реклама
Бургер менюБургер меню

Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 25)

18

— Ми не заважатимемо, пані? — тривожно спитала одна.

— Ні, ні, — запевнила дівчат. — Я вже хотіла йти.

— Ви пропустили обід, — повідомила друга. — Але пані Фіц просила переказати, що ви можете поїсти на кухні, коли забажаєте.

Я визирнула у вікно в кінці коридору. Сонце вже посунулося трохи далі зеніту, і голод відчувався все сильніше. Я усміхнулася дівчатам.

— Так і зроблю. Дякую.

Я знову принесла обід у поле, переймаючись, що без цього Джеймі нічого не з’їсть до вечері. Сидячи на траві, спостерігаючи, як він їсть, я спитала, чому він жив у лісі, крав худобу й робив набіги за кордон. Я бачила достатньо жителів селища неподалік, які приходили сюди, і людей із замку, щоб зрозуміти, що Джеймі був вищого походження й набагато освіченіший за багатьох. Здавалося ймовірним, що він походить із доволі заможної родини, судячи з його короткого опису їхньої ферми. Чому він опинився так далеко від дому?

— Я поза законом, — сказав він, наче здивувався, що я не знала. — Англійці призначили за мою голову десять фунтів стерлінгів. Не так багато, як за розбійника, — зневажливо сказав він, — але більше, ніж за крадія.

— І це за перешкоджання? — не повірила я. Десять фунтів стерлінгів — це половина річного доходу малої ферми. Я не могла уявити, щоб один в’язень-втікач стільки коштував для англійського уряду.

— О, ні. За вбивство.

Я вдавилася шматком хліба з солоним огірком. Джеймі турботливо плескав мене по спині, поки я змогла знову говорити.

Зі сльозами на очах спитала:

— К-кого ти в-вбив?

Він знизав плечима.

— А оце дивно. Я не вбивав чоловіка, за вбивство якого мене оголосили в розшук. Але водночас я вбив кількох червоних мундирів, тож це не цілком несправедливо.

Він замовк і повів плечима, наче терся об невидиму стіну. Я вже помічала, як він робив так у мій перший ранок у замку, коли лікувала його й побачила сліди на спині.

— Це було у Форт-Вільямі. Я ледь міг ворушитися день чи два, коли мене відшмагали вдруге, а потім була гарячка від ран. Та коли я знову зміг стояти, деякі… друзі змусили вартових вивести мене з табору, і я не хочу знати як. Але коли ми відходили, здійнявся галас, й англійського старшого сержанта застрелили — так співпало, що він був тим, хто відшмагав мене першим. Та я в нього не стріляв і не задумував помститися йому: все одно я був надто слабким, аби щось робити, а не просто звисати з коня. — Широкий рот напружився, Джеймі стиснув губи. — Хоча якби там був капітан Рендалл, я, напевно, спробував би. — Він знову розслабив плечі, від чого груба лляна сорочка натягнулася на спині, і знизав ними.

— Ось так. Тому я не заходжу далеко від замку один. Тут, глибоко в Нагір’ї, шансів стикнутися з англійським патрулем мало, але вони часто перетинають кордон. А ще є варта, хоча вони й не наближаються до замку. Колум не потребує їхніх послуг, у нього є власні люди. — Він усміхнувся, провів долонею по короткому яскравому волоссю, і тепер воно стирчало, наче голки дикобраза.

— Я доволі помітний. В самому замку навряд чи є донощики, але кілька може бути тут і там по околицях, і вони схочуть заробити кілька пенсів, повідомивши англійцям, де я, якщо дізнаються, що я в розшуку. — Він усміхнувся мені. — Ти ж зрозуміла, що я не Мактавіш?

— Володар замку знає?

— Що я в розшуку? О, так, Колум знає. Багато людей у цій частині Нагір’я мають знати про це, бо події у Форт-Вільямі наробили тоді галасу, а новини тут розносяться швидко. Але вони знають, що в розшуку Джеймі Мактавіш, доки мене не побачить той, хто знає моє справжнє ім’я.

Його волосся все ще безглуздо стирчало. Я зненацька відчула імпульс пригладити його, але опиралася.

— Чому в тебе коротке волосся? — раптом спитала й зашарілася. — Вибач, це не моє діло. Просто було цікаво, бо в багатьох чоловіків, яких я бачила, воно довге…

Він трохи сором’язливо пригладив пасма, що стирчали.

— У мене теж було довге. Коротке, бо монахи голили мою голову: це воно вже відростало кілька місяців, — він нахилився, дозволяючи мені оглянути його потилицю.

— Бачиш ззаду? — я точно відчувала, та й побачила, коли розгорнула густе волосся, довжелезний, недавно загоєний рубець, все ще рожевий і трохи припухлий. Я ніжно торкнулася того місця. Загоїлося чисто, хтось добре зашив рану, бо вона явно була надто розкрита й сильно кровоточила.

— У тебе буває головний біль? — професійно спитала я. Він сів, пригладив волосся на рані й кивнув.

— Іноді, хоча вже не такий лютий. Я осліп, коли це сталося, майже на місяць, і голова весь час боліла нестерпно. Біль почав зникати, коли повернувся зір. — Він кліпнув кілька разів, наче перевіряв, чи бачить.

— Іноді бачу троха гірше, — пояснив він, — коли дуже втомлююся.

І все стає розмитим по краях.

— Диво, що це тебе не вбило, — сказала я. — У тебе, напевно, міцний череп.

— Є таке. Міцна кістка, так сестра каже. — Ми розсміялися.

— Як це сталося? — спитала я. Він насупився, вираз обличчя став невпевненим.

— У тому й питання, — повільно відповів. — Я нічого про це не пам’ятаю. Ми з хлопцями з Лох-Лаґґану були біля перевалу Карр’ярік. Останнє, що пам’ятаю, — як продирався нагору крізь невеликі зарості; вколов долоню об кущ падуба й подумав, що краплі крові схожі на ягоди. А потім прокинувся у Франції, в абатстві святої Анни де Бопре, голова гуділа як барабан, і хтось, кого я не міг бачити, давав мені випити щось прохолодне.

Він потер голову ззаду, наче вона досі боліла.

— Іноді, здається, згадуються якісь дрібниці: лампа розхитується над головою, якийсь солодкий маслянистий смак на губах, люди щось кажуть мені — але я не знаю, чи це насправді. Монахи давали мені опій, і я майже весь час спав. — Він притиснув долоні до заплющених повік.

— Один сон я бачив знову й знову. Коріння дерев розростається в моїй голові, велике й криве, росте й набрякає, проростає крізь очі, потрапляє в горло й душить мене. І це триває, коріння звивається, стає все більшим. Врешті-решт, воно стає таким великим, що мій череп лускає, і я прокидався від тріску кісток. — Він скривився. — Вологий такий тріск, наче постріли під водою.

— Фу!

Тінь раптом впала на нас, і міцний черевик пхнув Джеймі в ребра.

— Ледачий негіднику, — сказав незнайомець без обурення, — пхаєш у себе їжу, поки коні вільно бігають. Коли вже можна буде їздити на тій кобилі?

— Мій голод це не прискорить, Алеку, — відповів Джеймі. — Пригощайся, тут багато. — Він простягнув сир до вузлуватої від артриту руки. Пальці, назавжди частково скрючені, повільно схопили сир, їхній власник опустився на траву.

Джеймі неочікувано ввічливо представив гостя — Алек Макмен Маккензі, конюший замку Леох.

Приземкувата фігура в шкіряних штанях і грубій сорочці; конюший мав досить владний вигляд, як на мене, щоб втихомирити найбільш непокірного жеребця. «Око, наче в Марса, погрожує чи наказує», — згадала я цитату. У нього було одне око, друге приховувала чорна пов’язка з тканини. І ніби компенсація за втрачене, в густих бровах по центру стирчали довгі сірі волосини, що нагадували вусики комах, які погрозливо похитувалися.

Кивнувши у відповідь, Старий Алек (так Джеймі звертався до нього, без сумніву, щоб відрізнити від Молодого Алека, який був моїм провідником) ігнорував мене, зосередився на їжі й трьох молодих конях, що трусили хвостами на галявині поруч. Я втратила цікавість під час довгого обговорення походження кількох видатних коней, але не тих, що були тут, подробиць племінних записів стайні за кілька років і багатьох незрозумілих зауважень щодо підкорення коней, турботи про суглоби, холку, плечі й інші частини. Я в конях помічала лише ніс, хвіст і вуха, тому не звертала уваги на тонкощі.

Тож відхилилася на лікті й милувалася теплим весняним сонцем. День був спокійний і мирний, наче все тихо працювало своїм робом, не зважаючи на розчарування і хвилювання людей. Може, такий спокій завжди можна знайти зовні, далеко від будівель і гомону. А може, це було відчуття після роботи в саду, тихої радості від доторків до рослин, задоволення від того, що допомагаєш їм рости. Чи просто від полегшення, бо я знайшла зайняття, а не блукала замком, почуваючись недоречною й помітною, як пляма від чорнила на пергаменті.

Попри неучасть в обговоренні коней зайвою тут я не почувалася. Старий Алек поводився так, наче я була частиною краєвиду, і хоча Джеймі іноді кидав на мене погляд, він теж усе більше ігнорував мене, їхня розмова перейшла у переривчастий ритм ґельської — ознака того, що шотландець емоційно залучений у тему розмови. Я не розуміла обговорення, і це заспокоювало не гірше за гудіння бджіл серед квітів вересу. Навдивовижу задоволена й сонна, я відігнала всі думки про підозри Колума, своє скрутне становище й інші тривоги. «Досить дневі його лиха», — сонно подумала я — з глибин пам’яті спливла біблійна цитата.

Напевно, від прохолоди, що її принесла хмара, яка пройшла повз, чи через зміну тону в розмові чоловіків, я прокинулася. Говорили знову англійською, і тон був серйозний, вже не безладна балачка любителів коней.

— До зборів лишився тиждень, хлопче, — говорив Алек. — Ти вже вирішив, що будеш робити?

Джеймі протяжно зітхнув.

— Ні, Алеку, не вирішив. Іноді я думаю так, Іноді інакше. Тут добре, можна працювати з тваринами і з тобою. — В голосі юнака була усмішка, що зникла, коли він продовжив. — І Колум обіцяв мені… тобі не треба про це знати. Але поцілувати залізо й змінити прізвище на Маккензі, відмовившись від того, ким я народився? Я не можу на таке погодитися.