Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 40)

Дуґал розвернувся, наче вперше помітив мене.

— Ні? — перепитав він, рот вигнувся у глузуванні. — Чому? Ви проти того, що вірні піддані збирають гроші на підтримку свого правителя?

— Ні, — мовила я, дивлячись йому в очі. — Важливо не те, який правитель: мені не подобаються ваші методи збору.

Дуґал уважно роздивлявся мене, наче мої риси могли йому щось сказати.

— Важливо не те, який правитель? — м’яко повторив він. — Я гадав, ви не знаєте ґельської.

— Не знаю, — коротко сказала я. — Але Бог дав мені розум, та й вуха непогано працюють. І хай би як було ґельською «здоров’я королю Джорджу», навряд чи це звучить як «Брах Стюарт¹⁵».

Він відкинув голову й розсміявся.

— Навряд, — погодився він. — Я б сказав, як ґельською буде володар і правитель, але таке слово не пасує устам леді, сассенах вона чи ні.

Він нахилився, вихопив зібгану сорочку з каміна й струсив з неї попіл.

— Отже вам не подобаються мої методи, тоді можете виправити їх, — запропонував він, пхаючи зіпсовану сорочку в мої руки. — Візьміть в хазяйки дому голку й зашийте.

— Самі зашийте! — я відштовхнула його руку з сорочкою й розвернулася, щоб піти.

— Як знаєте, — сказав Дуґал люб’язно позаду мене. — Тоді най Джеймі лагодить її сам, бо ви не хочете допомагати.

Я завмерла, неохоче розвернулася й простягнула руку.

— Добре, — почала я, але мене перервала велика долоня з-за мого плеча, що вихопила сорочку з пальців Дуґала. Кинувши на нас обох незрозумілий погляд, Джеймі сховав сорочку під руку й залишив кімнату так тихо, як і увійшов.

На ночівлю ми опинилися в будиночку дрібного фермера. Тобто я опинилася. Чоловіки спали надворі, розмістилися в копицях сіна, возах і заростях. Через мою стать чи статус майже полонянки мені надали солом’яний матрац на підлозі всередині біля каміна.

Хоча матрац був набагато кращий за єдине ліжко, де спала родина з шістьох душ, я навіть заздрила чоловікам, які спали просто неба. Вогонь не загасили, лише зробили тьмянішим на ніч, і в будиночку було душно від тепла, запахів і звуків мешканців, які вертілися, стогнали, хропіли, потіли й пускали гази.

Через якийсь час я, вже не сподіваючись заснути в такій душній атмосфері, встала й тихо вислизнула назовні, взявши з собою ковдру. Повітря зовні було таким свіжим після задухи в будиночку, що я притулилася до кам’яної стіни й просто ковтала смачну прохолоду.

Уважний вартовий сидів тихо під деревом біля дороги, але він лише кинув погляд на мене. Вирішивши, що далеко я в самій сорочці не зайду, він продовжив стругати щось маленьке в руках. Місяць був яскравий, і лезо крихітного скінду¹⁶ спалахувало в його відбитому світлі.

Я обійшла будиночок, піднялася трохи пагорбом позад нього, видивляючись сплячі тіла в траві. Врешті, знайшла приємне усамітнене місце між двома валунами й влаштувала собі зручне гніздо з купки трави й ковдри. Витягнулася на землі й дивилася на повільний шлях небом повного місяця.

Так само я дивилася, як сходить місяць, з вікна замку Леох у свою першу ніч в якості гості Колума не з власної волі. Тож з мого злощасного проходу крізь коло стоячих каменів минув місяць. Тепер я хоча б знала, чому там розмістили камені.

Вони самі могли не бути важливими, але слугували відміткою. Як табличка з попередженням про каміння, що падає зі скелі, стоячі камені позначали небезпечне місце. Місце, де… що? Де кірка часу занадто тонка? Де прочинені якісь ворота? Ті, хто створив камені, не знали, напевно, що позначають. Для них це була жахлива таємниця й сильна магія, місце, де люди зникали без попередження. Чи, може, з’являлися нізвідки.

Можливо. Цікаво, що сталося б, якби хтось був присутній на пагорбі Крейґ-на-Дун, коли я зненацька з’явилася? Напевно, залежить від часу, в який потрапляєш. Тут, якби селянин зіткнувся зі мною за таких обставин, мене вважали б відьмою чи фейрі. Напевно, фейрі, бо я з’явилася на пагорбі з особливою репутацією.

Звідти, думаю, могла й виникнути така репутація. Якщо люди за роки раптово зникали чи зненацька з’являлися нізвідки в одному місці, це могло стати приводом дати назву, пов’язану з чарами.

Я висунула стопу з-під ковдри й поворушила довгими пальцями ніг у сяйві місяця. Не схожа на фейрі, критично вирішила я. Зростом майже метр сімдесят, я досить висока жінка для цих часів: не нижча за багатьох чоловіків. Навряд чи мене вважали б представницею крихітного народцю, а отже сприйняли б за відьму чи якогось злого духа. Я мало знала про методи боротьби з такими істотами в ці часи, тож могла лише радіти, що ніхто моєї появи не бачив.

Неквапливо розмірковувала, що було б, якби сталося навпаки: якби хтось із цих часів зник звідсіля і з’явився в моєму часі? Саме це я збиралася зробити, якщо це справді можливо. Як сучасна шотландка, як пані Б’юкенен, від peaty вал а б, якби хтось, схожий на Мертаґа, наприклад, раптом вискочив із землі під її ногами?

Найімовірніше, вона втекла б, викликала поліцію чи нічого не зробила, лише розповіла б друзям і сусідам про дивовижний випадок, що якось стався…

А прибулий? Він міг би підлаштуватися під новий час, не привернувши зайвої уваги, якби був обережний і везучий. Змогла ж я порівняно успішно зіграти звичайну мешканку цього часу й місця, хоча моя поява й мова точно викликали чимало підозр.

А якщо той, хто перенісся, сильно відрізнявся б або ходив і гучно розповідав, що з ним сталося? Якщо б він опинився в примітивних часах, підозрілого незнайомця, напевно, вбили б на місці без питань. А в більш просвітлені часи його прийняли б за божевільного й зачинили в якомусь закладі, якби він не замовк.

Таке могло відбуватися стільки, скільки існувала земля, міркувала я. Навіть коли це відбувалося при свідках, ніяких доказів не було, ніхто не міг розповісти, що сталося, бо єдиний, хто знав, пішов. А на другому кінці зниклі мовчали.

У глибокій задумі я не помітила тихого бурмотіння й шарудіння кроків на траві, тож стривожилася, почувши голос за кілька кроків від себе.

— Най би ти луснув, Дуґал Маккензі, — казав він. — Родич чи ні, я не зобов’язаний таке робити. — Голос був тихий і напружений від гніву.

— Хіба? — сказав інший голос з ноткою веселощів. — Я пригадую присягу про слухняність: «Поки мої ноги на землях клану Маккензі», так це звучало нібито. — Тихий стук, наче нога тупнула по твердій землі. — А це земля Маккензі, хлопче.

— Я дав слово Колуму, а не тобі.

То був юний Джеймі Мактавіш, і було нескладно здогадатися, чого він лютував.

— Це одне й те ж, і ти це знаєш. — Пролунав не надто гучний сплеск, наче долоня вдарила по щоці. — Ти слухаєшся вождя клану, а за стінами Леоху я — голова, руки, долоні й ноги Колума.

— І я ще не бачив кращого прикладу, як права рука не знає, що робить ліва, — пролунала швидка відповідь, у голосі чулася гіркота. — Що скаже права щодо того, що ліва збирає золото для Стюартів?

Коротка пауза, і Дуґал відповів:

— Маккензі, клани Макбеолейн і Маквініч — усі вони вільні люди. Ніхто не може змусити їх віддавати проти волі, і ніхто не може їх зупинити. І хто знає, можливо, в кінці Колум дасть принцу Чарльзу Едварду більше за їх усіх, разом узятих.

— Можливо, — погодився нижчий голос. — А ще можливо, що дощ завтра полетить із землі, а не з неба. Та це не означає, що я стоятиму на порозі, тримаючи відерце догори дном.

— Ні? Ти отримаєш від Стюарта на троні більше вигоди, ніж я, хлопче. А від англійців нічого, лише петлю на шиї. Якщо тобі чхати на власну шию…

— Моя шия — моє діло, — перебив його люто Джеймі. — І моя спина теж.

— Ні, поки ти їдеш зі мною, хлопчику, — сказав глузливий голос його дядька. — Якщо хочеш почути, що скаже Горрокс, слухайся того, що тобі кажуть. І так розумно вчиняти, бо хоч ти й непогано пораєшся з голкою, в тебе залишилася лише одна чиста сорочка.

Шарудіння, наче хтось встав з каменя, і тихі кроки по траві. Лише однієї людини, — подумала я. Тож сіла якомога тихіше й обережно визирнула з-за краю одного з валунів, які мене приховували.

Джеймі ще був там, сидів на камені, зігнувшись, за якихось пару метрів від мене, — ліктями сперся на коліна, підборіддя — на зчеплених долонях. Я бачила майже всю його спину. Я сховалася назад за валун, не бажаючи порушити його самотність, коли він зненацька заговорив.

— Я знаю, що ти там, — сказав він. — Виходь, якщо хочеш.

Судячи з його тону, для нього це не мало значення. Я встала й хотіла вже вийти, коли зрозуміла, що лежу в самій сорочці. Вирішивши, що йому вистачало проблем і без мене, я ввічливо огорнула себе ковдрою, а потім вийшла.

Сіла поруч із ним і притулила спину до каменя, спостерігала за ним трохи невпевнено. Окрім кивка з визнанням, він ігнорував мене, цілковито зосереджений на неприємних думках, судячи з похмурого виразу обличчя. Одна нога стукала неспокійно по каменю, на якому сидів. Він зчепив пальці, стиснувши долоні, потім вигнув з силою назовні, від чого кілька кісточок хруснуло.

Хрускіт кісточок нагадав мені капітана Менсона. Офіцер з постачання в польовому шпиталі, де я працювала, капітан Менсон сприймав нестачі, пропущені поставки й нескінченну дурість армійської бюрократії як власні помилки. Зазвичай м’який і ввічливий чоловік, коли обурення ставало надто великим, ненадовго закривався у власному кабінеті і з усієї сили лупив кулаками по стіні. Гості в зовнішній приймальні розгублено спостерігали, як крихка панель стіни тремтіла під силою ударів. За якусь мить капітан Менсон виходив з побитими кісточками на руках, але знову спокійний, і розбирався з поточною кризою. Коли його перевели в інший підрозділ, ми побачили ту стіну — в суцільних вм’ятинах від кулаків.