Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 15)
— Твоя метушня не допомогла, — визнав він, потираючи плече вільною долонею.
Він ступив із тіні в місячне світло, і я побачила велику пляму крові на його сорочці. Артеріальна кровотеча, одразу подумала я, але як він тоді ще стоїть?
— Ти поранений! — вигукнула. — Розкрив рану на плечі чи це нова? Сідай, я перевірю! — я підштовхнула його до купи валунів, швидко проводячи процедуру польової допомоги. Запасів під рукою не було, лише те, що на мені. Я потягнулася до залишків своєї комбінації, щоб цим зупинити кровотечу, коли він розсміявся.
— Не зважай, дівча. Це не моя кров. Принаймні не вся, — додав він, обережно відліпивши мокру сорочку від тіла.
Я ковтнула, відчуваючи легку нудоту.
— О, — тільки й вимовила я.
— Дуґал й інші чекатимуть біля дороги. Ходімо. — Він схопив мене за руку, але не із ввічливості, а щоб примусити супроводжувати його. Я вирішила ризикнути і вперлася п’ятами.
— Ні! Я з тобою не піду!
Він зупинився, здивований моїм спротивом.
— Підеш. — Його не засмутила моя відмова, навпаки потішило те, що я була проти того, щоб мене знову викрадали.
— А якщо ні? Переріжеш мені горлянку? — запитала я прямо. Він обміркував варіанти і спокійно відповів:
— Ні. Не схоже, що ти важка. Якщо не підеш, я підійму тебе й закину собі на плече. Хочеш, щоб я це зробив? — Він ступив крок до мене, і я поспішно відсахнулася: не мала сумнівів, що він зробить це навіть поранений.
— Ні! Не можна так робити; ти знову пошкодиш плече.
Його риси були нечіткі, але зуби блиснули у світлі місяця, коли він посміхнувся.
— Якщо не хочеш, щоб я нашкодив собі, отже, підеш зі мною? — я намагалася відповісти, та не знайшла слів. Він знову міцно взяв мене за руку, і ми попрямували до дороги.
Джеймі міцно стискав мою долоню, тягнув мене вгору, коли я спотикалася об рослини й каміння. Сам він крокував так, наче околиці з вересом були асфальтованою дорогою посеред дня. Він нагадував мені кота, тож не дивно, що зміг підкрастися до мене в пітьмі.
Інші чоловіки насправді чекали з кіньми неподалік. Схоже, втрат і поранень не було, бо всі були присутні. Після незграбного підйому я знову опинилася в сідлі. Моя голова ненавмисно вдарилася об постраждале плече Джеймі, і він з шипінням вдихнув.
Я спробувала приховати своє невдоволення тим, що мене знову впіймали, і почуття жалю за те, що потурбувала його рану, за вдаваною суворістю.
— Так тобі й треба, це за бійки на природі й біганину крізь кущі й каміння. Я казала не ворушити суглобом, а тепер ти, напевно, порвав м’язи й отримав синці.
Його наче тішили мої докори.
— Вибору не було. Якби я не рухав плечем, я більше нічим не поворушив би. Я можу впоратися з одним червоним мундиром однією рукою, може, навіть з двома, — сказав він хвалькувато, — але не з трьома.
— А ще, — сказав він, притягуючи мене до своєї скривавленої сорочки, — ти зможеш знову все виправити, коли ми дістанемося місця, куди їдемо.
— Це ти так думаєш, — холодно сказала я, відсунувшись від липкої тканини. Він цокнув язиком до коня, і ми знову поїхали. Чоловіки були веселі й збуджені після бою, багато сміялися й жартували. Мене похвалили за малий внесок у зрив засідки, в мою честь пили з фляг, що носили кілька чоловіків.
Мені запропонували випити, але я відмовилася: навіть тверезою триматися в сідлі важко. З обговорень чоловіків я дізналася, що там був малий патруль з десяти солдатів-англійців, озброєних мушкетами й шаблями.
Хтось передав фляжку Джеймі, і я відчула дух алкогольного напою з горілим запахом, поки він пив. Я не вмирала від спраги, але слабкий аромат меду нагадав, що зголодніла, і вже давно. Шлунок непристойно голосно забурчав, обурюючись через мою недбалість.
— Гей, Джеймі! їсти хочеш? Чи взяв з собою волинку? — крикнув Руперт, не вгадавши джерело звуку.
— Такий голодний, що проковтнув би волинку, — обізвався Джеймі, чемно беручи провину на себе. Через мить рука з флягою знову опинилася переді мною.
— Краще троха випий, — прошепотів він мені. — Це не наповнить шлунок, але ти забудеш про голод.
І не тільки про це, сподівалася. Нахилила флягу і зробила ковток.
Мій супутник не помилився: від віскі в шлунку приємно палав вогник, приховуючи біль від голоду. Ми проїхали кілька миль без пригод, по черзі тримали повіддя і флягу з віскі. Але біля зруйнованого будинку дихання мого супутника раптом стало нерівним. Наша сумнівна рівновага, що й так страждала від стійкого коливання, несподівано погіршилася ще більше. Я розгубилася. Якщо я не сп’яніла, то й він не мав.
— Стійте! Допоможіть! — заголосила я. — Він падає! — я згадала своє останнє неочікуване падіння й не збиралася це повторювати.
Темні силуети розвернулися й оточили нас, розгублено переговорювались. Джеймі зісковзнув головою вниз, наче лантух, та на щастя, опинився в чиїхось руках. Інші чоловіки зістрибнули з коней і поклали його на землю.
— Він дихає, — сказав один.
— Це дуже допомагає, — огризнулась я, шалено мацаючи пульс. Нарешті знайшла: швидкий, але досить сильний. Притиснувши долоню до його грудей, я схилилася вухом до його рота, відчувала регулярний рух, і він уже майже не хрипів. Я випросталася.
— Гадаю, він просто знепритомнів, — сказала. — Покладіть сідельну сумку під його ноги, і якщо є вода, принесіть трохи. — На диво, моїх наказів миттєво слухалися. Схоже, молодик був для них важливий. Він застогнав і розплющив очі — чорні діри у світлі зірок. У тьмяному світлі його обличчя нагадувало череп: біла шкіра туго напнулася на вилицях і надбрівних дугах.
— Зі мною все добре, — сказав він, намагаючись сісти. — Просто трохи запаморочилося.
Я притиснула долоню до його грудей і штовхнула.
— Не ворушись, — наказала. Швидко обмацала його, потім встала на коліна і розвернулася до високого силуету, в якому за поставою впізнала лідера, Дуґала.
— Рана від пострілу знову кровоточила, але на додачу бовдура порізали ножем. Це не має бути надто серйозно, але він втратив багато крові. Його сорочка промокла, і я не можу визначити, скільки там його крові. Він потребує відпочинку й тиші; нам варто залишитися тут хоча б до ранку. — Силует захитав головою.
— Нє. Ми далі, ніж наважиться їхати гарнізон, але треба пам’ятати про варту. Треба проїхати ще кілометрів двадцять. — Голова без рис відхилилася, оцінювала рух зірок.
— Не менше п’яти годин, але радше сім. Ми можемо затриматися, поки ти зупиниш кровотечу й перев’яжеш рану ще раз, але не довше.
Я взялася за роботу, обурюючись під ніс, поки Дуґал тихо відправив одну з інших тіней стояти вартовим з кіньми біля дороги. Інші чоловіки тимчасово розслабилися, пили з фляг і тихо переговорювалися. Мертаґ з обличчям, як у тхора, допомагав мені, відривав смужки тканини, приносив воду й підіймав пацієнта, поки я перев’язувала його. Джеймі суворо заборонили рухатися, хоча він бурчав, ніби почувається ідеально добре.
— Тобі погано, і це не дивує, — огризнулася я, випускаючи страх і роздратування. — Який бовдур ловить собою ніж і не зупиняється, щоб подбати про поранення? Ти не бачив, як сильно тече кров? Тобі пощастило, що ти не помер, поки мчав околицями всю ніч, бився і стрибав з коней… замри, дурбецало, — смужки штучного шовку й льону, з якими я працювала, були жахливо невловимими в темряві. Вони вислизали, не давалися мені, наче риба, що ховалася в глибинах, глузливо показавши білий живіт. Хоча було холодно, піт виступив на моїй шиї. Нарешті я завершила зав’язувати з одного боку, потягнулася до другого кінця, але він уперто тікав за спину пацієнта. — Повернися, ти… ах ти ж бісове одоробло! — Джеймі поворушився, і зав’язаний кінець розв’язався.
Мить ошелешеної тиші.
— Боже, — сказав товстий чоловік, на ім’я Руперт. — Я ще жодного разу не чув, щоб жінка так розмовляла.
— Тоді ти не зустрічав мою тітку Ґрізель, — мовив інший голос і викликав сміх.
— Твій чоловік має тебе побити, жінко, — сказав строгий голос з пітьми під деревом. — Святий Павло каже: «Най жінка буде мовчазною і…».
— Не лізьте в чужі справи, — прогарчала я, піт затікав мені за вуха, — разом зі святим Павлом, — я витерла чоло рукавом. — Поверніть його вліво. І якщо ти, — до пацієнта, — ворухнеш хоч одним м’язом, поки я роблю перев’язку, я тебе задушу.
— Ай, так, — відповів він покірно.
Я потягнула надто сильно за останній край смужки, і вся тканина сповзла.
— Котися під три чорти! — заголосила, роздратовано вдаривши рукою по землі. Мить розгубленої тиші, а потім, поки я шукала в пітьмі кінці смужок тканини, посипалися зауваження щодо моєї невластивої жінкам мови.
— Може, варто відіслати її до монастиря, Дуґале, — запропонував один із силуетів, що сиділи біля дороги. — Я не чув лайки від Джеймі за весь шлях від узбережжя, а він раніше лаявся так, що присоромив би мореплавця. Чотири місяці в монастирі хоч трохи вплинули. Ти вже навіть не згадуєш ім’я Господа даремно, так?
— Ти теж так вчиняв би, якби в покаяння за це лежав три години вночі на кам’яній підлозі каплиці в лютому в самій лише сорочці,— відповів мій пацієнт.
Всі чоловіки розсміялися, а він продовжив:
— Саме покаяння тривало дві години, але ще годину я підводився з підлоги після цього. Здавалося, мої… гм, я думав, що промерз до нутрощів, але то просто тіло заніміло.
Йому стало помітно краще. Я мимоволі посміхнулася, але все одно говорила суворо: