Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 17)

— Часник! — сказала я радісно. — Часник і, якщо є, гамамеліс. А ще знадобиться кілька чистих ганчірок і чайник води, щоб її скип’ятити.

— Добре, гадаю, ми це знайдемо; може, ще й трохи живокосту. Як щодо чаю з сідача чи ромашки? Схоже, ніч у хлопця була довгою.

Молодик хитався від утоми, вже не мав сил обуритися, що ми обговорювали його, наче неживий предмет.

Пані Фіцґіббонс незабаром повернулася з фартухом, повним часнику, марлевих мішечків з сушеними травами й відірваних смужок старого лляного полотна. Невеликий чорний залізний чайник висів на її міцній руці, і вона тримала великий бутель води, наче це була пір’їнка.

— Що тепер мені робити, люба? — жваво спитала вона. Я попрохала її поставити кип’ятитися воду й чистити часник, поки сама вивчала вміст мішечків із травами. Там був гамамеліс, про який я запитувала, сідач і живокіст для чаю, а ще щось, що я невпевнено визначила як кору вишні.

— Знеболювальне, — радісно пробурмотіла я, згадуючи пана Крука, який описував, як використовувати кору й трави, які ми знаходили. Добре, це нам знадобиться.

Я кинула в окріп кілька зубчиків очищеного часнику, трохи гамамелісу, а потім додала до суміші клапті тканини. Сідач, живокіст і кора вишні настоювалися в каструльці гарячої води біля вогню. Підготовка трохи заспокоїла мене: не знала точно, де опинилася й чому, але бодай знала, що робити наступні п’ятнадцять хвилин.

— Дякую… гм, пані Фіцґіббонс, — з повагою сказала я. — Далі я впораюся сама, якщо у вас є справи, — кремезна жінка розсміялася, груди коливалися.

— Ах, дівча! В мене дійсно є справи! Я відправлю вам трохи бульйону. Поклич, якщо ще щось знадобиться. — Вона на диво спритно пошкандибала до дверей і зникла за ними.

Я знімала пов’язки якомога обережніше. Штучний шовк все ж таки прилип до плоті й відчепився з тихим хрускотом засохлої крові. Краплі свіжої крові з’явилися на краях рани, і я вибачилася за те, що завдала йому болю, хоча він не ворушився і не видав ані звука.

Він ледь усміхнувся, може, навіть з натяком на залицяння.

— Дрібниці, дівча. Я відчував гірший біль, і завдавали його не такі милі люди. — Він нахилився, щоб я промила рану часниковим відваром, і ковдра зісковзнула з його плеча.

І я одразу побачила, хоча, напевно, не мала, що сказане ним — неспростовний факт. Він справді знав гірший біль. Спину вкривали вицвілі білі лінії, що перетиналися навхрест. Його люто шмагали, і не раз. У деяких місцях були маленькі лінії сріблястої рубцевої тканини, де шрами перехрещувалися, і нерівні рубці, де кілька ударів припали на одне й те саме місце, зідравши шкіру й пошкодивши м’язи під нею.

Я, звісно, бачила багато поранень як медсестра на війні, але щось у цих шрамах здавалося шокуюче жорстоким. Схоже, я зойкнула від побаченого, бо він розвернув голову й помітив, куди я дивилася. А тоді знизав здоровим плечем.

— Червоні мундири. Відшмагали мене двічі за тиждень. Не за один раз, бо мабуть, боялися, що вб’ють мене. Шмагати мертвого не весело.

Я намагалася звучати рівно, поки промивала рану.

— Не уявляю, щоб хтось робив таке заради насолоди.

— Ні? Ти його не бачила.

— Кого?

— Капітана червоних мундирів, який здер мені спину. Якщо він не насолоджувався, то був, щонайменше, дуже задоволений собою. А я не був, — додав іронічно. — Його звали Рендалл.

— Рендалл! — я не змогла приховати здивування в голосі. Холодні блакитні очі подивилися в мої.

— Ти з ним знайома? — в голосі одразу з’явилася підозра.

— Ні, ні! Я знала родину з таким прізвищем, але давно, гм, дуже давно. — Я так нервувала, що впустила ганчірку.

— Дідько, тепер знову доведеться кип’ятити. — Я схопила її з підлоги і швидко попрямувала до каміна, намагаючись приховати розгубленість за справою. Хіба міг цей капітан Рендалл бути предком Френка, відомим солдатом, бравим на полі бою, тим, кого цінував герцог? Якщо так, хіба міг родич мого ніжного Френка бути здатним залишити такі страшні сліди на спині хлопця?

Я зосередилася на справах біля вогню, додала ще кілька жменьок гамамелісу й часнику, поставила тканину вимочуватися. Коли вирішила, що контролюю голос і обличчя, то повернулася до Джеймі з ганчіркою в руці.

— Чому тебе відшмагали? — зненацька спитала я.

Це не було ввічливо, але я дуже хотіла знати, а втома заважала сформулювати це м’якше.

Він зітхнув, тривожно поворушив плечем під моїми руками. Джеймі теж втомився, і я, без сумніву, завдавала йому болю, хоча намагалася бути ніжною.

— Вперше за втечу, а вдруге за крадіжку — або принаймні так було сказано в обвинуваченні.

— Від чого ти тікав?

— Від англійців, — сказав він, іронічно піднявши брову. — А якщо звідки, то з Форт-Вільяма.

— Я зрозуміла, що від англійців, — сказала я сухим голосом, як у нього. — Чому ти взагалі опинився у Форт-Вільямі?

Він потер чоло вільною рукою.

— О, це. Гадаю, через перешкоджання.

— Перешкоджання, втеча й крадіжка. Ти звучиш небезпечно, — сказала я легко, сподіваючись відволікти його від того, що робила.

Це трохи спрацювало; кутик широкого рота піднявся, і темно-блакитне око зблиснуло, коли він озирнувся на мене.

— О, я такий, — сказав він. — Дивно, що ти вважаєш, ніби бути зі мною в кімнаті безпечно, хоч ти англійська дівчина.

— Зараз ти маєш доволі безневинний вигляд. — Це було неправдою: без сорочки, в шрамах і крові, зі щетиною на щоках і почервонілими повіками від довгої нічної мандрівки його вигляд був загрозливий. І навіть утомлений він здавався ще здатним влаштувати хаос, якщо виникне потреба.

Він розсміявся, звук був на диво глибоким і заразливим.

— Невинний, як голуб, — погодився він. — Я надто голодний, щоб бути загрозою для чогось, окрім сніданку. Але якщо поруч опиниться корж, я за наслідки не відповідаю. Ай!

— Вибач, — пробурмотіла я. — Рана від леза глибока й брудна.

— Все добре. — Але він зблід під мідною щетиною бороди. Я спробувала повернути його до розмови.

— А що таке перешкоджання? — мимохідь спитала я. — Не схоже на серйозний злочин.

Він глибоко вдихнув, рішуче дивився на різьблений стовпчик ліжка, поки я чистила глибше.

— Та англійці можуть називати цим словом що завгодно. У моєму випадку це означало захист моєї родини й власності, під час якого мене ледь не вбили. — Він стиснув губи, наче не хотів більше нічого

казати, але продовжив за мить, намагаючись зосередити свою увагу на чомусь, окрім плеча:

— Це було майже чотири роки тому. Маєтки навколо Форт-Вільяма мали брати участь у зборі: їжа для солдатів, коні й подібне. Не всім це подобалося, але більшість не сперечалася. Невеликі групи солдатів ходили околицями з офіцером і возом чи двома, збирали їжу й речі. А одного разу в жовтні капітан Рендалл завітав до Л… — він швидко спохватився, кинув на мене погляд, — до нашого дому.

Я заохочувально кивнула, дивлячись на свою роботу.

— Ми думали, що вони не прийдуть: це доволі далеко від фортеці, туди складно потрапити. Але вони змогли.

Він на мить заплющив очі.

— Батька вдома не було, він відбув на похорон на сусідню ферму. А я був у полі майже з усіма чоловіками, адже наближалися жнива, багато справ. Моя сестра була вдома сама, а з нею дві чи три служниці. Вони втекли нагору, сховали голови під простирадла, коли побачили червоні мундири. Подумали, що солдатів наслав диявол, — і в чомусь вони були праві.

Я відклала ганчірку. Неприємна частина була зроблена, тепер потрібна була якась припарка — без йоду чи пеніциліну це було найкраще, що я могла зробити проти зараження — і міцно перев’язати. Юнак не розплющив очі й наче не помітив.

— Я підійшов до будинку ззаду, щоб забрати з хліва частину збруї, і почув крики й вереск сестри в домі.

— О? — я намагалася звучати якомога тихіше, ненав’язливо. Я дуже хотіла дізнатися про капітана Рендалла. Поки що його історія майже не вплинула на мої перші враження від нього.

— Я увійшов через кухню й побачив, як двоє з них копирсаються в коморі, наповнюють мішки борошном і беконом. Я вдарив одного з них по голові, другого викинув з вікна разом з мішком. Потім увірвався у вітальню, а там ще двоє червоних мундирів були з моєю сестрою, Дженні. її сукня була троха порвана, в одного з них було подряпане обличчя.

Він розплющив очі й усміхнувся трохи похмуро.

— Я нічого не питав. Ми билися, і я непогано тримався, бо їх було лише двоє, коли увійшов Рендалл.

Рендалл зупинив бій, просто притиснувши пістолет до голови Дженні. Джеймі довелося здатися, і його швидко схопили і зв’язали двоє солдатів. Рендалл чарівно посміхнувся полоненому й сказав: «Так-так. У нас тут два розлючені коти? Важка праця тебе заспокоїть, вважаю, а якщо ні, познайомишся з іншим котом, в якого дев’ять хвостів. А для інших котів є інші ліки, так, моя мила киця?».

Джеймі на мить замовк, щелепа рухалася.

— Він тримав руку Дженні за її спиною, але відпустив її й обійняв сестру, долоня опинилася на її грудях. — Згадавши сцену, він раптом усміхнувся. — А Дженні наступила на його ногу й вдарила ліктем у живіт. Він зігнувся, кашляючи, а вона розвернулася і вправно скерувала коліно по його камінцях. — Він коротко пирхнув від радості.

— Від цього він випустив пістолет, і вона хотіла схопити зброю, та один із солдатів, що тримав мене, дістався туди першим.

Я завершила перев’язку й тихо стояла позаду нього, поклавши долоню на його здорове плече. Здавалося важливим, щоб він усе розповів мені, але я боялася, що він зупиниться, згадавши про мою присутність.