Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 47)

Він кивнув.

— Саме так. Я здогадувався, що до цього дійде. І він розповів мені те, про що я думав: я зможу законно відмовити Рендаллу видавати тебе, якщо ти станеш з англійки шотландкою.

— Шотландкою? — промовила, запаморочення швидко змінилося жахливою підозрою.

Це підтвердили його наступні слова.

— Так, — сказав він, кивнувши від виразу мого обличчя. — Ти маєш вийти заміж за шотландця. Юного Джеймі.

— Я не можу так вчинити!

— Що ж, — він задумливо насупився. — Тоді можеш бути з Рупертом. Він вдівець, й орендує невелику ферму. Але він старший та…

— Я не хочу виходити й за Руперта! Це… найдурніше… — слова тікали від мене. Я скочила на ноги від хвилювання й крокувала малою галявиною; ягоди горобини, що осипалися, хрустіли під ногами.

— Джеймі — славний хлопець, — погодився Дуґал, все ще сидячи на камені. — У нього немає зараз майна, так, але в нього добре серце. Він не буде з тобою жорстоким. І він гарний боєць, має привід ненавидіти Рендалла. Виходь за нього, і він до останнього подиху захищатиме тебе.

— Але… я не можу ні за кого вийти! — спалахнула я.

Очі Дуґала раптом стали пронизливими.

— Чому, дівча? В тебе ще є живий чоловік?

— Ні. Просто… це маячня! Так не робиться!

Дуґал розслабився, коли я сказала «ні». Він кинув погляд на сонце і встав.

— Час їхати, дівча. Тре на дещо звернути увагу. Має бути особливий дозвіл, — пробурмотів він, наче собі під ніс. — Але Нед може з цим упоратись.

Він взяв мене за руку, все ще тихо бурмочучи. Я вивільнилася.

— Я не вийду ні за кого заміж, — твердо мовила я.

Він не переймався через це, ледь помітно підняв брови.

— Хочеш, щоб я відвів тебе до Рендалла?

— Ні! — дещо спало мені на думку. — То ви хоча б повірили, що я не англійська шпигунка?

— Тепер так. — Він говорив з деяким наголосом.

— Чому зараз, а не раніше?

Він кивнув на джерело й вицвілу фігуру, вирізану на камені. Вона могла бути тут сотні років, бути старшою за величезну горобину, що кидала тінь на ставок і прикрашала чорну воду білими квітами.

— Джерело святого Нініана. Ти випила воду раніше, ніж я попросив.

Цього разу я розгубилася.

— До чого тут це?

Він здивувався, а потім рот вигнула усмішка.

— Не знала? Його звуть ще ставком брехуна. Вода смердить випарами пекла. В того, хто вип’є води й промовить брехню, згорить шлунок.

— Он як, — процідила я крізь зуби. — Що ж, мій шлунок цілий. То ви вірите, коли я кажу, що я не шпигунка, англійська чи французька. І можете повірити ще дечому, Дуґале Маккензі. Я ні за кого не вийду заміж!

Він не слухав. Насправді він уже пройшов повз кущі, що приховували ставок. Лише тремтіння гілки дуба відмічало його рух. Закипаючи, я пішла за ним.

Я запротестувала під час подорожі до корчми. Дуґал порадив мені поберегти дихання, щоб охолодити його вівсяною кашею, і потім ми їхали в тиші.

Біля корчми я кинула повіддя на землю й гучно покрокувала сходами до прихистку своєї кімнати.

Сама ідея була не лише обурливою, але й немислимою. Я крокувала вузькою кімнатою, дедалі більше почуваючись щуром у пастці. Чому, трясця, мені не вистачило сміливості втекти від шотландців раніше, незважаючи на ризик?

Я сіла на ліжко й намагалася думати спокійно. Якщо дивитися на це, як Дуґал, ідея, без сумніву, мала сенс. Якщо він просто відмовиться видати мене Рендаллу, без пояснень, капітан може легко спробувати забрати мене силою. І вірить він мені чи ні, Дуґал, звісно, не захоче вступати в сутичку з купою англійських драгунів заради мене.

І, якщо міркувати холоднокровно, ідея мала сенс і для мене. Якщо я вийду за шотландця, за мною вже не будуть стежити. Буде значно легше втекти, коли настане час. І якщо це буде з Джеймі… я йому явно подобаюся. І він досконало знає Нагір’я. Можливо, він відвезе мене до Крейґ-на-Дун, чи хоча б укаже загальний напрямок. Так, імовірний шлюб був найкращим способом досягти мети.

Але це був холоднокровний погляд. А моя кров не була холодною. Я палала від люті й збентеження, не могла стояти на місці, крокувала й кипіла, шукала вихід. Будь-який. Минула година, моє обличчя почервоніло, а голова гуділа. Я встала й відчинила віконниці, висунула голову до прохолодного вітерцю.

У двері позаду мене владно постукали. Дуґал увійшов, коли я повернула голову до кімнати. Він ніс стос цупкого паперу, наче тацю, за ним крокували Руперт і бездоганний Нед Ґован, як королівські конюші.

— Можете увійти, — ввічливо сказала я.

Ігноруючи мене, як зазвичай, Дуґал прибрав нічний горщик з його місця на столі й урочисто розклав аркуші паперу на грубій дубовій поверхні.

— Все готово, — сказав він з гордістю того, хто довів важкий проект до успішного завершення. — Нед склав папери; немає нічого кращого за законознавця, поки він на твоєму боці, га, Неде?

Чоловіки розсміялися, очевидно, в доброму гуморі.

— Це не так і складно, — сором’язливо мовив Нед. — Це звичайний контракт. — Він поворушив сторінки владним вказівним пальцем, потім завмер і зморщив чоло від раптової думки.

— Ви ж не володієте майном у Франції? — спитав він, стривожено подивившись на мене над окулярами-половинками, які вдягав для роботи зблизька. Я похитала головою, і він розслабився, зібрав папери в стос й акуратно вирівняв краї.

— Тоді все. Вам треба лише підписати внизу, і Дуґал з Рупертом стануть свідками.

Законознавець опустив пляшечку чорнила, яку приніс, витягнув чисте перо зі своєї кишені й урочисто простягнув його мені.

— І що це? — спитала я. Питання виявилося риторичним, бо верхня сторінка в стосі повідомляла чистим каліграфічним почерком ШЛЮБНИЙ КОНТРАКТ, літери мало не п’ять сантиметрів завбільшки, чіткі й чорні на сторінці.

Дуґал стримав нетерпляче зітхання через мою непокірність.

— Ти чудово знаєш, що це, — коротко сказав він. — І якщо в тебе немає іншої геніальної думки, як врятуватися від рук Рендалла, ти підпишеш його й покінчиш із цим. Часу обмаль.

Яскравих думок в ту мить не було, хоча я годину билася над проблемою. Починало справді здаватися, що цей неймовірний варіант найкращий, як не сперечайся.

— Але я не хочу заміж! — вперто промовила, а потім зрозуміла, що це стосувалося не лише моєї думки. Я згадала дівчину зі світлим волоссям, яка цілувалася з Джеймі в ніші в замку, коли я мимоволі побачила їх.

— І, може, Джеймі не хоче зі мною одружуватися! — сказала я. — Як щодо цього?

Та Дуґал не вважав це аргументом.

— Джеймі — солдат; він вчинить так, як йому скажуть. І ти теж, — підкреслив він, — якщо, звісно, не надаєш перевагу англійській в’язниці.

Я похмуро дивилася На нього, важко дихаючи. Ще з нашого квапливого відбуття з кабінету Рендалла я була в замішанні, відтоді рівень збентеження тільки збільшився, бо я зіткнулася з вибором між чорним і білим.

— Я хочу з ним поговорити, — раптом промовила. Дуґал підняв брови.

— З Джеймі? Навіщо?

— Навіщо? Бо ви змушуєте мене вийти за нього, але, схоже, навіть не поговорили з ним!

Очевидно, на думку Дуґала, це було дурницею, але він здався й разом зі своїми спільниками пішов забрати Джеймі з пабу внизу.

Джеймі незабаром з’явився, схоже, ошелешений.

— Ти знав, що Дуґал хоче нашого шлюбу? — прямо запитала я.

Вираз його обличчя прояснився.

— О, так. Я знав про це.

— Але, напевно, — сказала я, — такий юнак, як ти… хіба тебе, гм, ніхто не цікавить?

Спершу він не зрозумів, про що це я, але за мить збагнув.