Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 38)

Я сіла, побоюючись Дуґала: пам’ятала невелику сцену в коридорі в ніч присяги, хоча він не нагадував про це ані словом, ані жестом.

— За два дні я їду із замку, — зненацька сказав він. — І беру з собою вас обох.

— Куди? — перелякано спитала я. Серцебиття прискорилося.

— По землях Маккензі. Колум не мандрує, тож мені випало побувати в тих землевласників і жителів, які не можуть приїхати на збори. І розібратися зі справами тут і там… — він махнув рукою, наче це були дрібниці.

— Але чому я? Тобто чому ми? — запитала я.

Він обмірковував це мить, а потім відповів:

— Джеймі добре порається з кіньми. А щодо тебе, дівча, Колум вирішив, що мені краще взяти тебе з собою до Форт-Вільяма. Командир там може… допомогти тобі знайти родину у Франції.

«Чи допомогти вам, — подумала я, — дізнатися, що я за одна». І що ще він від мене приховав? Дуґал дивився на мене, зацікавлений тим, як я відреагую на новини.

— Гаразд, — сказала спокійно. — Непогана ідея.

Спокійна зовні, всередині я зраділа. Пощастило! Тепер не потрібно намагатися втекти із замку. Дуґал сам проведе мене більшість шляху. А від Форт-Вільяма, напевно, я сама відшукаю дорогу, сподіваюся. Дорогу до Крейґ-на-Дун. До кола стоячих каменів. Якщо пощастить, повернуся додому.

Частина Третя

В дорозі

11

Розмови із законознавцем

Ми виїхали з воріт замку Леох два дні по тому, перед світанком. По двоє, троє, четверо, під крики на прощання й ґелґотіння диких гусей на озері, коні обережно рухалися кам’яним мостом. Я час від часу озиралася, поки величезний замок не зник за завісою мерехтливого туману. Думка, що ніколи вже не побачу цю похмуру купу каміння чи її мешканців, викликала дивний сум.

Туман ніби скрадав гуркіт копит. Вологе повітря якось дивно трансформувало звуки: крики з одного кінця довгої вервечки іноді легко досягали другого, а розмови неподалік чулися як уривчастий шепіт. Ми їхали ніби крізь парову хмару, що кишить примарами. Безтілесні голоси ширяли в повітрі, звучали здалеку, а потім навдивовижу близько.

По один бік від мене їхав воїн, імені якого я не знала, а по другий — Нед Ґован, невисокий писар, якого бачила за роботою в залі Колума. Він виявився не лише писарем.

Нед Ґован був повіреним. Він народився, ріс і навчався в Единбурзі, тож і вигляд мав відповідний. Немолодий уже, охайний коротун одягнув пальто з якісного сукна, вовняні рейтузи, лляну сорочку, комір якої був з невеликим натяком на мереживо, і штани з тканини, що здавалася гарним компромісом між суворими умовами мандрівки і його статусом. Маленька пара окулярів-половинок у золотій оправі, охайна стрічка на волоссі й синя двокутівка¹⁴ довершували картину. Просто еталонний представник закону. Я не могла дивитися на нього без усмішки.

Він їхав поруч на тихій кобилі з двома величезними сумками з потертої шкіри через сідло. Пояснив, що в одній було знаряддя його праці: пляшечка з чорнилом, пера й папір.

— А навіщо друга? — спитала я, дивлячись на неї. Перша сумка надулася від вмісту, друга здавалася майже порожньою.

— О, це для плати за землі вождя, — відповів законознавець, поплескавши по сумці.

— Тоді він очікує доволі багато грошей, — зауважила я. Пан Ґован добродушно знизав плечима.

— Не так і багато, люба. Адже більшість заплатить дуітами, пенні й іншими дрібними монетами. А вони, на жаль, займають більше місця, аніж більший номінал. — Він усміхнувся, вигнувши тонкі сухі губи. — Та навіть купу міді й срібла везти легше, ніж натуральний податок.

Він кинув пронизливий погляд за плече на два вози, запряжені мулами, що супроводжували групу.

— Мішки з зерном і пучки ріпи хоча б не рухаються. Я не проти птахів, якщо вони зв’язані чи в клітках. Не проти кіз, хоча з ними трохи незручно через їхню всеїдність. Одна торік з’їла мою хустку, хоча я сам винен, бо тканина стирчала з моєї кишені. — Тонкі губи витяглися в лінію. — Цього року я видав чіткі вказівки: ми не приймаємо живих свиней.

Необхідність захисту сумок на сідлі пана Ґована і двох возів, напевно, пояснювала присутність майже двадцяти чоловіків, що становили решту групи збирачів плати. Всі були озброєні й на конях, кілька в’ючних тварин несли, схоже, запаси провізії для групи. Пані Фіц серед прощань і умовлянь попередила мене, що умови будуть суворі, без зручностей, багато ночей ми проведемо просто неба неподалік дороги.

Мені було цікаво знати, що привело такого освіченого чоловіка, як пан Ґован, на роботу у віддалене Шотландське нагір’я, далеке від зручностей цивілізованого життя, до яких він мав звикнути.

— Щодо цього, — сказав він у відповідь на мої питання, — юнаком я мав невелику практику в Единбурзі. З мереживними занавісками на вікні, блискучою латунною табличкою на дверях із моїм ім’ям. Але я втомився складати заповіти й дарчі, бачити одні й ті самі обличчя на вулиці кожного дня. Тому й пішов, — просто сказав він.

Купив коня і провізію та й поїхав світ за очі.

— Маю зізнатися, — сказав він, витираючи носа хусткою з монограмою, — що маю хист до… пригод. Але моя постава та й історія моєї родини не зробили мене придатним до життя горця або мореплавця, а саме це тоді я уявляв як найбільші пригоди. Як варіант, я вирішив, що найкращий шлях веде вгору — до Нагір’я. Гадав тоді, що зможу вмовити якогось вождя клану дозволити мені якось служити йому.

І під час мандрів він зустрів такого вождя.

— Джейкоб Маккензі, — сказав він з ласкавою усмішкою від спогадів. — Він був небезпечним старим рудим негідником. — Пан Ґован кивнув на голову групи, де в тумані палало яскраве волосся Джеймі Мактавіша. — Його онук дуже на нього схожий. Ми зустрілися по різні боки від дула пістоля, Джейкоб і я: він грабував мене. Я віддав коня і сумки без суперечок, бо вибору не було. Але, напевно, він здивувався, коли я наполіг, що супроводжуватиму його пішки, якщо доведеться.

— Джейкоб Маккензі. Це батько Колума й Дуґала? — спитала я.

Літній законознавець кивнув.

— Так. Звісно, тоді він не був вождем. Це сталося кілька років по тому… з моєю невеликою допомогою, — сором’язливо додав він. — Все тоді було… не так культурно, — не без ностальгії мовив він.

— О, невже? — ввічливо сказала я. — Тож Колум, гм, можна сказати, що успадкував вас?

— Якось так, — сказав пан Ґован. — Виникло сум’яття, коли Джейкоб помер. Колум був спадкоємцем Леоху, так, але він… — законознавець замовк й озирнувся, перевіряючи, чи нас ніхто не чує. Воїн прискорився, щоб наздогнати друга, а між нами й візником позаду могли бути ще зо чотири конячі корпуси.

— Колум був здоровий років до вісімнадцяти, — вів він далі, — і мав стати добрим лідером. Він взяв шлюб з Летішею задля союзу з Кемеронами — я складав шлюбний контракт, — додав, наче примітку, — але майже одразу після одруження невдало впав під час набігу. Зламав довгу кістку стегна, і вона погано загоїлася.

Я кивнула. Звісно, так і сталося.

— А потім, — пан Ґован зітхнув, — він надто рано встав із ліжка й впав зі сходів, зламав так другу ногу. Провів у ліжку майже рік, але стало зрозуміло, що ці пошкодження назавжди. І саме в той час Джейкоб, на жаль, помер.

Чоловічок замовк, щоб привести думки до ладу. Знову подивився вперед, наче шукав когось. Не знайшов й опустився в сідло.

— Тоді було ще й багато шуму через шлюб його сестри, — сказав він. — І Дуґал… боюся, Дуґал погано сприйняв це. Саме Дуґал міг тоді стати вождем, але здавалося, що він не в належному стані для цього. — Він захитав головою. — О, було тоді багато галасу через це. Кузени, дядьки й землевласники сперечалися, врешті, справу вирішили збори.

— Але вони все ж таки обрали Колума? — спитала я. Мене знову вразила сила особистості Колума Маккензі. І кинувши погляд на літнього чоловічка, який їхав поруч зі мною, я подумала, що Колуму щастило у виборі союзників.

— Так, але лише тому, що брати міцно стоять разом. Ніхто не сумнівається в хоробрості Колума чи його розумі — лише в тілі. Було зрозуміло, що він не зможе вести людей у бій. Але був Дуґал, міцний і здоровий, хоча й трохи безрозсудний і необачний. І він став позаду крісла брата й присягнув слухатися слів Колума, бути його ногами й рукою з мечем у полі. Тому запропонували, щоб Колуму дозволили стати володарем земель, яким він і мав стати, а Дуґал став вождем, який вів клан у часи битв. Такого ще ніколи не робили, — додав він рішуче.

Він так скромно промовив «Тому запропонували…», що стало зрозуміло, хто запропонував.

— То чий ви? — спитала я. — Колума чи Дуґала?

— Я опікуюся інтересами всього клану Маккензі, — сказав пан Ґован обачно. — Але офіційно я присягав Колуму.

Офіційно, он як. Я бачила цю присягу, хоча не пам’ятала невисокого законознавця серед величезної кількості чоловіків. Ніхто не міг після такої церемонії залишитися незворушним, навіть природжений законознавець. А чоловічок на гнідій кобилі сам казав, що має душу романтика.

— Ви для нього серйозна допомога, — сказала я дипломатично.

— О, я допомагаю час від часу, — мовив він, — у дрібницях. Як й іншим. Якщо знадобиться порада, люба, — сказав він, привітно усміхаючись, — звертайтеся. На мій розсуд можна покластися, запевняю вас. — Він вклонився ледь помітно в сідлі.

— Як і на вашу вірність Колуму Маккензі? — спитала я, піднявши брови. Малі карі очі подивилися в мої, і я побачила розум і гумор, що крилися в їхніх вицвілих глибинах.