Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 45)

Від різких запахів боліло горло. Я вже бувала на таких пагорбах, вдихала такі весняні запахи. Але потім запах сосни й трави змішувався з запахом вихлопних газів з дороги внизу, а голоси туристів звучали замість криків сойок. Коли я останнього разу йшла такою стежкою, земля була вкрита обгортками від сандвічів і недопалками, а не квітами мальви й фіалок. Обгортки від сандвічів здавалися невеликою, як на мене, платою за такі блага цивілізації як антибіотики й телефони, але на мить я була готова обрати фіалки. Я потребувала хоч краплі спокою й відчувала це тут.

Дуґал раптом повернув убік нижче верхівки пагорба й зник у густих заростях дроку. Я не без труднощів пробила шлях за ним, а коли знайшла, він сидів на краю невеликого ставка. Потертий камінь стояв криво позаду нього, ледь помітні обриси людини були вирізьблені на поверхні, яку вкривали плями. Це мав бути святий ставок, зрозуміла я. Ці малі храми котромусь зі святих цяткували Нагір’я, їх часто знаходили в таких усамітнених місцях, хоча навіть тут відірвані шматки тканини гойдалися на гілках горобини, що нависала над водою: обітниці гостей, які прохали святого, напевно, про здоров’я чи безпечний шлях.

Дуґал привітав мене кивком. Він перехрестився, схилив голову й зачерпнув воду обома руками. Вода мала дивний темний колір, а запах ще гірший — напевно, сірчане джерело. День був спекотний, і я хотіла пити, тож наслідувала приклад Дуґала. Вода була гіркувата, але холодна й смачна. Я трохи випила, потім плеснула в обличчя: дорога була пильною.

Я підвела очі, з обличчя стікала вода, а він дивився на мене з дуже дивним виразом. Щось між допитливістю та обмірковуванням, як на мене.

— Далекий похід задля води, так? — легковажно спитала я. На конях були пляшки з водою. І навряд чи Дуґал хотів просити покровителя джерела про наш безпечний шлях до корчми. Мені здавалося, що він вірив у більш житейські методи.

— Чи добре ти знаєш капітана? — зненацька спитав він.

— Гірше за вас, — огризнулася. — Я зустрічала його лише раз до сьогодні, але випадково. Ми не поладнали.

На диво суворе обличчя трохи посвітлішало.

— Що ж, — визнав, — мені самому він не подобається. — Він постукав пальцями по каменю джерела, щось обмірковуючи. — Але дехто гарної думки про нього, — сказав, дивлячись на мене. — Сміливий солдат і гарний боєць, таке я чув.

Я підняла брови.

— Я не англійський генерал, тож не вражений. — Він розсміявся, показавши разюче білі зуби. Звук злякав трьох граків на дереві над нами, і вони полетіли геть, хрипко обурюючись.

— То ти шпигунка англійців чи французів? — спитав він, знов дивно змінивши тему розмови. Та говорив хоча б прямо.

— Ні те, ні інше, — роздратовано промовила. — Я просто Клер Бошам, от і все. — Я намочила хустинку у воді й витерла нею шию. Струмочки свіжості покотилися моєю спиною під сірою саржею дорожньої сукні. Я притиснула вологу тканину до грудей і стиснула, отримавши подібний результат.

Дуґал мовчав кілька хвилин, уважно дивився на мене, поки я проводила обливання навмання.

— Ти бачила спину Джеймі, — раптом сказав він.

— Наче я могла не побачити, — холоднувато мовила я. І вже не намагалася зрозуміти, куди він хилить такими незв’язними питаннями. Напевно, розповість, коли буде готовий. — Ви про те, чи знаю я, що це зробив Рендалл? А ви про це знали?

— Так, я це добре знав, — відповів він, спокійно роздивляючись мене, — та новина, що про це знаєш ти.

Я знизала плечима, натякаючи, що те, що я знала чи ні, було не його справою.

— Я був там, до речі, — повідомив він.

— Де?

— У Форт-Вільямі. У мене були там справи з гарнізоном. Канцелярист там знав, що Джеймі мій родич, тож повідомив, коли вони його заарештували. Я прибув подивитися, що можу для нього зробити.

— Схоже, успіху ви не досягли, — уїдливо мовила я.

Дуґал знизав плечима.

— На жаль, ні. Якби при владі був звичайний старший сержант, я міг би врятувати Джеймі хоча б від другого шмагання, але Рендалл щойно став командиром. Він не знав мене й не збирався слухати мої слова. Я думав тоді, що він хотів лише зробити з Джеймі зразок, показати всім із самого початку, що в ньому немає м’якості. — Він стукав по короткому мечу, який носив на паску. — Це непоганий принцип, коли командуєш чоловіками. Заслужи їхню повагу, а потім займайся іншим. А, якщо не можеш, виклич у них страх.

Я згадала вираз обличчя капрала Рендалла, тож здогадувалася, який шлях обрав капітан.

Глибоко посаджені очі Дуґала зацікавлено вивчали моє обличчя.

— Ти знала, що це був Рендалл. Джеймі розповідав про це?

— Трохи, — обережно сказала я.

— Він гарної думки про тебе, — зауважив він. — Зазвичай він про це ні з ким не говорить.

— Навіть не уявляю, чому, — не стрималась я. Все ще доводилося затамовувати подих, коли ми прибували в нову таверну чи корчму, поки не ставало зрозумілим, що ввечері вони будуть пити й пліткувати біля вогню. Дуґал глузливо посміхнувся, зрозумівши, про що я думаю.

— Мені й не потрібно було розповідати, так? Оскільки я вже це зробив. — Він неквапливо рухав рукою в дивній темній воді, розбурхуючи сірчані випари.

— Не знаю, як в Оксфордширі, — сказав він з насмішкуватим наголосом, від якого я трохи засовалася, — але тут панянки зазвичай не бачать шмагання. Ти бачила хоч раз процес?

— Ні, та й не хочу, — різко відповіла я. — Але можу уявити, що потрібно робити, щоб залишити такі сліди, як на спині Джеймі.

Дуґал захитав головою, плеснув водою зі ставка в допитливу сойку, що підлетіла близько.

— Помиляєшся, і не ображайся за такі слова. Уява — це дуже добре, але не дорівнює виду чоловіка, чию спину розривають. Це дуже бридке діло — воно має зламати чоловіка, і здебільшого це спрацьовує.

— Не з Джеймі. — Це прозвучало різкіше, ніж мало. Джеймі був моїм пацієнтом, тож у чомусь можна було назвати його другом. Я не бажала обговорювати його особисту історію з Дуґалом, хоча під натиском визнала б, що відчуваю певну хворобливу цікавість. Я ще не бачила когось такого щирого й одночасно загадкового, як високий і юний Мактавіш.

Дуґал видав смішок і потер вологою долонею волосся, прибравши назад пасма, що вилізли під час нашої втечі — а я вважала це саме втечею — з таверни.

— Джеймі впертий, як і вся його родина — вони наче камінь, а він найгірший із них. — Але в його голосі звучала повага, хоча й з неохотою. — Джеймі казав, що його відшмагали за втечу?

— Так.

— Так, він перестрибнув стіну табору, щойно стало темно, того ж дня, коли драгуни привели його. Таке відбувалося досить часто, бо приміщення для ув’язнених було не таким надійним, як мало бути, тож англійці кожної ночі ходили вартою біля стін. Канцелярист гарнізону сказав, що Джеймі добре бився, судячи з його вигляду, коли він повернувся, але був один проти шістьох, і в цих шістьох були мушкети, тож бій не тривав довго. Джеймі провів ніч у кайданах, а вранці його одразу відвели до стовпа бичування. — Він замовк, перевірив мене на ознаки запаморочення чи нудоти, напевно.

— Шмагання проводили одразу після зібрання, щоб усі розпочали день в належному настрої. Того дня відшмагали трьох, і Джеймі був останнім.

— То ви це бачили?

— О, так. І скажу тобі, дівча, дивитися, як шмагають чоловіків, неприємно. Мені пощастило ніколи не пережити таке, але, гадаю, коли тебе шмагають, це теж не дуже приємно. Але найгірше дивитися, як шмагають когось, знаючи, що ти наступний.

— Не сумніваюся, — пробурмотіла я.

Дуґал кивнув.

— Джеймі виглядав похмуро, але не здригнувся, навіть коли слухав крики й інші звуки — ти знала, що можна почути, як розривається плоть?

— Фу!

— Я теж так думав, — сказав він з гримасою від спогадів. — Вся ця кров і синці. Фу! — він плюнув, але так, щоб не зачепити ставок і камені поруч. — Мене самого ледь не знудило, а я не вважаюся гидливим.

Дуґал продовжив свою жахливу Історію.

— Джеймі з настанням його черги пішов до стовпа — деяких чоловіків доводилося тягнути, але не його — і простягнув руки, щоб капрал розстібнув його кайдани. Капрал хотів потягнути його за руку, щоб відвести, але Джеймі струсив його й відійшов на крок. Я десь потай очікував, що він побіжить, але він лише зняв сорочку. Вона була подерта тут і там і дуже брудна, але він склав її дбайливо, наче найкращу з його одягу, і поклав на землю. А потім підійшов до стовпа упевнено, ніби солдат, і простягнув руки, щоб його прив’язали.

Дуґал захитав головою зі здивуванням. Світло сонця пробивалося крізь листя горобини, вкривало його мереживними тінями, і здавалося, що я дивилася на нього крізь серветку. Я усміхнулася від думки, і він схвально кивнув мені, вирішивши, що це моя реакція на розповідь.

— Авжеж, дівча, така сміливість — надзвичайна рідкість. І це ж було не через незнання; він щойно бачив, як відшмагали двох, тож добре знав, що на нього чекає. Але він вирішив, і вже нічого не поробиш. Сміливість у бою не дивина для шотландця, знаєш, але для чоловіка рідкість зустрічати страх так холоднокровно. Тоді йому було дев’ятнадцять, — додав Дуґал як запізнілу думку.

— На це мало бути жахливо дивитися, — сказала я іронічно. — Дивно, що вас не знудило.

Дуґал помітив іронію й не сперечався.

— Майже знудило, — сказав він, піднявши темні брови. — Перший удар пролив кров, і спина хлопця була червоно-синьою за хвилину. Але він не кричав, не благав про помилування, не крутився, щоб спробувати себе врятувати. Притулився чолом до стовпа й стояв. Здригнувся лише від останнього удару, але тільки це. Навряд чи я б так зміг, — визнав він, — та й мало хто б зміг. Він втратив свідомість на середині, і вони привели його до тями водою з відра й завершили покарання.