Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 52)

Ліжко помітно опустилося під його вагою, і я напружилася, щоб не скотитися до нього. Він сидів достатньо близько, щоб рукав його сорочки торкався моєї руки. Я залишила розкриту долоню на стегні, розслаблена. Він природно взяв мене за руку, коли сів, і ми відхилилися до стіни, ніхто не дивився вниз, але відчував зв’язок, ніби нас поєднали зварюванням.

— З чого мені почати? — він опустив свої досить великі стопи на стілець І схрестив ноги в щиколотках. Я з подивом упізнала горця, який влаштувався для неквапливого розтину плутанини стосунків родини й клану, з цього складалися передумови майже для всіх важливих подій у шотландському Нагір’ї. Ми з Френком провели один вечір у пабі селища, зачаровані розмовою двох старих диваків, в якій провина за недавнє руйнування старезного сараю була простежена крізь тонкощі місцевої ворожнечі, наскільки я зрозуміла, приблизно з 1790 року. З незначним шоком, до якого вже почала звикати, я збагнула, що саме ця ворожнеча, походження якої я вважала схованою в тумані часу, ще не почалася. Заглушивши душевне хвилювання від цього усвідомлення, я змусила себе зосередитися на словах Джеймі.

— Мій батько — Фрейзер, звісно, молодший зведений брат теперішнього хазяїна Ловата. А мати була з Маккензі. Ти знаєш, що Дуґал і Колум мої дядьки?

Я кивнула. Схожість була помітна, хоча волосся іншого кольору. Широкі вилиці й довгий прямий і гострий ніс були явно спадком Маккензі.

— Так, моя мати була їхньою сестрою, і були ще дві сестри. Тітонька Джанет мертва, як моя мати, але тітонька Джокаста в шлюбі з двоюрідним братом Руперта й живе поруч з краєм Лох-Ейлін. Тітка Джанет мала шістьох дітей — чотирьох хлопчиків і двох дівчат, тітонька Джокаста має трьох дівчат, в Дуґала чотири дівчинки, в Ко-лума лише малий Геміш, а в моїх батьків були лише я й моя сестра, яку назвали на честь тітки Джанет, але ми завжди звали її Дженні.

— Руперт теж Маккензі? — спитала я; вже було складно всіх запам’ятати.

— Так. Він… — Джеймі замовк на мить, розмірковуючи, — двоюрідний брат Дуґала, Колума й Джокасти, тож для мене він троюрідний брат. Батько Руперта й мій дідусь Джейкоб були братами разом з…

— Зачекай. Не заглиблюйся далі, ніж потрібно нам, інакше я безнадійно заплутаюсь. Ми ще не дісталися Фрейзерів, а я вже загубилася серед твоїх родичів.

Він потер підборіддя в задумі.

— Гм. З боку Фрейзерів все троха складніше, бо дідусь Саймон одружувався тричі, тож у мого батька були зведені брати й сестри від двох жінок. Зупинимося поки на тому, що я маю шістьох дядьків і тіток Фрейзерів, які ще живі, а про двоюрідних родичів зі сторони Фрейзерів поки що не говоритимемо.

— Згодна. — Я нахилилась і налила нам ще вина в келихи.

Землі кланів Маккензі й Фрейзерів, як виявилося, прилягали одна до одної на певному проміжку вздовж внутрішніх кордонів, тяглися поруч від морського узбережжя по нижній край Лох-Несс. Цей спільний кордон, як буває з межами, був найбільш невизначеною лінією, що рухалася туди-сюди з часом, звичаями й союзами. Вздовж цього кордону, на південному краю земель клану Фрейзерів, лежить невеликий маєток Брох-Туарах, власність Браяна Фрейзера, батька Джеймі.

— Це досить велика ділянка землі, там непогана риболовля, гарний клаптик лісу для полювання. Туди входить, мабуть, шістдесят ферм і невелике селище, що зветься Брох-Мордха. Ще там будинок поміщика, сучасний, звісно, — сказав він з певною гордістю, — і стара башта-брох, яку ми використовуємо тепер для худоби й зерна. Дуґал і Колум не зраділи, що їхня сестра виходить за Фрейзера, і наполягли, щоб вона мала власну землю. Тож Лалліброх — так тамтешні жителі звуть це місце — передали моєму батькові, але в договорі був пункт, в якому зазначалося, що земля перейде лише до нащадків моєї матері, Еллен. Якщо б вона померла бездітною, земля повернулася б до лорда Ловата після смерті мого батька, навіть якщо батькові народила б дітей інша дружина. Але в нього не було іншої дружини, а я син своєї матері. Тож Лалліброх мій, хай там що.

— Здається, вчора ти казав мені, що в тебе немає майна. — Я відпила вина, що виявилося доволі непоганим. І з кожним келихом ставало все кращим: мабуть, варто незабаром зупинитися.

Джеймі похитав головою.

— Це місце належить мені, так. Річ у тім, що мені з цього поки немає користі, бо я не можу туди поїхати. — Він виглядав винувато. — Є невелика проблема з винагородою за мою голову.

Після втечі з Форт-Вільяма він жив у маєтку Дуґала, Беннахк (що означає «Благословенний», як пояснив Джеймі), поки гоїлися його рани й поки боровся з лихоманкою, спричиненою ними. Звідти відбув до Франції, де два роки бився на боці французької армії біля іспанського кордону.

— Ти два роки був у французькій армії й залишився незайманим? — недовірливо вимовила. Я лікувала багатьох французів, тож

сумнівалася, що їхнє ставлення до жінок сильно змінилося за двісті років.

Куток рота Джеймі здригнувся, і він глянув на мене скоса.

— Якби ти бачила хвойд, що обслуговують французьку армію, Сассенах, ти б не дивувалася, що я не годен І торкнутися такої жінки, не те щоб спати з нею.

Я закашлялася, похлинувшись вином, аж йому довелося поплескати мене по спині. Насилу дихаючи — обличчя почервоніло — я попросила продовжувати розповідь.

До Шотландії Джеймі повернувся приблизно рік по тому й місяців шість вештався одинаком чи з групою таких, як і сам, — ні роду ні племені, — живучи надголодь у лісі чи викрадаючи чужу худобу.

— А потім хтось ударив мене по голові сокирою чи чимсь на кшталт цього, — він знизав плечима. — Тож про наступні два місяці можу розповісти лише зі слів Дуґала, бо сам нічого не пам’ятаю.

Під час нападу Дуґал був у маєтку неподалік. Друзі Джеймі викликали його, і він якось спромігся доставити племінника до Франції.

— Чому Франція? — спитала я. — Адже було дуже ризиковано перевозити тебе так далеко.

— Ризикованіше було залишати мене там. Англійські патрулі перевіряли весь район — ми з хлопцями трохи наробили там галасу — і, напевно, Дуґал не хотів, щоб вони знайшли мене непритомного в хатині селянина.

— Чи в його будинку? — сказала я грубувато.

— Гадаю, він взяв би мене до себе, якби не дві причини, — відповів Джеймі. — По-перше, тоді в нього був гість-англієць. По-друге, я був немов з хреста знятий, і він подумав, що я все одно помру, тож вислав мене до абатства.

Абатством святої Анни де Бопре на французькому узбережжі саме тоді керував Александер Фрейзер, нині настоятель цієї обителі науки й служіння Богові. Один із шести дядьків Джеймі зі сторони Фрейзерів.

— Вони з Дуґалом не дуже ладнають, — пояснював Джеймі, — але Дуґал розумів, що якщо мені хтось і може допомогти, то лише там.

Так і сталося. Обізнаність монахів у медицині і його міцне тіло допомогли Джеймі вижити й поступово очуняти. Все завдяки турботі монахів-домініканців.

— Щойно мені стало ліпше, я повернувся, — пояснив він. — Дуґал і його люди зустріли мене на узбережжі, і ми прямували до земель Маккензі, коли, гм, зустріли тебе.

— Капітан Рендалл сказав, що ви вкрали худобу, — сказала я.

Він усміхнувся, звинувачення його не зачепило.

— Ну, Дугал не з тих, хто проґавить шанс нажитися, — повідомив він. — Ми натрапили на гарне стадо худоби, що паслося в полі, і нікого довкола. Тож… — він знизав плечима з фаталістичним відчуттям невідворотності долі.

Виходить, я прибула якраз наприкінці суперечки між людьми Дуґала й драгунами Рендалла. Помітивши наближення англійців, Дуґал скерував половину своїх людей в гущавину, худобу вони гнали поперед себе, а решта шотландців сховалися серед молодих дерев, влаштувавши засідку на англійців.

— Спрацювало дуже добре, — схвально сказав Джеймі. — Ми вискочили до них і з криками помчали крізь їхні лави. Вони погналися за нами — а як інакше — і ми влаштували їм жваву погоню схилом пагорба через струмки й нагромадження каменів; за цей час решта людей Дуґала перетнула кордон, відігнавши в безпечне місце худобу. Тоді ми відірвалися від червоних мундирів і сховалися в будинку, де я вперше тебе побачив, щоб дочекатися темряви.

— Он як, — мовила я. — Але навіщо ти повернувся до Шотландії? Здавалося б, у Франції тобі набагато безпечніше.

Він розкрив рота для відповіді, потім передумав і відпив ковток вина. Схоже, я наблизилася до краю його зони таємниць.

— Це довга історія, Сассенах, — сказав, уникаючи небажаної теми. — Якось іншим разом, а тепер як щодо тебе? Розповіси мені про свою родину? Якщо вважаєш, що можеш, звісно, — швидко додав він.

Я на мить задумалася, але не побачила в розповіді про батьків і дядька Ламба жодного ризику. Була навіть перевага в професії дядька Ламба. Вивчення старожитностей було мало кому зрозумілою дивовижею як у вісімнадцятому, так і в двадцятому столітті.

І я розповіла йому, уникаючи лише таких дрібних деталей, як літаки, автомобілі та, звісно ж, війна. Він уважно слухав мене, час від часу ставив питання, висловив співчуття щодо смерті моїх батьків і цікавість до дядька Ламба і його відкриттів.

— І тоді я зустріла Френка, — завершила я й зробила паузу, не знаючи, скільки ще зможу сказати, не потрапивши в небезпечну зону. На щастя, мене врятував сам Джеймі.

— І ти не хотіла б зараз про нього говорити, — з розумінням сказав він. Я кивнула без слів, на очі накотилися сльози. Джеймі відпустив