Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 31)

Молода жінка повеселішала. Вона сіла на колоду, повільно накручуючи пасмо волосся на вказівний палець.

— О, так. Багато хто погодився б на хлопця з таким волоссям й очима, навіть якщо він без грошей, а за його голову оголошено винагороду. Звісно, їхні батьки можуть вважати інакше.

— А от я, — вела вона далі, дивлячись удалечінь, — з практичних мотивів. Я вийшла за чоловіка з непоганим будинком, відкладеними грошима й гарним становищем. Волосся в нього немає, його очей я не помічаю, але це мене не хвилює. — Вона показала мені свій кошик. Чотири бульби лежали на дні.

— Корінь мальви, — пояснила вона. — Мій чоловік час від часу страждає від кишкових кольок. Пукає, як віл.

Я вирішила припинити розмову, поки вона не повідомила ще чогось такого штибу.

— Я не назвалася, — промовила я, простягнувши руку, щоб допомогти їй встати з колоди. — Мене звуть Клер. Клер Бошам.

Долоня, що стиснула мою, була витончена, з довгими білими пальцями, що звужувалися, хоча я помітила плями на кінчиках, напевно, від соків рослин і ягід, що лежали поруч із бульбами мальви в її кошику.

— Я знаю, хто ти, — сказала вона. — Селище гуде розмовами про тебе, відколи ти з’явилася в замку. Мене звати Джейліс, Джейліс Дункан. — Вона зазирнула в мій кошик. — Якщо ти шукаєш балаґан-буахрах, я можу показати, де їх найбільше.

Я погодилася, і ми блукали деякий час малими галявинами біля саду, берегами блискучих ставків, зазирали під гнилі колоди, де знаходили цілі купи молоденьких мухоморів. Джейліс знала дуже багато про місцеві рослини і їх використання, хоча кілька її порад мені здалися щонайменше сумнівними. Наприклад, навряд чи з допомогою деревію можна викликати появу бородавок на носі ворога, також я мала сумніви щодо того, що буквиця допоможе перетворити жаб на голубів. Усе це розповідалося з хитрющим виразом обличчя, з чого можна було виснувати, що вона перевіряла: що я знаю про лікарські рослини, а також про місцеві уявлення щодо чаклунства.

Часом вона явно дражнилася, але спілкуватися з нею було приємно: дотепна жіночка з безжурним, хоча й цинічним, поглядом на життя. Вона знала все про всіх у селищі, околицях і замку, і наші дослідження переривались відпочинком, під час якого вона розважала мене скаргами на живіт свого чоловіка й веселими, хоча й трохи злими плітками.

— Кажуть, малий Геміш не син свого батька, — повідомила вона про єдину дитину Колума, рудого хлопця восьми чи дев’яти років, якого я бачила за вечерею в залі.

Ця плітка мене не ошелешила: я вже зробила власні висновки щодо цього. Дивувало, що була лише одна дитина, щодо батька якої виникали питання, а це означало, що або Летіші щастило, або вона була достатньо спритна й кмітлива, щоб вчасно знайти когось такого, як Джейліс. Не думаючи про наслідки, я сказала про це Джейліс.

Вона відкинула за спину довге волосся й розсміялася.

— Ні, це точно не я. Світла Летіша не потребує допомоги в таких справах, повір. Шукати відьму в цьому районі ліпше в самому замку, а не в селищі.

Я вирішила скерувати розмову до чогось безпечнішого й вхопилася за перше, що спало на думку.

— Якщо юний Геміш не син Колума, то чий він може бути? — спитала я, перелізаючи через купу валунів.

— Хлопця, звісно. — Вона розвернулася до мене з глузливою усмішкою, зелені очі палали пустощами. — Юного Джеймі.

Я повернулася до саду сама й одразу зустріла Маґдален. Волосся стирчало з-під її хустки, очі округлені від тривоги.

— Ось ти де, — сказала вона, зітхнувши з полегшенням. — Ми збиралися до замку, але я тебе загубила.

— Дякую, що повернулася за мною, — промовила я, підхопивши кошик вишень, що залишила на траві. — Але я знаю дорогу.

Вона захитала головою.

— Не варто блукати самотньо в лісі, люба, коли на збори прибули торговці й гості. Колум наказав… — вона раптом замовкла, затуливши рота рукою.

— Стежити за мною? — м’яко підказала я. Вона неохоче кивнула, боялася, що я обурюсь. Я знизала плечима й спробувала заспокоїти її усмішкою.

— Що ж, це не дивує, — сказала я. — Зрештою, є лише мої слова про те, хто я і звідки прибула сюди. — Моя цікавість пересилила здоровий глузд: — А ким він мене вважає?

Але дівчина лише захитала головою.

— Ти англійка, — тільки й сказала вона.

Наступного дня до саду я не повернулася. Мені не наказували залишатися в замку, просто зненацька мешканці почали жалітися на отруєння їжею, і це вимагало моєї уваги як лікаря. Я допомогла страждальцям, чим могла, і почала шукати джерело лиха.

Ним виявилася зіпсована яловича туша з сараю м’ясника. Наступного дня я прибула туди, щоб поділитися з головним коптильником порадами щодо належних способів зберігання м’яса, коли двері позаду мене раптом відчинилися й густа хвиля їдкого диму накрила мене.

Я обернулася зі сльозами на очах і побачила Дуґала Маккензі у хмарах дубового диму.

— Ви тепер перевіряєте копчення, а не лише лікуєте, пані? — спитав він глузливо. — Гляди, почнете верховодити у всьому замку, і пані Фіц доведеться шукати роботу деінде.

— Не маю ні найменшого бажання займатися вашим брудним замком, — огризнулася я, витираючи сльози з очей і плямуючи хустинку вугільним пилом. — Хочу лише якомога швидше забратися звідси.

Він ввічливо нахилив голову, все ще усміхаючись.

— Можливо, я можу задовольнити це бажання, пані, — сказав він. — Принаймні тимчасово.

Я впустила хустинку й витріщилася на нього.

— Ви про що?

Він закашлявся й замахав рукою, відганяючи дим, що посунув у його бік, вивів мене з сараю і розвернув у бік стайні.

— Ви казали вчора Колуму, що вам потрібна буквиця і ще якісь дивні трави?

— Так, щоб зробити ліки від отруєння їжею. То й що? — запитала я з підозрою.

Він добродушно знизав плечима.

— А те, що я їду до коваля в селище — треба підкувати трьох коней. Дружина прокурора начебто травниця, у неї є запаси. Без сумніву, вона має те, що вам потрібно. Тож, якщо не проти, запрошую поїхати на одному з коней зі мною до селища.

— Дружина прокурора? Пані Дункан? — я одразу зраділа. Можливість утекти із замку, навіть ненадовго, не можна було втрачати.

Я швидко витерла обличчя й запхала брудну хустинку за пасок. — Ходімо, — сказала я.

Короткою поїздкою до селища Крейнсмур я насолоджувалася, хоча день був темний і похмурий. Сам Дуґал був у гарному настрої, теревенив і приємно жартував дорогою.

Спочатку ми зупинилися у коваля, де він залишив трьох коней, посадив мене позад себе в сідло для поїздки по Гай-стріт до будинку Дункана. Це був великий фахверковий будинок у чотири поверхи, нижні два були оснащені елегантними вікнами зі свинцевим склом; панелі у формі ромбів пастельних відтінків фіолетового й зеленого кольору.

Джейліс зустріла нас радісно, бо наша компанія робила такий похмурий день кращим.

— Чудово! — вигукнула вона. — Я чекала на привід піти до комори й розібратися з деякими речами. Анно!

Низенька служниця середнього віку з обличчям, схожим на зимове яблуко, вийшла з-за дверей, яких я не помітила.

— Відведи пані Клер до комори, — наказала Джейліс, — а потім принеси нам відро води зі струмка. Саме зі струмка, а не з колодязя на площі! — І обернувшись до Дуґала: — Є в мене тонік, який я обіцяла вашому братові. Можемо на хвилину зазирнути на кухню?

Я пішла за служницею, яка ззаду нагадувала гарбуз, вузькими дерев’яними сходами, і несподівано опинилася у довгому просторому мансардному приміщенні. Вікна тут, на відміну від решти будинку, були зі стулками, котрі, навіть будучи зачинені через дощову погоду, забезпечували набагато більше світла, ніж було в похмурій вітальні внизу.

Одразу кидалося у вічі, що Джейліс зналася на своїй справі травниці. Кімната була обладнана довгими рамками для сушіння з марлею, над малим каміном були гачки для сушіння теплом, а у відкритих полицях вздовж стін були спеціальні отвори, щоб проходило повітря. Повітря було аж густе від смачного гострого запаху сушеного базиліку, розмарину й лаванди. На диво сучасний довгий стіл тягнувся вздовж одного краю кімнати, і на ньому була ціла купа усіляких ступ, товкачів, мисок і ложок — усе бездоганно чисте.

Згодом з’явилася Джейліс, рум’яна від підйому сходами, але усміхнена в очікуванні довгого дня роботи з травами й пліток.

Пустився невеликий дощ, краплі стукали по довгих стулках, але вогник палав у каміні комори й було дуже затишно. Я щиро насолоджувалася спілкуванням з Джейліс: у неї був іронічний і цинічний погляд на речі, і це було ковтком свіжості після милих і сором’язливих жінок клану в замку, до того ж вона явно була освічена як для жінки в невеликому селищі.

А ще знала про кожен скандал, який відбувався в селищі або замку за останні десять років, і розповідала мені нескінченні забавні історії. Дивно, але вона майже не питала про мене. Може, це робилося свідомо: вона дізнається про мене те, що хотіла, від інших людей.

Якийсь час я чула шум, що долинав з вулиці за вікном, але списувала це на рух мешканців, які поверталися з недільної меси. Церква знаходилася в кінці вулиці біля колодязя, і Гай-стріт тягнулася від церкви до площі, а звідти віялом розкривалися крихітні вулички й дороги.

Ще дорогою до коваля я розважала себе, уявляючи вид на селище з повітря як зображення передпліччя й долоні скелета; Гай-стріт була променевою кісткою, вздовж стояли магазини, підприємства й будинки найзаможніших. Провулок святої Марґарет був ліктьовою кісткою: вужча вулиця тягнулася паралельно Гай-стріт, зайнята ковалем, чинбарнею і менш благородними ремісниками. Селищна площа, як і загалом усі селищні площі, які мені доводилося бачити, — не квадратна, а майже овальна, — формувала зап’ясткові й п’ясткові кістки долоні, а кілька провулків будинків творили фалангові суглоби пальців.