Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 42)

Він сумно усміхнувся й торкнувся набряклого носа.

— Ні. А хотілося б.

Я знову зітхнула й обережно помацала середину торса.

— Навряд чи вони тріснули, це лише забої. Але, про всяк випадок, я перев’яжу їх. Встань прямо, підійми сорочку й тримай руки далеко від боків. — Я почала відривати смужки від старої шалі, яку отримала від дружини власника таверни. Обурюючись під ніс щодо гіпсу й інших зручностей цивілізованого життя, я перев’язала його смужками, затягнула їх міцно і з’єднала круглою брошкою з його накидки.

— Не можу дихати, — пожалівся він.

— Якщо дихатимеш, буде боліти. Не рухайся. Де ти навчився так битися? Знову від Дуґала?

— Ні. — Він скривився від оцту, який я наносила на розсічену брову. — Мене навчив батько.

— Справді? Твій батько був місцевим чемпіоном з боксу?

— Що таке бокс? Ні, він був фермером. Теж розводив коней. — Джеймі різко вдихнув, а я продовжила наносити оцет на його обідрану гомілку.

— Коли мені було дев’ять чи десять, він сказав, що я, напевно, буду великим, як народ моєї матері, тож маю навчитися битися. — Він дихав уже легше, простягнув руку і дозволив мені втерти мазь із календули в кісточки.

— Він сказав: «Якщо ти великий, половина людей боятиметься тебе, а друга половина захоче випробувати. Збий одного, і решта залишить тебе в спокої. Але навчися робити це швидко й чисто, інакше муситимеш битися все життя». Приводив мене в сарай і збивав на солому, поки я не навчився відбиватися. Ай! Пече.

— Нігті залишають неприємні рани, — я зосереджено обробляла його спину. — Особливо якщо нігті немиті. Сумніваюся, що той хлопець із сальним волоссям миється бодай раз на рік. Цієї ночі ти бився не швидко й чисто, але вражаюче. Твій батько пишався б тобою.

Я говорила з часткою сарказму, тож здивувалася, коли його обличчя спохмурніло.

— Мій батько мертвий, — сухо сказав він.

— Мені шкода, — я завершила протирати рани й тихо сказала: — Але я серйозно. Він би тобою пишався.

Джеймі нічого не сказав, але ледь усміхнувся у відповідь і здався раптом геть юним. Мені стало цікаво, скільки ж йому років. Хотіла спитати, але хрипке покашлювання ззаду повідомило, що в сараї гість.

Це був худий чоловічок, на ім’я Мертаґ. Він з цікавістю подивився на перев’язані ребра хлопця й кинув у повітря малий шкіряний мішечок. Джеймі підняв велику долоню й легко його спіймав з тихим дзенькотом.

— І що це? — спитав він.

Мертаґ підняв густу брову.

— Твоя частка від ставок, що ж іще?

Джеймі захитав головою й спробував кинути йому мішечок.

— Я не робив ставки.

Мертаґ підняв руку й зупинив його.

— Ти працював. І тобі зараз раді, принаймні ті, хто за тебе вболівав.

— Але не Дуґал, напевно, — втрутилась я.

Мертаґ був із тих чоловіків, які завжди здригалися, коли виявлялося, що жінки мають голос, але ввічливо кивнув.

— Саме так. Хоча не розумію, яка тобі різниця, — сказав він Джеймі.

— Ні? — незрозумілий погляд промайнув між чоловіками, якесь мовчазне повідомлення. Джеймі тихо видихнув крізь зуби і повільно кивнув.

— Коли? — спитав він.

— За тиждень. Може, днів за десять. Біля місця, що зветься Лаґ Крум. Знаєш таке?

Джеймі знову кивнув, і таким задоволеним я не бачила його вже деякий час.

— Знаю.

Я дивилася на їхні обличчя, замкнуті й таємничі. Тож Мертаґ щось знайшов. Щось, пов’язане з загадковим Горроксом? Я знизала плечима. Хай би про що йшлося, схоже, дні Джеймі в ролі експоната добігали кінця.

— Дуґал завжди може замість цього станцювати чечітку, — сказала я.

— Га? — загадкові погляди змінилися здивуванням.

— Не зважайте. Добраніч. — Я схопила коробку медичних припасів і пішла шукати, де відпочити.

12

Командир гарнізону

Ми наближалися до Форт-Вільяма, і я вже серйозно розмірковувала, що робити, коли ми прибудемо туди.

Залежить від того, думала я, що зробить командир гарнізону. Якщо повірить, що я — жінка в біді, то надасть мені тимчасовий супровід до берега, де мене посадять на корабель до Франції.

Але в нього могли виникнути підозри, оскільки я приїду з Маккензі. Та все-таки я не шотландка, тож він не мав би вважати мене шпигункою? Очевидно, що Колум і Дуґал вважали мене англійською шпигункою.

Навіть цікаво, за чим я мала шпигувати? Напевно, за непатріотичною діяльністю; і збір грошей на підтримку принца Чарльза Едварда Стюарта, претендента на престол, можна було вважати такою діяльністю.

Але тоді чому Дуґал не приховав цього від мене? Він легко міг проганяти мене назовні на час цієї роботи. Хоча, звісно, розмови велися ґельською, — сперечалася сама з собою.

Може, в тому й весь сенс. Я згадала дивний блиск в його очах і питання: «Я гадав, ви не знаєте ґельської?». Може, це була перевірка, щоб зрозуміти, чи справді я не розумію мову. Англійську шпигунку навряд чи відправили б до Нагір’я, якщо вона не може спілкуватися з більшою частиною народу там.

Але ні, розмова, яку я підслухала між Джеймі й Дуґалом, вказувала, що Дуґал був якобітом, а от Колум, схоже, ні… поки що.

Голова гула від усіх цих припущень, і я зраділа, побачивши, що ми наближаємося до доволі великого селища. Це мало означати непогану корчму й порівняно пристойну вечерю.

Корчма справді виявилася просторою за мірками, до яких я вже звикала. Навіть якщо ліжко було наче для карликів — ще й з блохами, — це хоча б була кімната. У кількох менших корчмах я спала на лаві у вітальні, оточена чоловіками, які хропіли, і горбатими тінями, загорнутими в накидки.

Зазвичай я засинала одразу практично за будь-яких умов, утомлена днем у сідлі й вечором політикою Дуґала. Але в перший вечір у корчмі я не спала ще зо пів години, вражена розмаїттям звуків, які міг створювати чоловічий дихальний апарат. Повний гуртожиток медиків навіть не надавався до порівняння.

Слухаючи цей хор, я зрозуміла, що чоловіки в шпиталі зрідка хропіли. Важко дихали, так. Іноді зойкували чи стогнали, час від часу плакали чи кричали уві сні. Але не видавали такого богатирського хропіння. Може, тому, що хворі й поранені не могли заснути так глибоко, розслабитися до такої міри.

Якщо я не помиляюся, мої супутники, здебільшого, здорові. Принаймні справляли саме таке враження: порозкидали кінцівки, обличчя розслаблені й ніби аж вилискують у відблисках вогню. Повна розкутість їхнього сну на твердих дошках була наслідком утамування апетиту, такого самого здорового, з яким вони вечеряли. Непомітно втішена какофонією, я загорталася в плащ і сама засинала.

А тепер у порівнянні з тими умовами я почувалася доволі самотньо тут, в одинокій величі крихітного смердючого горища. Хоча я зняла простирадло й вибила матрац, щоб вигнати небажаних співмешканців, заснути було важко — такою тихою й темною здавалася кімната після того, як я загасила свічку.

Кілька тихих звуків долинуло з вітальні двома поверхами нижче, потім тріпотіння й рухи, але це лише підкреслило мою ізоляцію. Я вперше залишилася зовсім сама з часів перебування в замку, і не була певна, що це мені подобається.

Я тривожно завмерла на межі сну, коли вуха вловили зловісний скрип дощок у коридорі. Кроки були повільними й переривчастими, наче порушник вагався на шляху, обирав для кожного кроку найнадійніші дошки. Я сіла, стала шукати навпомацки свічку й кремінь біля ліжка.

Моя рука наосліп зачепила кремінь і збила його на підлогу з тихим стукотом. Я завмерла, як і кроки в коридорі.

Тихе дряпання по дверях, наче хтось шукав навпомацки засов. Я знала, що двері були без засову, хоча й із дужками для нього, сама шукала його, коли йшла відпочивати. Тож ухопила підсвічник, висмикнула свічку й вислизнула з ліжка якомога тихіше, стискаючи важку кераміку.

Двері легенько скрипнули в петлях, відчиняючись. Єдине вікно в кімнаті було міцно зачинене від стихій і світла, але все ж я змогла розібрати тьмяний силует дверей, коли вони прочинилися. Силует зростав, а потім, на диво, зменшився і зник, двері знову зачинилися. І все стихло.

Я стояла, притиснувшись до стіни, здавалося, вічність: затамувала подих і намагалася почути бодай щось крізь шалене калатання серця. Врешті-решт, посунулася до дверей, обережно крокувала кімнатою вздовж стіни, гадаючи, що там дошки мають бути міцнішими. Опускала стопу кожного разу, поступово довіряючи їй свою вагу, потім завмирала, шукала пальцями ніг стик двох дощок, і лише тоді ставила другу ногу якомога надійніше.

Щойно діставшись дверей, я завмерла, притиснула вухо до тонкої панелі, впираючись долонями в раму, готова до раптового відкриття всередину. Здалося, ніби вловила ледь чутні звуки, але не впевнена, чи це звуки активності внизу, чи затамований подих когось по той бік дверей?

Невпинний викид адреналіну вже спричинив легку нудоту. Я втомилася від цього безглуздя, міцно стиснула підсвічник, широко розкрила двері й кинулася в коридор.

Утім, «кинулася» — не зовсім те слово: ступила лише два кроки, перечепилася з розгону через щось м’яке, впала головою в прохід, роздираючи кісточки пальців, і вдарилася досить боляче головою об щось тверде.

Сіла й вхопилася за чоло обома руками, вже не переймаючись, що мене можуть от-от убити.

Той, на кого я наступила, лаявся, ледве дихаючи. В тумані болю я радше здогадалася, що він (через габарити й запах поту здогадалася, що гість — чоловік) підвівся й навпомацки шукає віконниці в стіні над нами.