна, закріплена круглою срібною брошкою, спадала з його правого плеча граційною складкою, підхоплена посрібленим ременем для меча, тягнулася далі повз акуратні литки у вовняних рейтузах і зупинялася над чорними шкіряними чоботами зі срібними пряжками. Меч, кортик і споран зі шкіри борсука довершували образ.

Заввишки мало не під два метри, пропорційно широкий і з неймовірними рисами, він сильно відрізнявся від неохайного конюха, до якого я звикла, і він це знав. Відставивши ногу, наче при дворі, він вклонився мені з бездоганною грацією, пробурмотівши «До ваших послуг, пані», очі грайливо блищали.

— О, — тихо сказала я.

Досі я не часто бачила, як і без того неговіркий Дуґал забував язика в роті. Густі брови зсунулися над розгубленим обличчям — він, схоже, був ошелешений такою появою не менше за мене.

— З глузду з’їхав? — нарешті мовив він. — А якщо тебе хтось побачить!

Джеймі глузливо підняв брову, дивлячись на старшого чоловіка.

— Дядьку, — промовив він. — Образи? Ще й у день мого весілля. Я ж не міг зганьбити свою дружину! А ще, — додав він з небезпечним блиском, — навряд чи буде законно одружитися не під своїм прізвищем. А ти хочеш, щоб усе було законно, так?

З помітними зусиллями Дуґал опанував себе.

— Якщо ти закінчив, Джеймі, перейдімо до справи, — сказав він.

Але Джеймі, здавалося, ще не закінчив. Не слухаючи бурмотіння Дуґала, він дістав коротку нитку білих намистин зі свого спорана. Ступив крок уперед і застібнув намисто на моїй шиї. Я подивилася туди й побачила низку малих барокових перлів, цих витворів прісноводних молюсків нерівної форми, між якими були крихітні перфоровані золоті ронделі. Менші перли висіли на золотих намистинах.

— Це лише шотландські перли, — винувато сказав він, — але вони тобі пасують. — Його пальці затримались на мить на моїй шиї.

— То були перли твоєї матері! — вигукнув Дуґал, похмуро дивлячись на намисто.

— Так, — спокійно сказав Джеймі, — а тепер вони в моєї дружини. Гайда?

Потрібне нам місце знаходилося на відстані від селища. З нас була доволі похмура весільна процесія: пару наречених оточували інші, наче засуджених, яких супроводжували до далекої в’язниці. З розмов було лише тихе вибачення від Джеймі за запізнення, він пояснив, що було досить складно знайти чисту сорочку й піджак його розміру.

— Гадаю, вона належить синові місцевого поміщика, — сказав він, ляснувши мереживне жабо. — Виглядає ошатно.

Ми спішилися й залишили коней біля підніжжя невеликого пагорба. Стежка вела вгору серед вересу.

— Про все домовився? — я вловила, як Дуґал тихо спитав Руперта, поки вони прив’язували коней.

— О, так, — зуби зблиснули в чорній бороді. — Було непросто переконати священника, але ми показали йому особливий дозвіл. — Він поплескав по спорану, що мелодійно дзенькав, натякаючи на природу особливого дозволу.

Крізь мряку й туман я побачила серед вересу каплицю. З відчуттям цілковитої недовіри я дивилася на круглий дах і дивні невеликі багатостулкові вікна, які востаннє бачила яскравим сонячним ранком свого весілля з Френком Рендаллом.

— Ні! — вигукнула я. — Не тут! Я не можу!

— Ш-ш, ну-ну, ш-ш. Не переймайся, дівча, не треба. Все буде добре. — Дуґал опустив велику лапу на моє плече, заспокоював шотландськими звуками, ніби я була вередливим конем. — Хвилюватися природно, — сказав він усім нам. Впевнена долоня на моєму попереку скерувала мене на стежку. Мої черевики волого тонули в сирому шарі опалого листя.

Джеймі й Дуґал йшли близько обабіч мене, щоб запобігти втечі. їхня висока присутність в тартані лякала, і всередині мене наростала істерика. Приблизно через двісті років я вінчалася у цій каплиці, зачарована тоді її старовинною мальовничістю. Каплиця зараз скрипіла від новизни, дошки ще не набули вигляду старовини, і я збиралася вийти заміж за двадцятитрирічного незайманого шотландця-католика у розшуку, чиє…

Я розвернулася до Джеймі в раптовій паніці.

— Я не можу за тебе вийти! Я навіть не знаю твого прізвища!

Він кинув на мене погляд і підняв руду брову.

— О! Фрейзер. Джеймс Александер Малкольм Маккензі Фрейзер. — Він промовив це офіційно, кожне ім’я повільно й чітко.

Від хвилювання я сказала «Клер Елізабет Бошам» і по-дурному простягнула руку. Він, схоже, сприйняв за прохання про підтримку й стиснув долоню, сунув її впевнено в згин ліктя. Втративши надію на втечу, я пленталась стежкою на весілля.

Руперт і Мертаґ чекали на нас у каплиці, охороняли полоненого священника — кволого молодика з червоним носом і виправдано наляканим обличчям. Руперт неквапливо стругав гілочку верби великим ножем, і хоча свої пістолі з роговими рукоятками він залишив на вході в церкву, вони залишалися досить близько на краю хрестильної купелі.

Інші чоловіки теж роззброїлися, як і годилося в домі Господа, залишивши приголомшливу колючу купу небезпечного знаряддя на задній лаві. Лише Джеймі не виклав кинджал і меч, імовірно, це була церемоніальна частина його одягу.

Ми встали на коліна перед дерев’яним вівтарем, Мертаґ і Дуґал зайняли місця свідків, і церемонія розпочалася.

Форма католицької шлюбної церемонії не дуже змінилася за кілька сотень років, і слова, що єднали мене з рудим молодим незнайомцем поруч зі мною, були майже такими самими, як ті, що освячували моє весілля з Френком. Я відчувала себе холодною порожньою оболонкою. Плутані слова юного священника відлунювали десь у порожній ямі мого живота.

Я підвелася автоматично, коли настав час обітниць, спостерігала з деяким притупленим захопленням, як мої крижані пальці зникли в міцній хватці мого нареченого. Його пальці були холодні, як мої, і я вперше збагнула, що хоча зовні здавався спокійним, він міг хвилюватися не менше за мене.

Я досі уникала поглядів на нього, але тепер підвела очі — він дивився на мене. Його обличчя було біле, він ретельно приховував емоції. Таким я його бачила, коли перев’язувала рану на плечі. Спробувала усміхнутися Джеймі, але куточки рота небезпечно тремтіли. Тиск його пальців на моїх посилився. Здавалося, ми тримали одне одного на ногах; якщо хтось один відпустить чи відведе погляд, обоє поваляться. Дивно, відчуття трохи заспокоювало. Хай би що нас чекало, нас принаймні двоє.

— Я беру тебе, Клер, за дружину… — його голос не тремтів, а от долоня — так. Я стиснула міцніше. Наші закляклі пальці зчепилися як дошки в лещатах. — …любити, шанувати й захищати… в добрі часи й лихі… — слова лунали здалека. Кров не потрапляла мені в голову. Жорсткий корсет був пекельно тісний, і хоча мені було холодно, піт стікав по моїх боках під атласом. Сподіваюся, я не знепритомнію.

Мале віконце з вітражем було високо в стіні поруч із вівтарем, грубе зображення Івана Хрестителя у ведмежій шкурі. Зелені й сині тіні падали на мій рукав, нагадуючи вітальню таверни, і я палко бажала випити.

Моя черга. Я злегка заїкалася, що мене розлютило.

— Я б-беру тебе, Джеймсе… — я випрямила спину. Джеймі гідно витримав свою половину; і я теж мусила спробувати. — …і обіцяю з цього дня… — мій голос став сильнішим.

— Доки смерть не розлучить нас. — Слова пролунали в тихій каплиці з разючою остаточністю. Все завмерло, ніби в анабіозі. Потім священник запитав про обручку.

Спалах хвилювання, і я помітила вражене обличчя Мертаґа. Я ледь помітила факт, що хтось забув підготувати обручку, коли Джеймі відпустив мою руку на мить, щоб зняти каблучку з власного пальця.

На моїй лівій руці все ще була обручка Френка. Пальці правої виглядали змерзлими, бліді й закляклі в плямі блакитного світла, коли велике металеве кільце з’явилося на четвертому пальці. Воно вільно висіло на пальці й впало б, якби Джеймі не зігнув мої пальці навколо нього й не впіймав мій кулак ще раз у свій.