Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 21)

Волинщик раптом заграв: від звука, схожого на відрижку, одразу перейшов до пронизливого вереску, який зрештою перейшов у щось схоже на мелодію.

Тут зібралося душ тридцять чи сорок: усі поприводили себе до ладу й вдягнулися ліпше, ніж на вечерю минулої ночі. Всі голови повернулися до нижнього кінця залу, звідки по певній паузі — аби музика стала гучнішою — увійшов Колум, а за ним на відстані кількох кроків — його брат Дуґал.

Обидва Маккензі були вдягнені для церемонії в темно-зелені кілти і красиві піджаки: блідо-зелений в Колума й червонуватий в Дуґала, картата тканина тягнулася по їхніх грудях, закріплена на плечі великою коштовною брошкою. Чорне волосся Колума сьогодні було розпущене, дбайливо змащене олією й кучерявилося на плечах. Волосся Дуґала, як і раніше, було зібране в кіску, руду настільки, що майже зливалася з червонуватим атласом його піджака.

Колум повільно йшов залом, киваючи й усміхаючись присутнім, що стояли по обидва боки. Я окинула зал поглядом, помітила арку неподалік його стільця. Він міг увійти до залу крізь ближчі двері, а не з далекого кінця кімнати. Отже, це хизування його кривими ногами й незграбною довгою ходою до стільця було свідомим. Як свідомим був і контраст із його високим і струнким молодшим братом, який не дивився праворуч чи ліворуч, але пройшов позаду Колума до дерев’яного стільця й став поруч із ним позаду.

Колум сів і вичекав мить, потім підняв руку. Волинка з жалісним скавчанням змовкла, і «зал» розпочався.

Швидко стало зрозуміло, що це регулярна подія: володар замку Леох вершить правосуддя над своїми землевласниками й мешканцями, слухає справи й вирішує спори. Існує порядок денний, лисуватий писар читає імена, і різні групи виходять уперед по черзі.

Деякі справи обговорювали англійською, та більшість проваджень звучала ґельською. Я вже помітила, що мова супроводжувалася частим закочуванням очей і тупотінням ногами задля переконливості, тож судити про серйозність справи за поведінкою учасників було складно.

Ось, приміром, один чоловік, доволі старий, з величезним спораном із цілого борсука звинувачував сусіда, як я зрозуміла, мало не в убивстві, підпалі й викраденні дружини. Колум підняв брови, сказав щось швидко ґельською, від чого і скаржник, і обвинувачений вхопилися за боки від сміху. Витерши очі, скаржник кивнув і простягнув руку своєму кривднику, поки писар швидко записував, а перо шкребло, наче мишачі лапки.

Я була в черзі п’ята. Як на мене, місце було ретельно прораховане, аби продемонструвати натовпу важливість моєї присутності в замку.

Під час розгляду моєї справи говорили англійською.

— Пані Вошам, вийдіть уперед, — покликав писар.

Пухка долоня пані Фіцґіббонс підштовхнула мене, хоча в цьому не було ніякої необхідності, і я спіткнулася, виходячи на відкрите місце перед Колумом, незграбно зробила реверанс, бо бачила, що так робили інші жінки. Черевики, які мені видали, не відрізнялися для правої чи лівої ноги — це були просто довгасті вироби зі шкіри, що заважало рухатися граційно. Натовп зацікавлено заворушився, коли Колум вшанував мене, вставши зі стільця. Він простягнув до мене руку, і я схопилася за неї, щоб не впасти долілиць.

Вставши з реверансу, подумки проклявши черевики, я побачила груди Дуґала. Як мій викрадач він, схоже, мав офіційно попрохати прийняти мене чи тримати в полоні — залежить від того, як на це дивитися. Я заінтриговано чекала: цікаво було, як брати вирішили пояснити мою присутність.

— Пане, — почав Дуґал і з повагою вклонився Колуму, — ми просимо вас про поблажливість і милосердя до панянки, що потребує допомоги й безпечного притулку. Пані Клер Вошам, англійка з Оксфорда, постраждала через розбійників, її слугу зрадливо вбили, і вона втекла до лісів на ваших землях, де її помітили й врятували я і мої хлопці. Ми сподіваємося, що замок Леох може надати панянці притулок, поки… — він зробив паузу й зневажлива посмішка вигнула його рота, — її англійських знайомих не повідомлять про її місцезнаходження, і для її мандрівки не буде вжито належних заходів.

Я помітила наголос на «англійських», як і всі в залі, переконана: мене терпітимуть, але триматимуть під підозрою. Якби він сказав французькі, мене б вважали другом чи ставилися б нейтрально. Втекти із замку буде складніше, ніж я уявляла.

Колум ввічливо вклонився мені й запропонував безмежну гостинність його скромного дому чи щось схоже на це. Я знову зробила реверанс, цього разу успішніше, і повернулася у натовп, мене супроводжували зацікавлені, але досить привітні погляди.

Поки що справи, схоже, цікавили головним чином учасників. Глядачі тихо балакали між собою, чекаючи власної черги. Мою появу зустріли тихими й зацікавленими припущеннями і, схоже, прийняттям.

Але тепер натовп схвильовано заворушився. Уперед на відкриту ділянку вийшов огрядний чоловік, тягнучи за руку дівчину на вигляд років шістнадцяти з милим похмурим обличчям і довгим золотистим волоссям, зібраним синьою стрічкою. Вона хиталася, поки йшла, і стояла самотньо, поки чоловік позаду неї обурювався ґельською, махаючи руками й час від часу вказуючи на неї в поясненні чи звинуваченні. Натовп шепотів, поки він говорив.

Пані Фіцґіббонс, сидячи на міцному стільці, з інтересом витягнулася вперед. Я нахилилася й прошепотіла їй на вухо:

— Що вона зробила?

Кремезна пані відповіла, не рухаючи губами й не відводячи погляду від суду.

— Її батько звинувачує її в надто розкутій поведінці; вона непристойно спілкувалася з юнаками всупереч його наказам, — пробурмотіла господиня Фіцґіббонс, відхиливши свою масу на стільці. — її батько хоче, щоб Маккензі покарав її за непокору.

— Покарав? Як? — прошипіла я якомога тихіше.

— Шш.

Увага в центрі була зосереджена на Колумі, поки він дивився на дівчину і її батька. Він кинув погляд на неї, на нього й заговорив. Насупившись, він різко постукав кісточками пальців по підлокітнику свого стільця, і натовп затремтів.

— Він вирішив, — прошепотіла пані Фіцґіббонс, хоча не було потреби. Було зрозуміло, яким було рішення; велетень вперше поворушився, неквапливо розстібнув шкіряний ремінь. Двоє вартових схопили налякану дівчину за руки й розвернули її спиною до Колума і її батька. Вона заплакала, але не сперечалася. Натовп спостерігав з пильним хвилюванням, як на публічних стратах і дорожніх аваріях. З-за натовпу пролунав голос ґельською, чутний за шарудінням і бурчанням.

Голови розверталися в пошуках того, хто говорив. Пані Фіцґіббонс витягнулася, навіть піднялася навшпиньки, щоб побачити. Я гадки не мала, що сказали, але голос здався знайомим: низький, але м’який, з відсіканням останніх приголосних.

Натовп розступився, і Джеймі Мактавіш вийшов на вільне місце. Він з повагою схилив голову в бік Маккензі, сказав ще щось. Його слова, схоже, викликали суперечку між Колумом, Дуґалом, малим писарем і батьком дівчини.

— Що таке? — промимрила я до пані Фіц. Мій пацієнт виглядав значно краще з минулої зустрічі, хоча обличчя все ще було бліде. Він знайшов десь чисту сорочку; порожній правий рукав був запханий за пояс його кілта.

Пані Фіц дивилася на судовий процес із великим інтересом.

— Хлопець пропонує покарати його замість дівчини, — сказала вона неуважно, визираючи з-за глядача попереду нас.

— Що? Та він же поранений! Вони не дозволять йому таке вчинити! — я говорила якомога тихіше за гомоном натовпу.

Пані Фіц захитала головою.

— Навіть не знаю. Вони сперечаються. Перебрати її покарання може чоловік з її клану, але хлопець не Маккензі.

— Ні? — я здивувалася, бо наївно думала, що всі чоловіки з групи, що спіймала мене, були із замку Леох.

— Звісно, ні, — нетерпляче мовила пані Фіц. — Не бачиш його тартан?

Побачила, коли вона вказала. Мисливський тартан Джеймі теж був у зелених і коричневих відтінках, але кольори відрізнялися від інших. Коричневий був темніший, майже як кора, з тонкою синьою смужкою.

Схоже, суперечку вирішив Дуґал. Радники розійшлися, і натовп замовк, чекав. Двоє вартових відпустили дівчину, і вона втекла в натовп, а Джеймі зайняв її місце між ними. Я налякано спостерігала, як вони спробували схопити його за руки, але він заговорив ґельською з чоловіком із ременем, і вартові відступили. Дивовижно, але його обличчя на мить осяяла широка зухвала усмішка. Ще дивнішою була швидка усмішка у відповідь на обличчі велетня.

— Що він сказав? — спитала я у своєї перекладачки.

— Він обирає кулаки, а не ремінь. Чоловік може обрати, а жінка ні.

— Кулаки? — я не встигла розпитати її. Кат відтягнув кулак, наче окіст, й обрушив його на живіт Джеймі, той зігнувся й утруднено ви-

дихнув. Чоловік дочекався, поки він випрямиться, потім підійшов і виконав кілька гострих ударів по ребрах і руках. Джеймі не намагався захиститися, лише поправляв рівновагу, щоб не впасти під атакою.

Наступний удар був по обличчю. Я скривилася й мимоволі заплющила очі, а голова Джеймі відкинулася. Кат не поспішав наносити удари, намагався не збити жертву, не бити багато разів в одне місце. Побиття було розумне, ретельно продумане, щоб викликати жахливий біль, але не вивести з ладу чи покалічити. Око Джеймі набрякло й заплющилось, і він важко дихав, але зрештою виглядав непогано.

Я боялася, що один з ударів може знову пошкодити поранене плече. Моя перев’язка була на місці, але з таким ставленням довго не протримається. Скільки це триватиме? В кімнаті було тихо, лунав лише стукіт плоті об плоть й іноді слабке кректання.